Рішення № 89624645, 25.05.2020, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

25 травня 2020 року м. Ужгород№ 807/1280/15 Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Гаврилка С.Є., суддів: Микуляк П.П., Скраль Т.В.

з участю секретаря судового засідання - Міци О.-Д.В.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_1 - не з`явився;

відповідач: Державна казначейська служба України - представник - Тягур Ілля Ілліч ;

відповідач: Головне управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області - представник - Тягур Ілля Ілліч,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Закарпатського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

03 липня 2015 року до Закарпатського окружного адміністративного суду звернувся з позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) (далі по тексту - позивач) до Державної казначейської служби України (01601. м.Київ, вул. Бастіона, 6, код ЄДРПОУ 37567646) (далі по тексту - відповідач 1), Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. П. Мирного, 2а, код ЄДРПОУ 37975895) (далі по тексту - відповідач 2), яким просить суд: "1. Відкрити провадження у адміністративній справі; 2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної казначейської служби України від 05 червня 2015 року № 510-о "Про звільнення ОСОБА_1 "; 3. Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області з 13 червня 2015 року; 4.Стягнути з Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 13 червня 2015 року по день ухвалення судового рішення".

Згідно протоколу від 03 липня 2015 року за результатами автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено головуючого суддю - Шешеня О.М., суддів Скраль Т.В. та Микуляк П.П. (а.с. 1).

Ухвалою суду від 03 липня 2015 року відкрито провадження у адміністративній справі за вказаним позовом.

31 липня 2017 року ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду провадження в адміністративній справі № 807/1280/15 за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу було зупинено - до вирішення Конституційним Судом України конституційної справи за зверненням Верховного Суду України, 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України положень Закону України "Про очищення влади" та набрання відповідним рішенням законної сили (а.с.а.с. 88-90).

10 квітня 2019 року суддя Шешеня О.М. (головуючий суддя у даній адміністративній справі) відрахований із штату суду, як такий, що звільнений у відставку та згідно статті 31 КАС України адміністративну справу № 807/1280/15, передано на повторний автоматизований розподіл за результатами якого визначено головуючого суддю по вказаній справі - Гаврилка С .Є ..

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2019 року було прийнято до розгляду дану адміністративну справу на стадії зупинення провадження.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року було поновлено провадження в даній адміністративній справі.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2020 року було закрито підготовче провадження та призначено дану справу до судового розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 05 червня 2015 року наказом Державної казначейської служби України за № 510-о було звільнено позивача з посади начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області у зв`язку із виявленням щодо нього заборони, визначеної статтею частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади". Позивач не погоджується з вищезазначеним наказом і вважає його таким, що грубо порушує трудові права останнього, оскільки звільнення здійснено без наявних для того законних підстав з порушенням чинного законодавства, що регулюють порядок звільнення працівників з ініціативи роботодавця, а також з порушенням порядку проведення перевірки щодо застосування заборон, передбачених Законом України "Про очищення влади". Зазначив, що заборона передбачена статтею 3 частиною 4 пунктом 1 цього Закону до позивача не застосовується, оскільки останній не займав посаду секретаря районного комітету і вищі посади Комуністичної партії Радянського союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР, у трудовій книжці останнього відсутні записи про зайняття позивачем посади секретаря районного комітету і вищих посадах. Відповідачем 1 порушено процедуру та порядок звільнення осіб, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). В супереч пунктам 14-15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року за № 563 (далі по тексту - Порядок № 563), відповідач 1 звільнив позивача більше як через 2, 5 місяці після початку перевірки. Окрім того, в оскаржуваному наказі відсутні посилання відповідача 1 на довідки про результати перевірки за формою згідно з додатком 5 Порядку за № 563, а також посилання на висновки уповноваженого органу перевірки за результатами проведення перевірки позивача, якими було б встановлено недостовірність відомостей щодо незастосування до позивача заборон, визначених статтею 1 частинами 3 та 4 Закону України "Про очищення влади." Також відповідачем порушено процедуру та порядок звільнення з посади керівника територіального органу центрального органу виконавчої влади, а саме: не отримано погодження голови Закарпатської обласної державної адміністрації. Оскаржуваний наказ відповідача 1 прийнято з порушенням статті 1 частини 2 Закону України "Про очищення влади", без врахування норм статей 61, 62 Конституції України щодо необхідності доведення індивідуальної вини особи у вчиненні дій, за які її притягнуто до передбаченої законом відповідальності. Також позивач зазначив, що метою Закону України "Про очищення влади" є очищення влади (люстрація) шляхом заборони обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування виключно тим фізичним особам, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Відповідно до статті 61 частини 2 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Застосовуючи норми Конституції України як норми прямої дії, а також норми міжнародного права у їх сукупності, слід дійти висновку про те, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду. Відповідачем 1 порушено право позивача на працю, державну службу та недискримінацію, а незаконне звільнення у зв`язку з імовірним відношенням до комуністичної партії України більш як 25 років тому назад призвело до непропорційного втручання у ці права з боку відповідача. При цьому таке втручання не відповідало принципам "невідкладної соціальної необхідності" та не було "співмірним переслідуваній правомірній меті", як це передбачено статтею 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Відповідно до статті 2-1 КЗпП України, Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від політичних поглядів та інших обставин. Статтею 4 Закону України "Про державну службу" передбачено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від політичних поглядів тощо.

