Рішення № 89845955, 11.06.2020, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/1330/2020 Справа № 490/8142/19

Центральний районний суд м. Миколаєва

___________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2020 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м.Миколаєва у складі:

головуючого судді Гуденко О.А., при секретарі Дудник Г.С.,

за участі позивача та його представника ОСОБА_1 , представника відповідача ДКС України Чернієнко К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Центрального відділу Державної виконавчої служби у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) , Державної казначейської служби України про визнання та бездіяльності відділу державної виконавчої служби неправомірною та стягнення збитків та моральної шкоди , -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з указаним позовом, у якому, з подальшим збільшенням позовних вимог заявою від 11.03.2020 року , посилаючись на тривале невиконання рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 11 вересня 2012 року у справі № 1423/19715/2012 через бездіяльність державної виконавчої служби, просили стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 125 789,39 грн, які складаються з матеріального збитку в розмірі не стягнутої на його користь суми за рішенням суду 19 698,40 грн. ; 18870,99 грн інфляційних втрат ; 3400 грн трьох відсотків річних, та 83 820 тис. грн на відшкодування моральної шкоди; визнати неправомірною бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби м.Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області під час виконання ухвали Центрального районного суду м.Миколаєва від 18 січня 2018 року та Постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 1423/19715/2012 - щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження ВП № 50553579 з примусового виконання рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 11 вересня 2012 року на підставі виконавчого листа № 1423//19715/2012 від 14 березня 2012 року.

В обгрунтування позовних вимог посилається на те, що Центральний ВДВс свідомо нехтує судовими рішеннями щодо зобов`язання відновити виконавче провадження і з час у постанволення ухвали Центрального суду від 18 січня 20198 року , яка в цій частині ніким не оскаржувалася, протягом року- це щонайменше не відновиви виконавче провадження , незважаючи на численні звернення стягувача, та своєчасне направлення відповідних ухвал та постпанов суду на адресу державної виконавчої служби.

Також зазначає, що з часу відкриття виконавчого провадження в 2013 році державними виконавцями центрального ВДВС не вичнювалося належних необхіднихї виконавчих дій щодо виконання рішення сууд, а виконавчий лист повертався стягувачу без виконаненя з підстав невиявлення майна боржника , свідомо ігноруючи інші виконавчі дії , які повинен був вчиняти згідно ЗУ "Про виконавче провадження"

Також посилаючись на те, що бездіяльність державної виконавчої служби була доведена судовими рішеннями та підтверджується матеріалами справи, посилаючиь на положення ст.23, 1173, 1174 ЦК України, на рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти україни", "Горнсбі проти Греції", вважає, що відбувається порушення з бок уДержави Європейської конвенції за п.1 ст. 6 - стосовно тривалого невиконання рішення суду від 11.09.2012 року, п.1 ст.1 протколу № 1 - втручання у право мирного володіння майном, ст. 13 Європейської конвенції - щодо відсутності ефективних юридичних замобів захисту та забезпечення виконання рішення суду, яке є обовязковим для виконання і таке повинного гарантуватися саме Державою.

Завдану йому моральну шкоду з урахуванням практики Єврпопейського суд з прав людини оцінює в три тисячі Євро, що еквіалентно 83 820 грн ( справа Харук та інші проти україни).Також він майже сім років вимушений був неоднорпазхово приїздити до м.миколаєва з м.Южноукраїнськ , щоб звертатися до державного виконавця з різгого роду сзаявами та скаргами, а таткож багаторазово взертатися до суду за зазистом своїх прав стягувача у виконавчому провадженні. , він дуже хвилювавсч, вимушений був винаймати адвоката. в нього погіршився сон, підвищився тиск , розпачалоас ядративливість.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги з урахуванням збільшених вимог в повному обсязі з підстав, викладених у позові та додаткових письмових поясненнях.

Представник відповідача Центрального відділу державної виконавчої служби міста Миколаєва Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області ( далі - Центральний ВДВС) надала суду заяяву про розгляд справи у їх відсутність, відзиву на позов та заяву про збільшення позовних вимог не надала.

