Рішення № 89883164, 18.06.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2020 року Справа № 160/5166/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Лозицької І.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини А 1126 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

13.05.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини А1126, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1126 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 10.09.2013 року по 29.12.2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2017 року;

- зобов`язати Військову частину А1126нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію відпустки як учаснику бойових дій за період з 10.09.2013 року по 29.12.2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2017 року;

- зобов`язати Військову частину А1126 нарахувати й виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обчисленого з виплат, отриманих за попередні два місяці роботи перед звільненням, а саме: за жовтень 2017 року та листопад 2017 року, починаючи з 29.12.2017 року по день ухвалення судом рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_1 у період з 10.09.2013 року по 29.12.2017 року проходив військову службу у військовій частині А1126, отримав статус та посвідчення учасника бойових дій.

За поясненням позивача, за час проходження служби додаткову відпустку учасника бойових дій не використовував, у зв`язку з настанням особливого періоду. Натомість, Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року №260 встановлено можливість виплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, за минулі роки.

На думку позивача, відповідач протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2013 по 2017 роки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Ухвалою суду від 19.05.2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов та доказів на його обґрунтування.

Заперечуючи проти позову, відповідачем 10.06.2020 року засобами електронного зв`язку надіслано відзив на позов, який долучено до матеріалів справи. Відповідач зазначає, що за період проходження військової служби в період 2013-2017 роки, військова частина А1126 не мала можливості надати ОСОБА_1 додаткову відпустку із збереженням грошового забезпечення, оскільки, п. 17 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, а саме: щорічна основна відпустка із збереженням грошового забезпечення – військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби; відпустка тривалістю 10 календарних днів – військовослужбовцям строкової служби за весь період проходження; канікулярна відпустка – курсантам і слухачам вищих військових начальних закладів, а також відпустка за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів – всім категоріям військовослужбовців.

При цьому, п. 19 ст. 10-1 Закону визначено, що в особливий період надання інших видів відпусток (крім відпусток військовослужбовцям – жінкам у зв`язку із вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю визначеною в медичному висновку, але не більше як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії) припиняється.

Крім того, відповідач вважає, що дія п. 12 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3551-ХІІ на позивача в 2013-2014 роках не розповсюджувалася, враховуючи, що статус учасника бойових дій, у відповідності до вимог Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року № 413, йому було надано у жовтні 2015 року.

У зв`язку з тим, що до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни» додаткова відпустка учасникам бойових дій строком до двох тижнів на рік надавалася без збереження заробітної плати, тому виплата грошової компенсації за всі невикористані дні вказаної додаткової відпустки не передбачена.

Відповідач звертає увагу, що на момент звільнення позивача між сторонами був відсутній спір щодо виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій, а відтак, до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України.

Також, відповідач зазначає, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України, не поширюється.

Тому відповідач просить відмовити в задоволенні позовних вимог в частині нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2013-2014 роки, та в частині нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення судом рішення.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині А 1126 у період з 10.09.2013 року по 29.12.2017 рік.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 12.10.2015 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Відповідно до наказу командира Військової частини А 1126 від 29.12.2017 року № 268 (по стройовій частині) молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира кулеметного взводу роти вогневої підтримки 1 парашутно-десантного батальйону, звільненого наказом командувача Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 19.10.2017 року № 72, відповідно до пункту ч. 8 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 04.04.2006 року № 3597-ІV з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров`я – на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби в мирний час, обмежену придатність у військовий час, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу), визнано таким, що справи та посаду здав 29.12.2017 року.

З 29.12.2017 року виключено із списків особового складу частини, знято з усіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Новомосковського ОМВК Дніпропетровської області.

Судом встановлено, що позивач звертався на адресу відповідача з заявою про виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

Листом від 18.02.2020 року № 637 позивача повідомлено, оскільки позивач в установленому порядку в жовтні 2017 року був виключений зі списків особового складу військової частини А1126 у зв`язку зі звільненням з військової служби, тобто до набрання законної сили рішенням Верховного Суду від 16.05.2019 року у зразковій справі № 620/4218/18, виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, командування військової частини А1126 буде здійснювати на підставі відповідного рішення суду, яке набрало законної сили.

Вважаючи, що відповідач протиправно не здійснив виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2013 – 2017 роки, позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

За приписами статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Статтею 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) визначено порядок надання військовослужбовцям відпусток.

Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону України № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

За приписами п. 19 ст. 10-1 Закону № 2011-XII надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Таким чином, з наведеного вбачається, що надання військовослужбовцю-учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів припинено та поставлено в залежність від наявності або відсутності дії «особливого періоду».

Разом з тим, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).

Відповідно до ст. 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі ст. 1 Закону № 1932-XII особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Окрім того, відповідно до ст. 1 Закону № 3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Суд зазначає, що аналіз зазначених норм вказує на те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Проте, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Суд зазначає, що норми Закону від 22.10.1993р. № 3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Позивач звернувся до суду з цим позовом щодо виплати йому грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки за 2013-2017 роки. Проте, право на додаткову відпустку тривалістю 14 календарних днів із збереженням заробітної плати виникло у позивача в 2015 році після прийняття Закону України № 426-VIII від 14.05.2015, яким внесено зміни до пункту 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ, які набрали чинності 06.06.2015р.

Стаття 12 Закону № 3551-ХІІ, до внесення до неї змін Законом України № 426-VIII від 14.05.2015р., встановлювала пільгу для учасників бойових дій щодо одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати строком до двох тижнів на рік.

Крім того, суд звертає увагу, що статус учасника бойових дій надано позивачеві в 2015 році, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_1 від 12.10.2015 року.

Вказане узгоджується з висновками, викладеними в Постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 06.05.2020 року у справі № 160/11289/19.

Таким чином, суд доходить висновку, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідач протиправно не провів з ним розрахунку щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 2011-XII, за 2015 - 2017 роки.

При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що припинення додаткової відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на таку відпустку в цілому, яке може бути реалізоване в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Вказані висновки суду відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у рішенні від 16.05.2019р. за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18. Наведене рішення залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019р. Окрім того, у своїй постанові Верховний Суд дійшов висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України від 15.11.1996р. № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993р. № 3551-XII.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною третьою статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.

Таким чином, судом встановлено, що позивач, як учасник бойових дій, не використав додаткові відпустки за період з 2015 року по 2017 рік, що не спростовано відповідачем, отже, набув право на отримання грошової компенсації замість них у зв`язку із звільненням зі служби 29.12.2017 року.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Військової частини А1126 нарахувати й виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обчисленого з виплат, отриманих за попередні два місяці роботи перед звільненням,а саме: за жовтень 2017 року та листопад 2017 року, починаючи з 29.12.2017 року по день ухвалення судом рішення, суд зазначає наступне.

Частиною 1 ст.47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За змістом положень статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Проте, ні Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні Постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», не містять норм щодо виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку в зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.

Таким чином, суд вважає, що нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України стосується лише норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати. Разом з тим, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення, неврегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, тому щодо них необхідно застосувати положення КЗпП України, а саме, приписи ст.116, 117 цього Кодексу, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18.

Таким чином, суд не приймає до уваги твердження відповідача про непоширення на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодексу законів про працю України.

Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме, в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, виходячи з наведених вище вимог законодавства всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов`язку наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність.

Разом з тим, позивач у своїх позовних вимогах просить суд зобов`язати Військову частину А1126 нарахувати й виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, обчисленого з виплат, отриманих за попередні два місяці роботи перед звільненням, а саме: за жовтень 2017 року та листопад 2017 року, починаючи з 29.12.2017 року по день ухвалення судом рішення.

Беручи до уваги викладене, враховуючи всі обставини в справі, відсутність спору між сторонами щодо конкретної суми компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання відповідача виплатити позивачеві середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум по день фактичного розрахунку.

Таким чином, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

У відповідності до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є частково обґрунтованими, а позов таким, що належить задовольнити частково.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, суд зазначає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов`язаних з порушенням їхніх прав.

Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 № НОМЕР_3 від 12.10.2015 року, копія якого міститься в матеріалах справи. Таким чином, питання щодо розподілу судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 9, 72-77, 139, 242-243, 245-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини А 1126 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А1126 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2017 року.

Зобов`язати Військову частину А1126 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію відпустки як учаснику бойових дій за 2015, 2016, 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.12.2017 року.

Зобов`язати Військову частину А1126 нарахувати й виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплат належних йому при звільненні сум грошової компенсації за невикористані в 2015, 2016, 2017 роках додаткові відпустки, встановлені учасникам бойових дій, по день фактичного розрахунку.

У іншій частин позовних вимог - відмовити.

Судові витрати у вигляді судового збору у справі не розподілялись.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 18.06.2020 року.

Суддя І.О. Лозицька