Представник відповідача 1 позов заперечив з мотивів зазначених у письмових запереченнях (а.с.а.с. 53, 54). Зокрема зазначив, що у позовній заяві позивач обґрунтовує свої доводи помилковим тлумаченням норм Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII "Про очищення влади". Критерієм здійснення очищення влади, згідно зі статтею 3 частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади" є той факт, що відповідні особи, були обрані і працювати на керівних посадах Комуністичної партії Радянського Союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище. Таким чином, на законодавчому рівні передбачено, що умовою для застосування Закону України "Про очищення влади" до визначених суб`єктів, є факт перебування їх на відповідних посадах. Записом у трудовій книжці підтверджується, та не заперечується позивачем, що він був обраний і працював на керівній посаді Комуністичної партії України - секретарем Ужгородського міського комітету Комуністичної партії України Закарпатської області. Безпідставним вважає твердження позивача стосовно нібито суперечності норм Закону України "Про очищення влади" іншим актам - Конституції України, міжнародним договорам тощо, оскільки єдиним органом, уповноваженим перевіряти закони України на конституційність, є виключно Конституційний суд України, а не суди загальної юрисдикції. На день звернення позивача до адміністративного суду рішення Конституційного суду України щодо конституційності Закону України "Про очищення влади" - відсутнє. Пунктом 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про очищення влади" встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на десятий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посади та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом. Відповідач 1 після встановлення щодо позивача заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади", на підставі погодження Мінфіну від 02 червня 2015 року за № 31-17030-09-10/17725 видано наказ за № 510-о від 05 червня 2015 року, яким позивач звільнений з посади начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області. 12 червня 2015 року ОСОБА_1 видав наказ за № 40-о, яким склав із себе повноваження виконання обов`язків начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області, у зв`язку із виявленням застосування до позивача заборони, передбаченої статтею 3 частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади", відповідно до вимог статті 36 частини 1 пункту 72 Кодексу законів про працю України. Отже, враховуючи вищезазначене, представник відповідача 1, стверджував, що звільнення позивача відбулося безпосередньо на підставі норм прямої дії Закону України "Про очищення влади" та статті 36 частини 1 пункту 72 Кодексу законів про працю України, що кореспондується з відповідними приписами вищезгаданого Закону. Таким чином, доводи позивача щодо неправомірності дій Державної казначейської служби України є необґрунтованими, а заявлені позовні вимоги не можуть підлягати задоволенню.

Представник відповідача 2 проти позову заперечив з мотивів зазначених у письмових запереченнях (а.с.а.с. 66, 67). Пояснив наступне. Спірні правовідносини виникли між ОСОБА_1 та Державною казначейською службою України, натомість відповідач 2 - Головне управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області вважає себе неналежним відповідачем по справі, оскільки адміністративний позов не містить жодних посилань на незаконні дії, рішення чи бездіяльність головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області, що в свою чергу, виключає відповідальність з боку відповідача 2. Зокрема, позивач самостійно, наказом від 12 червня 2015 року за № 40-о склав із себе повноваження на підставі наказу Державної казначейської служби України від 05 червня 2015 року за № 510-о. Тому, представник відповідача 2 вважає, що жодних прав, свобод чи інтересів позивача Головне управління державної казначейської служби України у Закарпатській області не порушувало, а тому покладення на відповідача 2 обов`язку з відшкодування середнього заробітку, спричиненого вимушеним прогулом внаслідок звільнення, яке відбулося відповідно до наказу Державної казначейської служби України від 05 червня 2015року за № 510-о, є безпідставним.

