Рішення № 89882762, 17.06.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

17 червня 2020 р. Справа № 120/1620/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування наказів, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду з позовною заявою в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернувся представник Шлапак Володимир Сергійович до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якій просить визнати протиправними та скасувати накази Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6708/15-20-СГ від 10 березня 2020 року, №2-6930/15-20-СГ, №2-6931/15-20-СГ, №2-6932/15-20-СГ, №2-6933/15-20-СГ від 13 березня 2020 року, якими позивачам відмовлено у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею 2,0 га кожному із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, та зобов`язати відповідача надати дозволи на розроблення проектів землеустрою.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивачів зазначив, що за результатами розгляду клопотань його довірителів про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,0 га кожному, що знаходяться на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області відмовлено в наданні відповідних дозволів у зв`язку із тим, що зазначені на графічних матеріалах земельні ділянки відносяться до земель історико-культурного призначення, повноваження щодо передачі у власність яких не належать до компетенції Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Вважаючи, що відповідач безпідставно відмовив позивачам у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, представник позивачів звернувся до суду з цим позовом та просить зобов`язати відповідача надати відповідні дозволи.

Ухвалою від 17 квітня 2020 року відкрито провадження у адміністративній справі, задоволено клопотання представника позивачів щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження та вирішено розгляд її здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Цією ж ухвалою задоволено клопотання представника позивачів про витребування доказів та витребувано у відповідача належним чином засвідчені копії клопотань позивачів про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2,0 га кожному, які знаходяться на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, із відповідними до них додатками.

15 травня 2020 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивачі бажають отримати у власність земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, які відповідно до планово-картографічних матеріалів відділу у Тиврівському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області відносяться до земель історико-культурного призначення. Водночас, відповідно до частини 4 статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Крім того, підпунктом 31 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру передбачено, що Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, безпосередньо або через визначені в установленому порядку його територіальні органи. Відтак, на думку відповідача, розпорядження землями історико-культурного призначення не відноситься до компетенції центральних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Отже, надання дозволів на розроблення проектів землеустрою на такі ділянки суперечитиме нормам чинного законодавства, що, у свою чергу, є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Що стосується зобов`язання Головного управління надати дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, то відповідач вважає, що надання таких дозволів є дискреційними повноваженнями останнього.

Ухвалою суду від 01 червня 2020 року витребувано у відповідача докази віднесення земельних ділянок, які позивачі бажають отримати у власність, що знаходяться на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, до категорії земель історико-культурного призначення; також витребувано в Управління культури і мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації належним чином засвідчені звернення позивачів вих. №415/2-20, 416/2-20, 417/2-20, 418/2-20, №419/2-20 від 27 січня 2020 року, з якими вони зверталися до Управління культури і мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації, а також долучені до таких звернень документи (за наявності таких).

На виконання вимог ухвали суду від 01 червня 2020 року відповідачем 15 червня 2020 року надано копію листа відділу у Тиврівському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, а також фрагмент картографічного матеріалу.

Зважаючи на те, що розгляд цієї справи здійснюється в порядку письмового провадження, тому суд при ухваленні даного рішення зважає на положення частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Разом із тим, слід враховувати приписи частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно із якими датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Відтак, аналіз приписів статей 243 та 250 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що у разі постановлення рішення у письмовому провадженні воно має бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення строку розгляду відповідної справи; при цьому, дата ухвалення рішення в порядку письмового провадження має співпадати із датою складення повного рішення.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані сторонами докази, суд встановив наступне.

03 лютого 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 звернулися до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області із клопотаннями про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2,0 га кожному із земель запасу сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

До кожного із вказаних клопотань додано графічний матеріал із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, копії паспортного документа, реєстраційного номеру облікової картки платника податків, посвідчення учасника бойових дій.

