Рішення № 89750079, 10.06.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2020 року м. Київ № 640/6778/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Катющенка В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до третя особа про Міністерства внутрішніх справ України Міністерство юстиції України визнання протиправним та скасування наказу, визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України (по апарату) від 05.03.2020 № 226, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення МВС;

- зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади";

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справ України щодо не призначення ОСОБА_1 , як переможця конкурсу, на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення МВС;

- зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України вчинити дії з призначення ОСОБА_1 як переможця конкурсу, на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення МВС.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що приймаючи оскаржуваний наказ про відмову у призначенні на посаду, відповідачем не враховано основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями та практику Європейського суду з прав людини з цього питання, а тому застосування суб`єктом владних повноважень до позивача положень Закону України "Про очищення влади" у зазначений спосіб не відповідає принципу верховенства права та викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів, які підтверджені і практикою Європейського суду з прав людини.

З метою ефективного захисту порушеного права просить суд зобов`язати відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".

Також, позивач вважає, що ефективним способом захисту порушених прав останнього, є визнання протиправною бездіяльності органу державної влади щодо непризначення позивача на посаду, на зайняття якої за результатами конкурсу його було визначено переможцем та зобов`язання прийняти рішення про призначення на посаду.

Ухвалою суду від 30.03.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі № 640/6778/20 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

16.04.2020 засобами електронного зв`язку представником Міністерства юстиції України Козиренком С.П. скеровано до суду пояснення щодо позову, за змістом яких останній просить суд відмовити у задоволенні позову. Пояснив, що позивач у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав посади першого заступника керівника територіального органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну митну політику в областях, відповідно, останній відповідає критерію здійснення очищення влади, передбаченому пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади". Звернув увагу і на те, що у період з 21.11.2013 по 22.02.2014 позивач обіймав посаду першого заступника начальника Житомирської митниці Міндоходів та не був звільнений у цей період з посади за власним бажанням, відтак ОСОБА_1 також відповідає критерію здійснення очищення влади, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади". За наведених обставин вважає, що оскаржуваний наказ відповідає законодавству України. Акцентував увагу на тому, що Закон України "Про очищення влади" не передбачає, що зайняття певних посад в минулому було незаконним або юридично значущим фактом чи матеріальним елементом злочину, і таким чином не надає жодних правових підстав для висновків про його застосування зі зворотною дією. Він лише встановлює деякі додаткові передумови для зайняття в майбутньому певних посад. Виходячи з вищенаведеного, заходи очищення влади слід розглядати як комплекс надзвичайних адміністративних заходів, спрямованих на тимчасове обмеження обіймати певні посади (перебувати на службі) певних осіб з метою захисту молодої демократії та унеможливлення відновлення авторитарного режиму, а не вид юридичної відповідальності.

Акцентував увагу суду на тому, що висновок Венеціанської комісії від 16.12.2014, на який посилається позивач, є проміжним, а також прийнятий без доводів українських експертів щодо мети та цілей проведення люстраційних процедур в Україні і складений на основі неофіційного перекладу тексту Закону.

07.05.2020 до суду від представника відповідача Роговського А.А. надійшло клопотання про розгляд справи у загальному провадженні та клопотання про продовження строку подання відзиву.

Ухвалами суду від 12.05.2020:

- залишено без задоволення заяву представника відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження;

- продовжено Міністерству внутрішніх справ України встановлений ухвалою суду від 30.03.2020 процесуальний строк для подання відзиву на позовну заяву до 22.05.2020 включно.

18.05.2020 до суду від представника відповідача Роговського А.А. надійшов відзив на позовну заяву, за змістом якого останній просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Пояснив, що за результатами проведеної співбесіди, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18.02.2020 № 154 позивача визначено переможцем конкурсу на зайняття посади державної служби категорії "В" - головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення. У подальшому до Управління запобігання корупції від Департаменту персоналу надійшли матеріали стосовно позивача.

За наданою інформацією Управлінням запобігання корупції встановлено факт належності позивача до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" на основі критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої статті 1 вказаного Закону.

