Постанова № 8966699, 01.04.2010, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.04.2010 року Справа № 16/358-09(12/153-09(27/149-08)

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий –суддя Голяшкін О.В. (доповідач),

судді –Білецька Л.М., Науменко І.М.,

секретар судового засідання –Колесник Д.А.,

за участю представників сторін:

від позивача –Меркович В.Б., довіреність від 01 березня 2010 року №18;

від відповідачів-1, 2 –Решетнік О.А., довіреність від 31 грудня 2009 року №4/11-500; Вишневський А.Є., довіреність від 31 грудня 2009 року №4/11-500;

від третьої особи-1 – Теперчук В.І., розпорядження від 23 вересня 2002 року №301-рк;

від третіх осіб-2, 3 –не з’явились, про час та місце судового засідання повідомлені належним чином;

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Ратибор”, м.Дніпропетровськ

на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2010 року у справі № 16/358-09(12/153-09(27/149-08))

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Ратибор”, м.Дніпропетровськ

до Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, м.Дніпропетровськ

Дніпропетровської міської ради, м.Дніпропетровськ

третя особа-1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів –Управління економіки виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, м.Дніпропетровськ

          третя особа-2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів –Комунальне підприємство “Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації”, м.Дніпропетровськ

          третя особа-3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів –Говоруха Олег Олексійович, м.Дніпропетровськ,

про визнання недійсним договору-зобов’язання від 24 вересня 2003 року, змін від 01 квітня 2005 року №1 до договору зобов’язання та стягнення 3630689,40 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2010 року у справі № 16/358-09(12/153-09(27/149-08)) (суддя Загинайко Т.В.) відмовлено в задоволенні позову ТОВ “Ратибор” про визнання недійсними договору-зобов’язання від 24 вересня 2003 року, змін до нього від 01 квітня 2005 року №1 та стягнення 3630689,40 грн.

При прийнятті рішення господарський суд виходив із відсутності підстав для визнання недійсними оскаржуваних позивачем угод на недоведеності факту їх укладення позивачем під впливом помилки. Також судом зазначено про пропуск позивачем строку позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачами.

Не погодившись із вказаним рішенням, позивач –ТОВ “Ратибор”, звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність викладених в рішенні висновків обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просить рішення скасувати та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що відповідач безпідставно зобов’язав його компенсувати витрати по відселенню з будівельного майданчика у розмірі 740 м.кв., оскільки позивачу була передана земельна ділянка вільна від забудов. Вказує, що відповідачами не надано доказів на підтвердження факту відселення мешканців у зв’язку з наданням земельної ділянки позивачу під забудову. Також позивач ку скарзі посилається на положення постанови Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам”.

Відповідач-2 –Дніпропетровська міська рада, проти апеляційної скарги заперечує, просить залишити її без задоволення, а рішення господарського суду без змін. У поданому відзиві зазначає, що земельна ділянка передавалась позивачу за умови відшкодування ним понесених витрат на відселення мешканців будинків, які були знесені, з чим позивач погодився. Вважає обґрунтованим висновок господарського суду про те, що наведені позивачем обставини не свідчать про допущену ним помилку.

Третя особа-1 –Управління економіки виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, проти апеляційної скарги заперечує, просить залишити її без задоволення, а рішення господарського суду без змін. У поданому відзиві зазначає про наявність у справі належних доказів на підтвердження понесених витрат з відселення мешканців будинків у вигляді 1470 м.кв. житла, які були витрачені у зв’язку з виселенням будівельного майданчика. Витрати у обсязі 730 м.кв. компенсовані при будівництві першого блоку житлового будинку, розміщення об’єкту позивача було узгоджене при умові компенсації останнім решти витрат у обсязі 740 м.кв. Твердження позивача щодо непідвтердженості витрат та укладення договору-зобов’язання під впливом помилки третя особа вважає надуманими.

Треті особи-2, 3 у судове засідання не з’явилися, про час та місце судового засідання повідомлені належним чином, своїм правом на участь в судовому засіданні не скористалися, явку представників не забезпечили. Враховуючи те, що наявні в справі докази дозволяють визначитися відносно законності оскаржуваного рішення, судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи у відсутність третіх осіб-2,3.

Вислухавши пояснення представників сторін та третьої особи-1, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

24 вересня 2003 року між позивачем –ТОВ “Ратибор” (замовник) та відповідачем-1 –Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради (Виконком) було укладено договір-зобов’язання № 70.