Проте, наказами від 10 березня 2020 року №2-6708/15-20-СГ та від 13 березня 2020 року №2-6930/15-20-СГ, №2-6931/15-20-СГ, №2-6932/15-20-СГ, №2-6933/15-20-СГ Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області відмовило позивачам у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою у зв`язку із тим, що зазначені на графічних матеріалах земельні ділянки відносяться до земель історико-культурного призначення, розпорядження якими відповідно до частини 4 статті 122 Земельного кодексу України не відноситься до компетенції центральних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Також у наказах зазначено, що частиною 4 статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Водночас, листами Управління культури і мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації від 27 січня 2020 року вих. № 415/2-20, 416/2-20, 417/2-20, 418/2-20, 419/2-20 на звернення позивачів повідомлено, що на земельних ділянках, які бажають отримати позивачі у власність для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, об`єктів культурної спадщини не виявлено.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли, суд зважає на таке.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Земельні відносини в Україні відповідно до статті 3 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту "а" частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Відповідно до частини 2 статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування передбачені статтями 118, 122, 123 ЗК України.

Відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина 7 статті 118 ЗК України).

Аналіз наведених приписів свідчить про те, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідно до частин 10, 11 статті 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Визначаючись з приводу правомірності відмов у наданні позивачам дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, суд звертає увагу на положення частини 7 статті 118 ЗК України, якими визначено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу.

Разом із тим, у наказах Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, що оскаржуються, йдеться про те, що земельні ділянки, які позивачі бажають отримати у власність, відносяться до земель історико-культурного призначення, що унеможливлює надання відповідного дозволу саме органом держгеокадастру.

Підтвердженням належності земельних ділянок до земель історико-культурного призначення є копія листа відділу у Тиврівському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, а також фрагмент картографічного матеріалу.

Однак, зі змісту листа відділу у Тиврівському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області слідує, що згідно з оновленими картографічними матеріалами земельна ділянка відноситься до земель історико-культурного призначення або межує з ними (але згідно з довідкою Управління культури та мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації від 26.12.2019 року №7310/02-20 на даній земельній ділянці об`єктів культурної спадщини не виявлено).

Відтак, аналіз змісту згаданого листа свідчить про те, що земельні ділянки, які позивачі бажають отримати у власність, або відносяться до земель історико-культурного призначення, або межують з такими ділянками, що не дозволяє дійти однозначних висновків щодо віднесення таких земельних ділянок саме до земель історико-культурного призначення, на що вказує відповідач.

Більше того, разом із листом відділу у Тиврівському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області відповідач надав картографічний матеріал, який належним чином не засвідчений, а також з якого неможливо встановити місцезнаходження відповідної ділянки.

Відповідно до частин 1, 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Проте, ані копія листа відділу у Тиврівському районі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, ані фрагмент картографічного матеріалу, що надані відповідачем, не можуть вважатися належними доказами, що підтверджують доводи останнього, адже не містять однозначної інформації щодо віднесення земельних ділянок, які позивачі бажають отримати у власність, до земель історико-культурного призначення.

Водночас, посилання відповідача на докази, з яких неможливо однозначно встановити належність земельних ділянок до земель історико-культурного призначення, є лише припущеннями, а тому оцінюються судом критично.

При цьому, варто звернути увагу на приписи статті 53 ЗК України, якою передбачено, що до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Частиною 1 статті 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що об`єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки.

При цьому, занесення об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться відповідно до категорії пам`ятки, зокрема пам`ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання (частина 1 статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Відповідно до частини 2 статті 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини» об`єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам`ятки вноситься до Переліку об`єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об`єкта або уповноважений ним орган (особу)

Відтак, аналіз наведених положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» свідчить про наявність особливої процедури реєстрації об`єктів культурної спадщини шляхом занесення їх до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, у зв`язку із чим пов`язується віднесення земельної ділянки, на якій такий об`єкт розміщений, до земель історико-культурного призначення.