Представник відповідача Державної казначейської служби України надав відзив на позов, в якому просить відмовитиу його задоволенні .Зазначив, що та обставина, що державний виконавець не забезпечив виконання судового рішення через ввідсутністьу боржника майна, не може бути безумовною підставою для відшкодування шкоди з Державного бюджету України. Також позивачем не надано належних доказів у підтвердження спричиненої йому моральної шкоди, відсутній причинно-наслідковий зв`язок фактом невиконання судлового рішення між діями відповідачів та , на думку, позиваач, завданою шкодою., а аткож не доведена вина відповіджачів. Крім того розмір моральної шкоди не відповідає характеру немайнових втрат та обсягу моральних страждань. Цивільно-правова відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (Інфляційні витрати та 3% річних ) не може покладатися на Державу та відшкодовуватися з Державного бюджету України. Щодо загальних підстав відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади , то зазначають, що факт скасування постанов про закінчення виконавчого провадження є механізмом реалізації прав особи у виконавому провадженні, а не підставою для відшкодування моральної та матеріальної шкоди з Державного бюджету України.

На час розгляду справи, Центральний відділ ДВС м.Миколаєва ГТУЮ в Мимколаївській області реорганізовано в Центральний відділ ДВС у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) без зміну коду в ЄДРПОУ.

Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд доходить до наступного.

З матеріалів справи вбачається, що заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року з КС «Флагман» на користь ОСОБА_2 стягнуто кошти за договором про залучення внеску(вкладу) в сумі 19 698 грн.40 коп.

На виконання даного рішення 14 березня 2013 року Центральним районним судом м. Миколаєва видано виконавчий лист №1423/19715/2012, який 25 березня 2013 року стягувачем пред`явлено до виконання до Центрального відділу ДВС м. Миколаїв.

Постановою старшого державного виконавця Центрального ВДВС м. Миколаїв від 07 травня 2013 року відкрито виконавче провадження з виконання вищезазначеного виконавчого листа, який наступною постановою цього ж державного виконавця від 25 грудня 2013 року повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів на розрахункових рахунках, на які може бути звернуто стягнення (а.с.66).

28 січня 2014 року ОСОБА_2 знову пред`явив до виконання до Центрального ВДВС виконавчий лист №1423/19715/2012 .

Постановою старшого державного виконавця від 05 лютого 2014 року відкрито виконавче провадження №41902448 з виконання вищезазначеного виконавчого листа.

11 грудня 2015 року постановою державного виконавця виконавчий лист повернуто стягувачу у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів, на які може бути звернуто стягнення.

16 лютого 2016 року ОСОБА_2 вчергове пред`явив до Центрального ВДВС м. Миколаїв для виконання виконавчий лист №1423/19715/2012, на підставі якого державним виконавцем 23 березня 2016 року відкрито виконавче провадження №50553579.

25 жовтня 2017 року постановою державного виконавця Центрального ВДВС м. Миколаїв виконавчий документ повернуто стягувачу у зв`язку з тим, що боржник за адресою, зазначеною у виконавчому листі, відсутній, господарську діяльність не здійснює, а майно, на яке може бути звернуто стягнення, відсутнє.

Як вбачається з інформації про виконавче провадження державним виконавцем здійснювалися запити до державних органів стосовно наявності майна та коштів.При з`ясуванні факту наявності нерухомого майна у власності боржника проводилися дії щодо можливості реалізації цього майна. Проте у зв`язку з відсутністю дозволу органу опіки та піклування на реалізацію виконавч дії були припинені.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року скаргу ОСОБА_2 , залишеною без змін Постановою апеляційного суду Миколаївського суду від 13 квітня 2018 року, задоволено частково. Скасовано постанову головного державного виконавця Центрального відділу ДВС м. Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області про повернення виконавчого документа від 28 вересня 2017 року ВП № 50553579 та зобов`язано відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва 14 березня 2013 року.

Постановою від 10 жовтня 2018 року Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 13 квітня 2018 року скасувано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, а ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 січня 2018 року змінено.

Визнано неправомірною бездіяльність Центрального відділу ДВС під час виконання заочного рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 11 вересня 2012 року згідно виконавчого листа №1423/19715/2012, виданого 14 березня 2013 року. Скасовано постанову головного державного виконавця Центрального відділу ДВС про повернення виконавчого документа від 25 жовтня 2017 року ВП № 50553579 та зобов`язано відновити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого Центральним районним судом м. Миколаєва 14 березня 2013 року.