Керуючись наведеними вище нормами, заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", застосовується до ОСОБА_1 як до особи, яка обіймала сукупно не менше одного року у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 посаду заступника начальника територіального (регіонального) органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику (26.10.2012 - 06.06.2013 - перший заступник начальника Кіровоградської митниці Мідоходів; 10.06.2013-01.03.2015 - перший заступник начальника Житомирської митниці Мідоходів). Пояснив, що на виконання вимог пункту 44 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, відповідачем було надіслано Мінюсту повідомлення про відповідність критеріям здійснення очищення влади (люстрації) стосовно ОСОБА_1 для прийняття рішення щодо внесення відомостей до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

Зазначив, що з огляду на відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо скасування спірного наказу, вважає, що решта вимог є похідними та задоволенню не підлягають.

Наголошував на тому, що відповідач при прийнятті спірного наказу діяв в межах повноважень, на підставі та у спосіб, визначений Конституцією, законами України та підзаконними нормативно-правовими актами, прийнятими на їх виконання.

21.05.2020 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, за змістом якої останній просить суд задовольнити позов у повному обсязі. Зазначив, що при виданні спірного наказу у розпорядженні відповідача були відсутні будь-які відомості та/або докази, які б підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до нього процедур, передбачених Законом України "Про очищення влади", а відповідно й про неправомірність прийняття оскаржуваного наказу, яким відмовлено в призначенні на посаду, як переможця конкурсу.

05.06.2020 представником відповідача Роговським А.А. подано до суду клопотання про долучення до матеріалів справи висновку про результати перевірки відомостей про особу стосовно ОСОБА_1 .

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Листом від 18.02.2020 № 5574/22-20 Міністерство внутрішніх справ України повідомило ОСОБА_1 , що останній визначений переможцем конкурсу на зайняття посади головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення (а.с. 9).

У листі від 06.03.2020 № 7864/22-2020 Міністерство внутрішніх справ України повідомило ОСОБА_1 , що за результатами перевірки, проведеної за згодою останнього відповідно до Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, наказом МВС України від 05.03.2020 № 226 останньому відмовлено у призначенні на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення (а.с. 10).

Наказом Міністерства внутрішніх справі України від 05.03.2020 № 226 (по апарату Міністерства) відмовлено ОСОБА_1 , претенденту на посаду державної служби категорії "В", у призначенні на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення та наказано Управлінню запобігання корупції підготувати визначені Порядком документи для інформування Міністерства юстиції України (а.с. 11).

Указаний наказ прийнято на підставі пункту 43 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, у зв`язку з виявленням Управлінням запобігання корупції МВС факту належності ОСОБА_1 , претендента на посаду державної служби, до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", на основі критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону.

Не погодившись з наказом та діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Статтею 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

За змістом частини четвертої статті 31 Закону України від 10.12.2015 N 889-VIII "Про державну службу" (далі - Закон N 889-VIII) у разі встановлення за результатами спеціальної перевірки відомостей про претендента на посаду, які не відповідають встановленим законодавством вимогам для зайняття посади, приймається рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби.

Пунктом 8 частини другої статті 19 Закону N 889-VIII визначено, що на державну службу не може вступити особа, яка підпадає під заборону, встановлену Законом України "Про очищення влади".

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України "Про очищення влади".

За визначенням частини першої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Відповідно до Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно зі статтею 19 Закону України "Про міжнародні договори" чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Статтею 2 Конвенції "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості", яка ратифікована Україною 4 серпня 1961 року, передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Крім того, згідно рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи, викладених у Резолюції № 1096 "Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", ліквідуючи спадщину колишніх комуністичних тоталітарних систем демократична держава, заснована на верховенстві права, повинна застосовувати власні процесуальні засоби. Вона не може застосовувати будь-які інші засоби, оскільки тоді вона буде не кращою, ніж тоталітарний режим, який потрібно ліквідувати. Демократична держава, заснована на верховенстві права, має у своєму розпорядженні достатньо засобів для служіння справі правосуддя і покарання винних, однак вона не може й не повинна піддаватися бажанню помститися замість того, щоб домагатися правосуддя. Замість цього вона повинна дотримуватися прав людини й основоположних свобод, таких як право на справедливий судовий розгляд і право бути почутим, та поширювати їх навіть на тих осіб, які, коли вони були при владі, самі їх не дотримувалися.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли свій розвиток у практиці Європейського суду з прав людини, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, наприклад у Польщі (рішення від 24.04.2007 у справі "Матиєк проти Польщі", від 17.07.2007 у справі "Бобек проти Польщі", від 15.01.2008 у справі "Любох проти Польщі"), а також рішення від 14.02.2006 у справі "Турек проти Словаччини".

У вказаних рішеннях Європейський суд з прав людини наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61).