Однак, листами Управління культури і мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації від 27 січня 2020 року вих. № 415/2-20, 416/2-20, 417/2-20, 418/2-20, 419/2-20 підтверджується те, що об`єктів культурної спадщини на земельних ділянках, які бажають отримати позивачі у власність для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, не виявлено.

Наведені аргументи свідчать про безпідставність тверджень відповідача щодо належності відповідних земельних ділянок до земель історико-культурного призначення, адже такі доводи не підтверджені належними доказами, а також не узгоджуються із приписами земельного законодавства.

Таким чином, за наведених підстав накази Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 10 березня 2020 року №2-6708/15-20-СГ та від 13 березня 2020 року №2-6930/15-20-СГ, №2-6931/15-20-СГ, №2-6932/15-20-СГ, №2-6933/15-20-СГ слід визнати протиправними та скасувати.

З приводу позовних вимог про зобов`язання відповідача надати дозволи на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,0 га кожному з позивачів для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області, то суд зазначає наступне.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Водночас, згідно з пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд керується принципом ефективності захисту такого права, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом.

Оскільки суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог про визнання протиправними та скасування наказів, що оскаржуються, тому з метою ефективного захисту прав та інтересів позивачів задоволенню також належать позовні вимоги щодо зобов`язання відповідача надати відповідні дозволи.

Так, відповідно до приписів частини 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні.

Отже, відповідач як компетентний орган наділений виключними повноваженнями щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Разом із тим, суд звертає увагу на те, що законодавець чітко передбачив як підстави, порядок, строки, процедуру надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення відповідних проектів землеустрою, так і порядок, строки, відповідну процедуру та підстави для відмови у наданні такого дозволу.

Посилання у відзиві на те, що зобов`язання відповідача вчинити конкретну дію в даному випадку буде втручанням у дискреційні повноваження органу Держгеокадастру слід оцінити критично з огляду на таке.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18, а також у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року у справі №120/2225/19-а, від 06 листопада 2019 року у справі №120/2190/19-а, від 12 листопада 2019 року у справі №120/1836/19-а, в, від 17 грудня 2019 року у справі №120/2019/19-а та ряду інших.

Для підсилення висновку щодо необхідності у спірних правовідносинах зобов`язати відповідача вчинити конкретну дію слід навести висновки, до яких дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатами перегляду судових рішень у справі №820/2307/17 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі №509/1350/17: "Тобто, застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача шляхом зобов`язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні. В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов`язання уповноваженого суб`єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов`язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника".

В свою чергу, оскаржувані накази від 10 березня та від 13 березня 2020 року прийняті з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, що свідчить про відсутність наміру у суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.

Окрім наведеного, частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб.

За таких обставин, на переконання суду, належним способом захисту порушених прав позивачів буде зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 , Федорову Д.А., ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відповідні дозволи.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі статтею 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності відмови у наданні відповідного дозволу, та докази, надані позивачами суд доходить висновку, що позовну заяву належить задовольнити.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зважає на те, що позивачі звільнені від сплати судового збору, а інших витрат сторонами не понесено, тому за відсутності доказів понесення сторонами судових витрат питання щодо розподілу таких не вирішується.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 243, 245, 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6708/15-20-СГ від 10 березня 2020 року, яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6930/15-20-СГ від 13 березня 2020 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_2 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6933/15-20-СГ від 13 березня 2020 року, яким ОСОБА_3 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_3 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6931/15-20-СГ від 13 березня 2020 року, яким ОСОБА_4 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_4 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-6932/15-20-СГ від 13 березня 2020 року, яким ОСОБА_5 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_5 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Бушинської сільської ради Тиврівського району Вінницької області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк апеляційного оскарження продовжується на строк дії такого карантину (пункт 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України).

Позивачі: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )

ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 )

ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 )

ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_4 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_4 )

ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_5 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_5 )

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (місцезнаходження: 21027, м. Вінниця, вул. Келецька, 63, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 39767547)

Повний текст рішення складено 17.06.2020

Суддя Яремчук Костянтин Олександрович