Як вбачається з наведених судових рішень, державним виконавцем не вичерпано усіх можливих дій щодо наоежного виконання рішення суду, здійснення яких передбачено ЗУ "Про виконавче провадження" , зокрема щодо з`ясування правового статусу приміщення, в якому зареєстровано КС "Флагман" , вчинення необхідних дій щодо прникненя до цього приміщення , виявлення майна в цьому приміщенні, можливого опису та арешту цього майна, вимагання від матеріально відповідальних посадових осіб юридичної особи надання пояснень за фактом невиконання рішень або законних вимог державного виконавця чи іншого порушення виммог законодавства про виконаче провадження; у разі ухиляння боржника авід виконання зобов`язань, зверненя до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника боржника-юридичної особи за межі України - до викнання зобов`язань за рішенням.

В подальшому , як вбачається з відповіді заступника голови Миколаївського апеляційного суду 05 грудня 2018 року апеляційним судом направлено до відома копію вказаної постанови на адресу Центрального ВДВС.

23.01.2019 року центральним ВДВСС отримано заяву ОСОБА_2 про відкриття виконавчого провадження з додатками - оригіналом виконавчого листа .

26 червня 2019 року ОСОБА_2 , вчергове звертався до керівника Центрального ВДВС з щаявою про повідомлення причин не відкриття виконавчого провадження з 23.01.2019 року.

На його адресу було направлено постанову державного виконавця Центрального ВДВС від 05.02.2019 року про відновлення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1423/1975/2012 ВП № 50553579, в якій зазначено, що виконавче провадження відкрито на підставі зобов`язання , встановленого постановою Миколаївського апеляційного суду

Щодо вимог позову про визнання бездіяльності неправомірною .

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Вказані конституційні норми знаходять своє продовження і конкретизуються в положеннях Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання на всій території України (ч. 2 ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України ).

Таким чином, судове рішення по справі №1423/19715/2012 , що набрало законної сили, є безумовною підставою для його виконання боржником.

Згідно з ч. 1 ст. 41 Закону України "Про виконавче провадження", у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

Таким чином, у разі скасування постанови про закінчення виконавчого провадження, таке провадження підлягає поновленню за ініціативою державного виконавця.

При цьому, з копії як листа Миколаївського апеляційного суду від 17.12.2018 року, та к і інших матеріалів справи вбачається, що Центральний ВДВС, тобто сторона відповідача була обізнана про наявність відповідного судового рішення та повинна була вжити необхідних заходів щодо його виконання.

Матеріалами справи, підтверджується, що виконавче провадження відновленолише 05 лютого 2019 року, тобто з значним пропуском строку. При цьому, доказів того, що держаним виконавцем вчиняються дії щодо подальшого примусове виконання рішення суду матеріали виконавчого провадження не містять.

За такого, вимоги позову в частині визнання протиправною бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби м.Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області під час виконання ухвали Центрального районного суду м.Миколаєва від 18 січня 2018 року та Постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 1423/19715/2012 - щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження ВП № 50553579 з примусового виконання рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 11 вересня 2012 року на підставі виконавчого листа № 1423//19715/2012 від 14 березня 2012 року - є обгрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо відповідальності держави за шкоду, завдану бездіяльністю відповідача Центрального ВДВС.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Предметом спору у цій справі є вимога позивача про стягнення з держави матеріальної шкоди, заподіяної бездіяльністю державної виконавчої служби та її посадових осіб , які протягом тривалого часу не завершили примусове виконання рішення суду у межах виконавчого провадження , чим завдали йому майнової шкоди у вигляді розміру стягнення за цим судовим рішенням - заборгованості відповідача - боржника у ввиконавчому провадженні КС "Флагман".

Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

За статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.

Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Здійснивши аналіз указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Крім того, у статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов`язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід`ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).

У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року в справі «Антонюк проти України» зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні

Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» вказав, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди.

Проблема невиконання остаточних рішень проти держави розглядалась в пілотному рішенні ЄСПЛ проти України по справі " Юрій Миколайович Іванов проти України" (рішення у справі " Юрій Миколайович Іванов проти України" від 15 жовтня 2009 року, заява N 40450/04), а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.