За умовами вказаного договору замовнику виділяється земельна ділянка для будівництва житлового комплексу по вул.Леніна в районі будинку №30, кадастровий номер 66149084 (п1.1 договору), замовник зобов’язується до вводу в експлуатацію житлового комплексу, зазначеного в п.1.1, компенсувати витрати, понесені Виконкомом при відселенні з будівельного майданчику у розмірі 740 м.кв., у тому числі: одну квартиру в цьому будинку, решту –квартирами вторинного ринку (п.1.2 договору).

Рішенням Дніпропетровської міської ради від 08 жовтня 2003 року № 250/12 “Про передачу ТОВ “Ратибор”, код ЄДРПОУ 23075360, земельної ділянки по вул.Леніна в районі будинку №30 (Бабушкінський район) в оренду для будівництва житлового комплексу” затверджено проект відведення земельної ділянки (план земельної ділянки додається) площею 0,1314 га (кадастровий номер –1210100000:02:408:0110), складений ТОВ “Квартал”, і передано її ТОВ “Ратибор” в оренду строком на два роки для будівництва житлового комплексу по вул.Леніна в районі будинку №30, за рахунок земель, не переданих у власність або користування, код цільового використання землі (УКЦВЗ) 1.9 (житлові кооперативи).

Відповідно до п.3.6 вказаного рішення Дніпропетровської міськради від 08 жовтня 2003 року №250/12 позивача ТОВ “Ратибор” зобов’язано відповідно до висновку управління економіки міської ради від 25 вересня 2003 року № 2/522 під час введення житлового комплексу в експлуатацію компенсувати витрати, понесені виконкомом міської ради у зв’язку з відселенням з будівельного майданчика, в розмірі 740 кв.м., у тому числі, одну квартиру в цьому житловому комплексі, решту –квартирами вторинного ринку.

01 квітня 2005 року позивачем і відповідачем-1 підписано зміни №1 до договору–зобов’язання від 24 вересня 2003 року №70, згідно з якими пункт 1.2 викладено в новій редакції, а саме: “Під час прийняття житлового будинку в експлуатацію Замовник передає Виконкому в рахунок компенсації витрат понесених Виконкомом при відселенні з будівельного майданчику в розмірі 740 кв.м. одну двокімнатну квартиру в житловому будинку по вул.Леніна,30 (квартира №20, загальною площею 90,1 кв.м); решту площі в розмірі 649,9 кв.м Замовник відшкодовує грошовими коштами виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла в розрахунку на 1 кв.м для Дніпропетровського регіону, що визначається Державним комітетом з будівництва та архітектури України”.

Також сторонами викладено в новій редакції п.2.1 договору-зобов’язання, та встановлено, що розрахунки здійснюються шляхом оформлення акту прийому-передачі квартири №20 у житловому будинку по вул.Леніна,30 та перерахуванням коштів у сумі 1284202,40 грн. виходячи із загальної площі квартир в обсязі 649,9 кв.м. та опосередкованої вартості спорудження житла в розрахунку на 1 кв.м в розмірі 1976 грн.; кошти перераховуються у цільовий фонд міської ради.

На виконання умов договору-зобов’язання позивачем передано відповідачу-2 2-х кімнатну квартиру № 20 загальною площею 90,1 кв.м, житловою площею 52,3 кв.м, що знаходиться у житловому будинку по вул.Леніна,30, що підтверджується актом від 19 квітня 2005 року, а також позивачем сплачено 1284202,40 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 08 квітня.2005 року № 662.

18 квітня 2008 року позивач ТОВ “Ратибор” звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом, в якому просив визнати недійсними договір-зобов’язання від 24 вересня 2003 року № 70 та зміни до нього від 01 квітня 2005 року № 1, а також стягнути з виконкому Дніпропетровської міськради грошові кошти в сумі 1284202,40 грн. та зобов’язати відповідача передати житлове приміщення –квартиру № 20 у будинку № 30 по вул.Леніна у м.Дніпропетровську.

З урахуванням змін і доповнень позовних вимог в останній редакції позивач просив суд визнати недійсними договір-зобов’язання та зміни до нього, стягнути з Дніпропетровської міської ради на користь ТОВ “Ратибор” кошти, які були перераховані у цільовий фонд Дніпропетровської міської ради в сумі 1284202,40 грн., збитки за користування чужими коштами в сумі 1266487 грн., а також вартість квартири №20 по вул.Леніна,30 у м.Дніпропетровську в сумі 1080000 грн.

В обґрунтування позовних вимог ТОВ “Ратибор” посилається на укладення оспорюваних договору-зобов’язання та змін до нього під впливом помилки.

