Рішення № 89671468, 02.06.2020, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

02 червня 2020 року м. Рівне № 460/2649/20

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комшелюк Т.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини А3369 про визнання дій протиправними, визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини А3369 (далі - відповідач) про: визнання протиправними дій відповідача щодо не виплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткові відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, у зв`язку зі звільненням з військової служби у запас; зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсації за невикористані додаткові відпустки за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 3 жовтня 2018 року; визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за 2015-2018 роки; зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу Індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2015 року по 03 жовтня 2018 року. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив дійсну військову службу у військовій частині А3369 та з 2015 року є учасником бойових дій. Наказом Командувача Сухопутних військ Збройних сил України (по особовому складу) № 412 від 14 вересня 2018 року відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» позивача звільнено з військової служби у запас, а з 03 жовтня 2018 року його виключено зі списків особового складу військової частини А3369 та знято з усіх видів забезпечення. Всупереч вимогам ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», позивачу не виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік (включно). Окрім того, під час виплати грошового забезпечення на протязі 2015-2018 років (за період з січня місяця 2015 року по 03 жовтня 2018 року (включно)) позивачу не нараховувалася та не виплачувалася індексація грошового забезпечення. Позивач звернувся до командира військової частини А3369 з заявою від 18 березня 2020 року, у якій в т.ч. просив нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки. У відповіді військової частини А3369 від 27 березня 2020 року вих. № 194, позивачу було повідомлено, що відповідно до роз`яснення Юридичного департаменту Міністерства оборони України від 03 жовтня 2019 року № 298\5\2867, при зверненні до військових частин осіб, звільнених з військової служби та у встановленому порядку виключених зі списків особового складу військової частини, враховуючи рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 травня 2019 року в адміністративній справі № 620/4218/18, виплата компенсації за невикористані дні додаткової відпустки здійснюється на підставі відповідних рішень суду після набрання ними законної сили. Позивач не погоджується з такими діями відповідача та вважає їх протиправними, оскільки, Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, встановлено можливість виплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, за минулі роки. Крім того, індексація доходів громадян, в тому числі грошового забезпечення військовослужбовців, є складовою частиною заробітку та підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті. Просить позов задовольнити повністю.

Відповідач подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог. На обґрунтування своїх заперечень зазначив, що грошова компенсація як соціальна гарантія може бути виплачена у разі наявності відповідного права на відпустки. Позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за не отриману додаткову відпустку, оскільки пунктом 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» припинено надання військовослужбовцям додаткової відпустки. На обґрунтування своїх заперечень зазначив, що грошова компенсація як соціальна гарантія може бути виплачена у разі наявності відповідного права на відпустки. Також зазначив, що позивач проходив військову службу та перебував у списках особового складу відповідача в період з 29.10.2016 по 03.10.2018, тому позовні вимоги позивача щодо виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2015 по 28.10.2016 з відповідача є безпідставними. Крім того, Порядок № 1078 не передбачає механізм виплати сум індексації у поточному році за минулі періоди, до того ж, індексація грошового забезпечення не може вважатися тією складовою грошового забезпечення, в розумінні статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», так як вона не є постійною та сталою величиною, яка не змінюється, має несистематичний характер, оскільки індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка, що виключає можливість включення її до складу грошового забезпечення, яким забезпечується військовослужбовець, звільнений з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини. Звертає увагу на пропуск строків звернення до суду та просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Позивач правом на подання відповіді на відзив не скористався.

Заяви, клопотання учасників справи, процесуальні дії у справі:

06 квітня 2020 року позовна заява надійшла до суду.

07 квітня 2020 року ухвалою суду позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розглянути справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

28 квітня 2020 року відповідач подав до суду відзив на позовну заяву в якій заявив клопотання про залучення в якості третьої особи військову частину А0222.

29 квітня 2020 року від Рівненського об`єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки надійшло повідомлення щодо відмови у наданні доказів по справі.

05.05.2020 ухвалою суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про залучення третьої особи.

Дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд виходить з наступного.

Обставини справи, встановлені судом:

ОСОБА_1 з 2015 року є учасником бойових дій (посвідчення Серії НОМЕР_1 від 09.02.2015).

З 31 жовтня 2016 року позивач проходив військову службу у військовій частині А3369.

Наказом Командувача Сухопутних Військ Збройних Сил України (по особовому складу) № 412 від 14 вересня 2018 року позивача звільнено з військової служби у запас за підпунктом «б» (за станом здоров`я) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

03 жовтня 2018 згідно витягу з наказу командира військової частини А3369 № 191 позивача виключити зі списків особового складу військової частини та знято з всіх видів забезпечення.