У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції (рішення у справі Войтенка; рішення у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, від 27 липня 2004 року; у справі "Дубенко проти України" (Dubenko v. Ukraine), N 74221/01, від 11 січня 2005 року; та у справі "Козачек проти України" (Kozachek v. Ukraine), N 29508/04, від 7 грудня 2006 року). Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (див. рішення у справі "Шмалько проти України" (Shmalko v. Ukraine), N 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).

В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу N 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі "Войтенко проти України" від 29 червня 2004 року N 18966/02).

У п. 1 ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" зазначено, що "Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції", а ст.ст. 13 і 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23.02.2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права" та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Отже, забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов`язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

Так, заявляючи дані позовні вимоги, позивач вважає заподіювачем шкоди саме Центральний ВДВС , бездіяльністю якого та його посадових осіб завдано їм шкоди, як матеріальної у вигляді збитків у розмірі нестягнутої за судовим рішенням суми заборгованості боржника у виконавчому провадженні КС "Флагман" з відповідними штрафними санкціями за час несплати, так і моральної шкоди .

Так, дослідивши матеріали вказаної справи, суд доходить висновку, про відсутність правових підстав для задоволення позовув цій частині, зокрема:

- доведеність позивачем незаконності бездіяльності посадових осіб відповідача Центрального ВДВС;

- недоведеність позивачем факту нанесення йому шкоди саме у вигляді неотримання заборгованості за депозитним договром , укладеним з КС "Флагман", посадовими особами відповідача;

- відсутність причинно-наслідкового зв`язку між незаконною бездіяльністю посадових осіб відповідача та шкодою, про відшкодування якої заявлено позов (втрати внаслідок неотримання суми депозитного вкладу з нарахованими відсотками за договром про залучення внеску члена кредитної спілки на депозитний рахунок № НОМЕР_1 від 06.10.2008 року у сумі 19688,40 грн).

Так, позивач довів, що при здійсненні виконавчого провадження ВП № 5-553579 Центральним ВДВС була допущена бездіяльність під час виконання заочного рішення Цеетраольного районного суду м.Миколаєва від 1.09.2012 року згідно виконавчого листа № 1423/19715/2012, виданого 14.03.2013.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Також частиною першою статті 81 цього ж Кодексу на кожну сторону покладено обов?язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (статті 81, 89 ЦПК України).

Але, звертаючись із позовом про відшкодування вартості заборгованості за депозитним договром у справі №1423/19715/2012, позивач намагається отримати відшкодування за ті самі збитки, але від інших осіб, ніж за цивільним позовом, вже розглянутим у порядку цивільного судочинства у іншому позовному провадженні.

Установлений судами факт бездіяльності державного виконавця у виконавчому провадженні не може бути підставою для покладення на державу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування стягувачеві шкоди, яка дорівнює вартості заборгованості боржника у цьому виконавчому провадженні.

Таким чином, суд доходить висновків про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між бездіяльністю відповідачів і шкодою, завданою неповерненням йому заборгованості за депозитним вкладом, про яке заявляє позивач.

Щодо вимог про стягнення з Держави 3% річних та інфляційних втрат за час невиконання рішення суду.

Посилання позивача на Постанову Великої палати Верховного Судуд у справі № 686/21962/15-ц в обгрунтування своїх вимог про стягнення з Державного бюджету України 3% відсоьків річних та інфляційних втрат за час невиконання рішення суду не може бути прийнято судом до уваги - оскільки стосується інших ( не подібних) правовідносин , ніж у сторін по даній справі.

Так, згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду, стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Проте, між позивачем та відповідачем ДКС України по справі відсутні будь-які грошові зобов`язання, так і недоговірні зобов`язання. А вимог про стягнення коштів у вигляді матеріальних збитків, так як наслідок штрафних санкцій за їх невідшкодування , внеаслідок порушення деліктних зобов`язань до їх заподіювача ( яким на його думку є орган державної виконавчої служби, позивач у своїй позовній заяві не заявляв.

За такого, вказані вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо ефективного способу захисту прав позивача

Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов`язком, на порушення Україною якого позивач не скаржився, держава має позитивні обов`язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов`язків є самостійною підставою відповідальності держави.

Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (див. mutatis mutandis $. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; $. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції(див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01) . Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. mutatis mutandis $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); $ 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Дійсно, матеріалами справи підтверджуються певні факти, які можуть свідчити про надмірну тривалість виконавчого провадження.