У своєму Проміжному висновку, схваленому в грудні 2014 року, Венеціанська комісія наголосила, що з метою дотримання прав людини, верховенства права та демократії люстрація повинна встановити справедливий баланс між захистом демократичного суспільства, з одного боку, і захистом особистих прав - з іншого. Комісія також звернула увагу на деякі недоліки Закону України "Про очищення влади" 2014 року щодо кола осіб, до яких застосовується Закон (необхідність обмежити люстрацію найважливішими посадами у державі тощо), часової складової (два періоди заборони тощо), управління процесом люстрації (децентралізована процедура, відсутність незалежного органу тощо) і процесуальних гарантій (персональна відповідальність, захист персональних даних осіб, які підлягають люстрації, можливість оскарження у судовому порядку тощо).

У остаточному рішенні від 24.02.2020 у справі "Полях та інші проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що Закон України "Про очищення влади" відрізняється від люстраційних законів, прийнятих в інших країнах Центральної та Східної Європи у тому, що він має ширшу сферу застосування. Він спрямований на досягнення двох різних цілей. Перша - захист суспільства від осіб, які через свою поведінку в минулому можуть становити загрозу новоствореному демократичному режиму. Друга - очищення органів державної влади від осіб, причетних до широкомасштабної корупції. Термін "люстрація" у своєму традиційному розумінні охоплює тільки перший процес.

Європейський суд з прав людини у вище вказаному рішенні наголосив, що застосування до заявників передбачених Законом "Про очищення влади" заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту. Застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

У пункті 297 рішення Суд звернув увагу, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд таких підстав під час обговорення Верховною Радою України Закону "Про очищення влади". Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (див. пункт 72). Конституційний Суд України досі не завершив розгляд питання конституційності Закону "Про очищення влади", а тому Суд не може скористатися його думками з цього приводу (див. для порівняння, наприклад, згадані рішення у справах «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» (Animal Defenders International v. the United Kingdom), пункти 13 - 33 і 113 - 116 та «Анчев проти Болгарії» (Anchev v.), пункт 110).

Крім того, Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення "нагальної суспільної потреби", яку мав би переслідувати Закон "Про очищення влади". У зв`язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v.), пункти 27 - 29) або Латвією (див. згадане рішення у справі «Жданока проти Латвії» (Ћdanoka v. Latvia), пункти 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною. Наприклад, як вбачається зі справи другого та третього заявників, передбачені Законом "Про очищення влади" заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан Янукович став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана Януковича.

Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом "Про очищення влади", є прихід до влади пана Януковича (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.

Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Застосовуючи норми Конституції України як норми прямої дії, суд дійшов висновку, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Разом з тим, відповідачем не надано жодних обґрунтувань та доказів щодо вчинення ОСОБА_1 дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

При цьому, надаючи правову оцінку доводам відповідача щодо поширення на позивача заборон, установлених Законом України "Про очищення влади", суд зазначає наступне.

Так, зі змісту висновку Управління запобігання корупції Міністерства внутрішніх справ України від 04.03.2020 вбачається, що за результатами перевірки відомостей трудової книжки, а також інформації з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", виявлено відповідність критеріям здійснення очищення влади (люстрації) на основі критерії, визначеного пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади".

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади" встановлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 займав наступні посади:

з 26.10.2012 по 07.06.2013 - першого заступника начальника Кіровоградської митниці Міндоходів;

з 10.06.2013 по 02.03.2015 - першого заступника начальника Житомирської митниці Міндоходів.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну митну службу України, затвердженого Указом Президента України від 12 травня 2011 року № 582/2011 (чинного до 18.03.2013) державна митна служба України (Держмитслужба України) є центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі - Міністр). Держмитслужба України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері державної митної справи.

Пунктом 7 вказаного Положення передбачено, що Держмитслужба України здійснює свої повноваження безпосередньо та через регіональні митниці, митниці і спеціалізовані митні установи та організації.

З системного аналізу викладеного вбачається, що Державна митна служба України у період з 18.09.2008 по 18.03.2013 була центральним органом виконавчої влади, уповноваженим на реалізацію державної політики у сфері державної митної справи.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство доходів і зборів України, затвердженого Указом Президента України від 18.03.2013 № 141/2013, Міністерство доходів і зборів України (Міндоходів України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міндоходів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань:

забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізації єдиної державної податкової, державної митної політики;

забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок);

забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Пунктом 7 вказаного Положення передбачено, що Міндоходів України здійснює повноваження безпосередньо та через територіальні органи.