18 березня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату грошової компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку, як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки; нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 04 жовтня 2018 року по час проведення остаточного розрахунку.

У відповідь на заяву позивача, відповідач листом від 27 березня 2020 року за № 194 повідомив про відсутність правових підстав для виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення.

Позивач, вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік, та індексації грошового забезпечення звернувся до суду з вказаним позовом.

Вирішуючи даний спір та надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд виходить з такого.

Щодо строків звернення до суду.

Як слідує із матеріалів справи, предметом позову є нарахування та виплата компенсаційних виплат за невикористану додаткову відпустку та індексації грошового забезпечення.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

За правилами ч.ч. 1, 2 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч. 3 цієї ж статті, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 2 статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Структуру заробітної плати визначено статтею 2 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР.

Так, основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до ч. 14 ст. 10-1 цього Закону у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Проаналізувавши зазначені правові норми, суд приходить до висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності, інші заохочувальні та компенсаційні виплати), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення, а тому позивач не обмежений у строках по зверненню до суду.

Аналогічну правову позицію висловлено і в рішеннях Верховного Суду, зокрема у постанові від 23.01.2018 року у справі № 61-992св17, постанові від 04.05.2018 року у справі № 808/858/16.

Окрім цього, строки звернення до суду аналізував Конституційний Суд України у рішеннях від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 2371 цього Кодексу (далі – Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 ), від 15 жовтня2013 року № 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (далі – Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013), від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі – Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).

У цих рішеннях висловлено низку правових позицій, зокрема:

строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);

невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);

поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);

під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);

кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер (п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);

спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці (п. 2.3 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013)

у разі порушення законодавства про оплату праці, працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем (Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);

Як вбачається з позицій, викладених у згаданих рішеннях, Конституційний Суд України, при тлумаченні статті 233 КЗпП України виходить з того, що право особи на отримання заробітної плати повинно бути гарантоване незалежно від строку звернення до суду.

Таким чином, під час розв`язання публічно-правових спорів про стягнення на користь осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, заробітної плати, зокрема і компенсаційних виплат у разі порушення законодавства про оплату праці потрібно застосовувати положення частини другої статті 233 КЗпП України, тобто строки звернення до суду у цій категорії спорів не застосовуються

Зважаючи на вище викладене, посилання відповідача на пропуск позивачем строків звернення до суду є неприйнятними та відхиляються судом.

Щодо обставин спору по суті.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі – Закон № 2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно з пунктом 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі – Закон № 3551-XII), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі – Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, – тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII та «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII (далі – Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).

За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період – це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація – комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту – на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація – комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту – на організацію і штати мирного часу.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.

Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР.

Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 7 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі – Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Аналогічного правового висновку щодо застосування вказаних вище норм Закону№ 504/96-ВР та Закону № 3551-ХІІ дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 серпня 2019 року по справі № 620/4218/18.

З огляду на вказане, позовні вимоги про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови позивачу в нарахуванні та виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, а також зобов`язання відповідача нарахувати та виплати позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 жовтня 2018 року, належать до задоволення.

Щодо індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2015 року по 03 жовтня 2018 року.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011; тут і надалі – в редакції, чинній на момент виникнення та існування спірних правовідносин), соціальний захист військовослужбовців – діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.

Згідно з частинами першою - четвертою статті 9 Закону № 2011, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

За змістом Преамбули до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 3 липня 1991 року № 1282-XII (надалі – Закон №1282), цей Закон визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Відповідно до статті 1 Закону № 1282, індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Статтею 2 Закону № 1282 передбачено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Таким чином, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.

Положеннями статті 4 Закону № 1282-XII визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.

Відповідно до статті 6 Закону № 1282, у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.

Водночас в силу вимог статей 18, 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 року № 2017-III, індексація доходів населення відноситься до державних соціальних гарантій, які є обов`язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

З метою реалізації Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 6 лютого 2003 року № 491-IV, Кабінетом Міністрів України прийнята постанова від 17 липня 2003 року № 1078, якою затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок № 1078).

Згідно з пунктом 4 цього Порядку, індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.

В свою чергу, пунктом 5 Порядку № 1078 передбачено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків.

Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.

Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу.

Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.

У разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.

Отже, індексація доходів громадян, зокрема грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних соціальних гарантій, а проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковою для всіх роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.

Як встановлено судом, позивач проходив військову службу та перебував у списках особового складу відповідача в період з 29.10.2016 по 03.10.2018 і в цьому періоді отримував від відповідача грошове забезпечення, а відтак, позовні вимоги позивача щодо виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2015 по 28.10.2016 повинні бути звернені за попередніми місцями проходження позивачем військової служби у вказаний період. Тому, в цій частині суд погоджується із доводами відповідача.