Ураховуючи викладене , суд погоджується, що наведені позивачем факти можуть свідчити про надзвичайну тривалість виконавчого провадження у справі, яке триває з травня 2013 року, що на дату звернення до суду позивача з позовною заявою становило майже 7 років. За такий строк орган державної виконавчої служби мав би або закрити провадження, або забезпечити реальне примусове виконання рішення суду.

Надмірна тривалість виконавчого провадження на тлі бездіяльності посадових осіб здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів ДВС; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність, невизначеністю можливості розраховувати на використання та розпорядження своїми ж власними коштами тощо.

Обставини протиправних дій відповідача встановлені судовим рішенням, яке набуло законної сили, а отже в силу приписів ст. 82 ЦПК України, не підлягають доказуванню.

За цих обставин, оскільки неможливість для позивача отримати виконання рішення, винесеного на його користь, протягом тривалого строку становить втручання у його право на мирне володіння своїм майном та є порушенням вимог § 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1, суд приходить до висновку, що через душевні страждання, які позивач зазнав у зв`язку з надмірно тривалим невиконанням остаточного рішення через бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби , за дії (бездіяльність) яких держава несе відповідальність, відповідно до ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173, 1174 ЦК України заявник має право на відшкодування йому за рахунок держави моральної шкоди.

Щодо розміру моральної шкоди .

В одній з перших справ проти України, в якій ЄСПЛ розглядав питання наявності ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг на тривале невиконання судових рішень, Суд нагадав свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого ст. 1 Протоколу № 1 (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Войтенко проти України» від 29 червня 2004 року № 18966/02).

Забезпечення адекватного та достатнього відшкодування за невиконання або несвоєчасне виконання рішень національних судів є прямим обов`язковим держави. При цьому, держава, запровадивши компенсаторний засіб юридичного захисту, має подбати про те, щоб такий засіб не вважався неефективним.

У справі «Скордіно проти Італії» Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) визначив ключові критерії для перевірки ефективності компенсаторного засобу юридичного захисту щодо надмірно тривалих судових проваджень.

Ці критерії, які також застосовні до справ про невиконання рішень (рішення у справі «Вассерман проти Росії», № 21071/05, від 10 квітня 2008 року, пп. 49 і 51), вимагають таке:

- позов про відшкодування має бути розглянутий упродовж розумного строку (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 195);

- призначене відшкодування має бути виплачено без зволікань і, як правило, не пізніше шести місяців від дати, на яку рішення про його призначення набирає законної сили (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 198);

- процесуальні норми стосовно позову про відшкодування мають відповідати принципові справедливості, гарантованому статтею 6 Конвенції (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 200);

- норми стосовно судових витрат не повинні покладати надмірний тягар на сторону, яка подає позов, якщо її позов обґрунтований (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, п. 201);

- розмір відшкодування не повинен бути нерозумним у порівнянні з розміром відшкодувань, призначених Судом в аналогічних справах (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, пп. 202 - 206 і 213).

Стосовно останнього критерію ЄСПЛ також зазначив, що в випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (див. згадані вище рішення у справах Скордіно, пп. 203 - 204, та Вассермана , п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (див. згадане вище рішення у справі Бурдова, п. 100).

Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальністю, презумується.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 11 вересня 2013 року (справа N 6-48цс13), при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: ст. 56 Конституції України, ст.ст. 23, 1167, 1173 ЦК України та ст.ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 року N 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу".

Пленум Верховного Суду України в п. 16 постанови від 01.11.1996 року N 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" роз`яснив, що суди мають суворо додержувати передбаченого ст. 56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У рішенні від 03.10.2001р. N 12-рп/2001 у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та статті 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (справа про відшкодування шкоди державою) Конституційний Суду дійшов висновку, що Конституція України гарантує громадянам у таких випадках право на відшкодування шкоди за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів (статті 56, 62).

Відповідно до положень ст. 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

У п. 101 постанови від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

Отже, Конституція України та Закон України "Про державну виконавчу службу" гарантує, що шкода, заподіяна незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню за рахунок держави.