Судова колегія вважає вірним висновок господарського суду про відмову в задоволенні позову ТОВ “Ратибор”.

Згідно ч.1 ст.56 ЦК України, норми якого були чинними на момент укладення оспорюваного договору-зобов’язання, угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Відповідно до ч.1 ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий право чин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом.

У вирішенні спорів про визнання правочину недійсним під впливом помилки під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною за угодою предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на їх волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що угода не була б укладена. Помилка повинна мати суттєве значення, зачіпати природу угоди або такі якості її предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Посилаючись на укладення договору-зобов’язання від 24 вересня 2003 року № 70 та змін до нього від 01 квітня 2005 року внаслідок помилки, позивач вказує, що він неправильно сприймав предмет угод та права і обов’язки сторін за ними, що вплинуло на його волевиявлення; позивач вказує про ненадання йому інформації про виселення мешканців знесених будинків, недоведеність факту понесення відповідачем відповідних витрат; позивач зазначає, що виселення громадян не було пов’язано із наданням йому під забудову земельної ділянки та вказує, що ним земельна ділянка отримана вже вільною від споруд.

Разом з цим, матеріалами справи підтверджується факт відселення громадян із житлових будинків, що знаходилися на земельній ділянці, переданій під забудову позивачу, із наданням громадянам житлових приміщень. Вказане відселення здійснювалося за рахунок органу місцевого самоврядування.

Вказані докази належним чином досліджені та оцінені господарським судом.

Як вбачається із матеріалів справи, на переданій під забудову позивачу земельній ділянці існували житлові будинки №№ 30, 32А та 32Б, що підтверджується наданою КП “Земград” схемою земельної ділянки минулих років.

Рішенням виконкому Бабушкінської районної ради від 12 грудня 1986 року № 976 визнані непридатними для проживання житлові будинки в тому числі: № 30 /А-3/, № 32 /А-1/, №32 /Б-2/, № 32 /В-2/, № 32 /Г-2/. В п.2 вказаного рішення вказано на включення громадян, що проживають в наведених будинках в списки позачергового надання житлових приміщень, а також викладене прохання до міської ради виділити житло для їх відселення. Підставою для прийняття рішення були акт обстеження житлового будинку по вул.Леніна, 32 (А-1, Б-2, В-2, Г-2) від 09 вересня 1986 року №155 і акт обстеження житлового будинку по вул.Леніна,30 від 09 вересня 1986 р оку №156.

З листа КП “Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації” від 11 вересня 2008 року №11.469 вбачається, що на відповідній земельній ділянці в період 1980-1990 років знаходились чотири житлові будинки, в яких були розташовані квартири, а саме: у літ. А-1, а-1 –квартири №№1,2; літ. Г-2, г-2 –квартири №№16, 17 та мали адресу: вул.Леніна, будинок №32. Нумерація квартир була визначена по факту користування. До листа доданий схематичний план, який підтверджує викладені в листі обставини.

Факти відселення громадян саме з будинків №30, 32 (А, Б) по вул.Леніна та надання житла органом місцевого самоврядування підтверджуються наявними в матеріалах справи копіями рішень виконкому Бабушкінської районної ради у м.Дніпропетровську, а також наданими Управлінням економіки виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради списками мешканців, які проживали по вул.Леніна, в будинках №30 станом на 16 жовтня 1986 року №32 станом на 21 вересня 1986 року та копіями ордерів на заселення цими громадянами житлових приміщень.

Отже, матеріалами справи підтверджуються факти існування житлових будинків №№30, 32 (А, Б) по вул.Леніна, (знаходились на будівельному майданчику позивача) і здійснення відселення за рахунок органу місцевого самоврядування.

Оскільки виконкомом Дніпропетровської міськради були понесені витрати по відселенню мешканців, компенсація вказаних витрат у загальному обсязі 1470 м.кв. житла була покладена спочатку відповідно до п.2.2 рішення виконкому від 28 січня 1991 року № 59 на об’єднання “Дніпротурист”, потім відповідно до п.2.1 рішення виконкому від 24 травня 1993 року № 492/1 на Дніпропетровську обласну раду профспілок інноваційних та малих підприємств, яки передавалася вказана земельна ділянка під забудову.

На частині земельної ділянки Дніпропетровською обласною радою профспілок інноваційних та малих підприємств було збудовано та введено в експлуатацію перший блок житлового будинку і частково здійснено компенсацію витрат по виселення в обсязі 730 м.кв.