До територіальних органів Міндоходів України належать його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, міжрегіональні територіальні органи (повноваження яких поширюються на кілька адміністративно-територіальних одиниць), митниці, спеціалізовані департаменти та спеціалізовані органи Міндоходів України, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах, об`єднані та спеціалізовані державні податкові інспекції.

У свою чергу, у вказаний період позивач обіймав посади у територіальних митних органах, які реалізували митну політику та не були наділені повноваженнями на формування державної митної політики.

Враховуючи, що у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року позивач не обіймав посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, оскільки територіальні органи Держмитслужби не були органами, які формують та реалізують державну митну політику, отже позивач не є особою, на яку поширюється дія пункту 8 частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади".

Оскільки судом встановлено, що позивач не підпадає під критерії, встановлені як пунктом 8 частини першої Закону України "Про очищення влади", суд дійшов висновку про протиправність наказу Міністерства внутрішніх справ України (по апарату) від 05.03.2020 № 226.

Разом з тим, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої пунктом 8 частини третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", позаяк такий обов`язок виникне у відповідача лише після набрання вказаним рішенням законної сили.

Також, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не призначення ОСОБА_1 , як переможця конкурсу, на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення МВС, з огляду на наступне.

Статтею 31 Закону N 889-VIII визначено порядок призначення на посаду державної служби та підстави відмови у призначенні на посаду державної служби.

Відповідач у даному випадку не допустив протиправної бездіяльності, позаяк прийняв спірний наказ про відмову у призначенні на посаду державної служби.

Враховуючи, що судом визнано протиправним наказ від 05.03.2020 № 226, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України, суд не вбачає підстав для визнання протиправною бездіяльності відповідача.

В той же час, варто зазначити, що оскаржуваний наказ у розумінні пункту 19 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України - є індивідуальним актом.

Так, загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти, є їх виражений правозастосовний характер.

Головною рисою таких актів є їхня конкретність (гранична чіткість), а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб`єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв`язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата, конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами; чітка відповідність такого акта нормам чинного законодавства.

Натомість, оскаржуваний наказ не відповідає нормам чинного законодавства, що в свою чергу впливає на можливість реалізації права позивача на проходження державної служби.

Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до абзацу 1 частини четвертої вказаної статті Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

З системного аналізу вказаних норм вбачається, що законодавством передбачено право суду, у випадку визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За змістом частини першої статті 31 Закону N 889-VIII на посаду державної служби призначається переможець конкурсу.

Так, наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18.02.2020 № 154 ОСОБА_1 визначено переможцем конкурсу на зайняття посади державної служби категорії "В" - головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України (а.с. 85).

Згідно з частиною третьою статті 31 Закону N 889-VIII на посаду державної служби призначається особа, визначена переможцем конкурсу.

Рішення про призначення на посаду державної служби приймається суб`єктом призначення після проведення співбесіди з кандидатом та підписання з ним контракту про проходження державної служби (у разі укладення). Таке рішення приймається не пізніше п`яти календарних днів з дня надходження результатів спеціальної перевірки у випадку та порядку, передбачених законодавством у сфері запобігання корупції.

19.02.2020 позивачем було подано відповідачеві заяву про призначення його на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України як такого, що успішно пройшов за конкурсом (а.с. 87).

За вказаних обставин, в контексті наведених норм, суд вважає, що для прийняття рішення про призначення виконано всі умови, визначені законом, і прийняття таких рішень у даному випадку не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Так, Європейський суд з прав людини у пункті 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) у справі "Чуйкіна проти України" (case of Chuykina v. Ukraine) (заява № 28924/04) зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання Міністерства внутрішніх справ України вчинити дії з призначення ОСОБА_1 , як переможця конкурсу, на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Враховуючи наведене та встановлені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України (по апарату) від 05.03.2020 № 226.

Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України (01601, м. Київ, вул. Богомольця, 10, ідентифікаційний код 00032684) вчинити дії з призначення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), як переможця конкурсу, на посаду головного спеціаліста організаційно-правового відділу управління загальної правової роботи Департаменту юридичного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України.

У задоволенні інших позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства внутрішніх справ України (01601, м. Київ, вул. Богомольця, 10, ідентифікаційний код 00032684) на користьОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) 1681,60 грн сплаченого судового збору.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII.

Суддя В.П. Катющенко