У справі «Харук та інші проти України» (рішення від 26.07.2012 року [комітет], заява № 703/05 та 115 інших заяв, п. 24- 25), а також у ряді інших справ проти України, які стосувались тривалого невиконання рішень національних судів, ЄСПЛ, беручи до уваги принципи визначення розміру компенсації, яка присуджується у випадку встановлення порушення Конвенції щодо невиконання рішень в подібних справах, визнав розумним та справедливим присудити 3000 євро кожному заявнику в заявах, що стосуються невиконання рішень тривалістю більше трьох років, та 1500 євро кожному заявнику в інших заявах. Зазначені суми є відшкодуванням будь-якої матеріальної і моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат.

ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, пп. 203 - 204, та рішення у справі «Вассерман проти Росії», № 21071/05, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення у справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 року, п. 100).

Виходячи з наведеного, суд зазначає, що відповідач Центральний ВДВС є суб`єктом, що належить до суб`єктів, які завдають шкоду, характер правовідносин свідчить про те, що права позивача фізичної особи порушені протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій.

Досліджуючи обставини справи, які слугували підставою для завдання моральної шкоди позивачу, суд зазначає, що такими обставинами є тривале невиконання судового рішення, спрчинене серед іншого і бездіяльністю Центрального ВДВС.

Оцінюючи вказані обставини та характер спірних правовідносин у їх сукупності, суд приходить до висновку, що в даному випадку, моральна шкода має бути відшкодована у розмірі 6000 гривень.

При цьому, доводи позивача про те що розмір відшкодування моральної шкоди, повинен бути стягнутий в сумі, еквівалентній 3000 Євро, оскільки в таких розмірах стягується моральна шкода Європейським Судом з прав людини, суд вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.

Так, згідно практики Європейського Суду з прав людини, Суд у своїх рішеннях, дійсно, присуджував з держави у рахунок відшкодування моральної шкоди її розмірі в середньому від 1500 до 3000 Євро, посилаючись на встановлення тривалого невиконання рішень, винесених на користь заявників, порушення ст. 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективного національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням.

Разом з тим, таке відшкодування моральної шкоди обґрунтовується у рішеннях ЄСПЛ саме відсутністю ефективного національного засобу захисту.

У зв`язку з наведеним, суд зазначає, що в межах розгляду даної справи, права позивача, які були порушені бездіяльністю відповідача, мають бути відновлені шляхом відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначено за критеріями, що мають істотне значення та відносяться до характеру порушень і обставин справи, що є юридичним захистом прав позивача національним судом України, а не міжнародною судовою установою, яка захищає такі права у разі неотримання особою ефективного національного засобу юридичного захисту. Таким чином, доводи позивача щодо стягнення з держави грошових коштів в рахунок компенсації моральної шкоди у розмірі 83 200 грн. є необґрунтованими, тим більше, що у наведених позивачем прикладах практики ЄСПЛ мова йдеться про невиконання судових рішень, в яких боржником є сама держава, а не юридична особа приватного права, як в дійсних правовідносинах сторін.

Відповідно до положень ст. 144 ЦПК України, судові витрати слід віднести на рахунок держави, оскільки позивач був звільнений від сплати судового збору при подачі даного позову до суду.

Керуючись ст.ст. 4,5,12,13, 79-81, 1414, 259-265, 273 ЦПК України, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_2 до Центрального відділу Державної виконавчої служби у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) , Державної казначейської служби України про визнання та бездіяльності відділу державної виконавчої служби неправомірною та стягнення збитків та моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Центрального відділу державної виконавчої служби м.Миколаєва ГТУЮ у Миколаївській області під час виконання ухвали Центрального районного суду м.Миколаєва від 18 січня 2018 року та Постанови Миколаївського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року у справі № 1423/19715/2012 - щодо несвоєчасного поновлення виконавчого провадження ВП № 50553579 з примусового виконання рішення Центрального районного суду м.Миколаєва від 11 вересня 2012 року на підставі виконавчого листа № 1423//19715/2012 від 14 березня 2012 року.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) грошові кошти в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 6000 грн. 00 коп.

В задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Миколаївського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, або який не був присутній при його проголошенні має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити сторін:

позивач ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_2

відповідачі :Центральний відділ Державної виконавчої служби у м.Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), 54020 м.Миколаїв, вул.Артилерійська,18, код ЄДРПОУ 35065742

Державна казначейська служба України, 01601 м.Київ, вул.Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646

Повний текст рішення суду складено 15 червня 2020 року

Суддя Гуденко О.А.