В той же час, індексація грошового забезпечення позивача у період з 29.10.2016 по 03.10.2018 відповідачем не нараховувалась та не виплачувалась, що ним не заперечується.

Правомірність таких дій відповідач обґрунтовує посиланням на роз`яснення та вказівки Департаменту фінансів Міністерства оборони України, оформлені листами від 4 січня 2016 року № 248/3/9/1/2 про відсутність фінансових ресурсів бюджету Міністерства оборони України на виплату індексації грошового забезпечення та припинення її нарахування військовослужбовцям Збройних Сил України.

Водночас, судом встановлено, що аналогічні роз`яснення були надані Департаментом фінансів Міністерства оборони України і 16 серпня 2017 року № 248/3/9/1/940, а також 19 грудня 2017 року № 248/7/9/1/1661 та 26 березня 2018 року № 248/1485.

Проте, роз`яснення Департаменту фінансів Міністерства оборони України не є нормативно-правовим актом, а тому не можуть встановлювати порядок нарахування чи припинення виплат індексації грошового забезпечення.

Право на таку індексацію закріплено чинним законодавством України. У зв`язку з цим держава та відповідні державні органи повинні забезпечити реалізацію такого права на проведення індексації грошового забезпечення.

У випадку відсутності механізму проведення нарахування та виплати індексації грошових доходів військовослужбовців за попередні періоди, Держава через відповідні державні органи повинна забезпечити запровадження такого механізму для забезпечення реалізації прав громадян, передбачених чинним законодавством.

Крім того, зазначений Порядок № 1078 затверджений на виконання положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» і не встановлює додаткових вимог у виді окремого роз`яснення для нарахування і виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям, тобто при проведенні індексації грошового забезпечення військовослужбовців повинні застосовуватись загальні приписи Порядку № 1078.

Посилання відповідача на неможливість проведення індексації грошових доходів за минулі періоди часу є безпідставними, оскільки така індексація позивачу не проведена з вини саме відповідача, а тому останній і повинен забезпечити її проведення та віднайти такий механізм.

Також, не може визнаватися правомірною відмова у виплаті позивачу індексації грошового забезпечення з мотивів відсутності достатнього фінансування Міністерства оборони України загалом та військової частини зокрема.

Так, згідно з практикою Європейського суду з прав людини (справа «Кечко проти України», № 63134/00, рішення від 07 листопада 2005 року), реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

У пункті 23 рішення в справі «Сук проти України» (№ 10972/05, від 10 червня 2011 року), Суд зазначив, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови – дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.

Отже, відсутність у відповідача належного фінансового забезпечення в період з 29 жовтня 2016 року по 03 жовтня 2018 року, в тому числі для покриття витрат з індексації грошового забезпечення військовослужбовців, не може впливати на наявність або відсутність у позивача права на отримання такої індексації, оскільки відповідне право гарантується законом, а проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін є безумовним обов`язком роботодавця.

Відтак, позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та не виплати позивачу індексації грошового забезпечення та зобов`язання нарахувати і виплатити таку індексацію за період військової служби у відповідача з 01 січня 2015 року по 03 жовтня 2018 року належать до часткового задоволенні, а саме за період з 29.10.2016 по 03.10.2018.

За правилами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

При цьому, відповідно до статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В ході розгляду справи позивач належними та допустимими доказами частково довів обґрунтованість заявлених ним позовних вимог, тому позовні вимоги належать до часткового задоволення.

Підстави для вирішення судом питання про розподіл між сторонами судових витрат у відповідності до статті 139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 241-246 КАС України, суд

В И Р І Ш И В :

Позовну заяву задовольнити частково.

Визнати дії військової частини А3369 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 жовтня 2018 року протиправними.

Зобов`язати військову частину А3369 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 жовтня 2018 року.

Визнати бездіяльність військової частини А3369, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 29 жовтня 2016 року по 03 жовтня 2018 року протиправною.

Зобов`язати військову частину А3369 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 29 жовтня 2016 року по 03 жовтня 2018 року, з урахуванням абзацу п`ятого пункту 5 Порядку проведення індексації грошових коштів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність військової частини А3369, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення у період з 01 січня 2015 по 28 жовтня 2016 року та зобов`язання військової частини А3369 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2015 по 28 жовтня 2016 року відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи:

1) позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 );

2) відповідач - Військова частина А3369 (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 19; код ЄДРПОУ 24973351).

Суддя Комшелюк Т.О.