Решта земельної ділянки у зв’язку з неможливістю подальшого її освоєння обласною радою профспілок було передано під забудову позивачу ТОВ “Ратибор” за умовою компенсації останнім решти витрат по відселенню в обсязі 740 м.кв.

Судова колегія визнає неспроможними твердження позивача про те, що він не знав про природу вказаної компенсації, не є правонаступником Дніпропетровської обласної ради профспілок інноваційних та малих підприємств, а тому не зобов’язаний компенсувати витрати з відселення земельної ділянки, яка була отримана ним вільною від споруд.

Факт понесення відповідачем-1 витрат з виселення громадян з будівельного майданчика підтверджується матеріалами справи. Компенсація вказаних витрат була передумовою надання позивачу під забудову земельної ділянки, у зв’язку з чим й було укладено оспорюваний договір-зобов’язання.

Позивачем, в порушення вимог ст.33 ГПК України, не доведений факт неправильного сприйняття предмету спірної угоди –компенсації понесених витрат на відселення мешканців будинків, або інших істотних умов договору-зобов’язання.

Посилання позивача на ненадання йому доказів щодо понесення виконкомом витрат з виселення мешканців будинків, які знаходилися на земельній ділянці, як на підставу визнання договору-зобов’язання та змін до нього недійсними на підставі ст.229 ЦК України, судовою колегією відхиляються як безпідставні.

Позивачем не надано доказів того, що він з’ясовував до укладення договору-зобов’язання питання щодо витрат, понесених відповідачем-1 при відселенні з будівельного майданчику на наданій для забудови земельної ділянки по вул.Леніна в районі будинку № 30. Всі з’ясування позивач здійснював вже після забудови наданої земельної ділянки та фактичного виконання умов договору зобов’язання. Позивачем також не доведено, що навіть за наявності сумнівів, які виникли після виконання договору зобов’язання, він не уклав би цей договір-зобов’язання та не отримав би у користування для забудови земельну ділянку і не здійснив би будівництво на ній житлового комплексу.

З урахуванням вищезазначеного судова колегія вважає вірним висновок господарського суду про відсутність підстав для визнання за наведеними позивачем обставинами недійсними договору-зобов’язання від 24 вересня 2003 року № 70 та змін до нього від 01 квітня 2005 року № 1, у зв’язку з чим господарським судом прийнято правильне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову.

Що стосується посилання господарського суду в обґрунтування рішення про відмову в задоволенні позову на пропуск позивачем строку позовної давності, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Перебіг позовної давності, відповідно до положень ч.1 ст.261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним договору-зобов’язання від 24 вересня 2003 року № 70 та змін до нього від 01 квітня 2005 року №1 на момент пред’явлення позивачем позову – 18 квітня 2008 року, - закінчився.

Разом з цим, суд може зазначити у рішенні про відмову в позові з підстав пропуску строку для звернення з позовом, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі до ухвалення рішення, крім випадків, коли позов не доведений, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Враховуючи, що позовні вимоги ТОВ “Ратибор” є безпідставними і задоволенню не підлягають, застосування судом строку позовної давності є необґрунтованим.

Проте, оскільки оскаржуване рішення господарського суду, яким відмовлено в задоволенні позову, є вірним по суті, підстав для його зміни або скасування не вбачається.

Викладені позивачем в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків господарського суду, покладених в обґрунтування рішення.

Що стосується посилання позивача в апеляційній скарзі на постанову Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам”, то норми затвердженого нею Порядку визначення та відшкодування збитків не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки вказаний Порядок регулює питання відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) та тимчасовим зайняттям земельних ділянок, встановленням обмежень щодо їх використання, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земельних ділянок або приведенням їх у непридатний для використання стан та неодержанням доходів у зв’язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок (п.1.Порядку). Предмет же даного спору пов’язаний із компенсацією витрат на відселення мешканців будинків, розташованих на переданій позивачу під забудову земельної ділянки.

Крім цього, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що позивач під час розгляду справи судом першої інстанції положеннями вказаної постанови КМУ свої вимоги не обґрунтовував, а тому не може посилатися на них під час перегляду справи в апеляційному порядку.

Судова колегія вважає, що господарським судом повно, всебічно та об’єктивно розглянуті всі обставини справи та їм надана належна правова оцінка, рішення господарського суду відповідає вимогам закону і підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст.103, 105 ГПК України, апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2010 року у справі №16/358-09(12/153-09(27/149-08)) залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Ратибор” –без задоволення.

Головуючий                               О.В.Голяшкін

Судді                               Л.М.Білецька

І.М.Науменко

З оригіналом згідно

Помічник судді                                                   О.В.Довженко