23 квітня 2020 року на адресу Закарпатського окружного адміністративного суду надійшло клопотання від позивача, відповідно до якого позивач просить розглянути справу без його участі за наявними матеріалами у справі та задовольнити позовні вимоги. Одночасно, просив зобов`язати відповідачів, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення (а.с. 160).

У відповідності до статті 205 частини 1, 3 пункту 1 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Суд, враховуючи наявність достатньої кількості доказів у справі, а також строки розгляду вказаної справи, наявність правової позиції учасників справи щодо спірних правовідносин судом вирішено проводити розгляд справи у відсутності позивача.

В судовому засіданні представник відповідачів щодо позовних вимог заперечив, просив відмовити з підстав наведених в запереченнях.

Розглянувши подані сторонами докази, (заслухавши сторони та їх представників) всебічно і повно оцінивши всі фактичні обставини (факти), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

29 листопада 2011 року, Наказом голови Державної казначейської служби України за № 396-к, було призначено ОСОБА_1 з 30 листопада 2011 року, без конкурсного відбору, на посаду начальника Головного управління казначейської служби України у Закарпатській області в порядку переведення з Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області. Підставами для призначення ОСОБА_1 на посаду були: заява ОСОБА_1 від 29 листопада 2011 року, погодження Голови Закарпатської ОДА від 25 серпня 2011 року № 4091/06-2, погодження Міністра фінансів України від 19 вересня 2011 року за № 31-19030-07-24/22964 та постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 року за № 423 "Про деякі питання застосування статей 4, 15 і 27 Закону України "Про державну службу" із змінами та доповненнями згідно постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1995 року за № 694 (а.с. 15).

05 березня 2015 року, головою Державної казначейської служби України було видано Наказ № 55 "Про проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади" в апараті та територіальних органах Державної казначейської служби України". Відповідний наказ був прийнятий на виконання Закону України "Про очищення влади", керуючись Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених статтею 1 частинами 3 і 4 Закону України "Про очищення влади", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року за № 563, Планом проведення перевірок відповідно до Закону України "Про очищення влади", затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року за № 1025-р, а також з метою раціонального розподілу виробничого навантаження на працівників, задіяних у процесі перевірки достовірності відомостей щодо незастосування до осіб заборон, передбачених Законом. Наказом від 05 березня 2015 року за № 55 було встановлено дати початку проведення перевірок, зокрема: з 10 березня 2015 року для начальників Головних управлінь Казначейства України в областях, м. Києві та їх заступників (а.с.а.с. 18, 19).

17 березня 2015 року, позивач подав заяву Голові Державної казначейської служби України про проведення перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" та надав згоду щодо проходження такої та оприлюднення відомостей щодо нього. Також повідомив, що відповідно до вимог статті 4 Закону України "Про очищення влади", заборони, визначені частиною 3 або 4 статті 1 даного Закону, не застосовуються щодо нього. Додатком до заяви була копія декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік (а.с. 20).

31 березня 2015 року, голова Державної казначейської служби України направив листа за № 408/247-5934 до Міністерства юстиції України. У вищезазначеному листі, Державна казначейська служба України просила надати роз`яснення щодо можливості застосування заборони, передбаченої статтею 3 частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади", стосовно начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області ОСОБА_1 . Необхідність отримання таких роз`яснень спричинена тим, що ОСОБА_1 відповідно до відомостей, що містяться у його особовій справі, у період з червня 1990 року до вересня 1991 року обіймав посаду секретаря Ужгородського міського комітету Комуністичної партії України Закарпатської області. При цьому, стаття 3 частина 4 пункт 1 Закону України "Про очищення влади", передбачає заборону для осіб, які були обрані і працювали, зокрема, на керівних посадах Комуністичної партії України, починаючи з посади секретаря районного комітету і вище. Згідно з поясненнями ОСОБА_1 , під час його перебування на посаді секретаря вищезазначеного міського комітету Комуністичної партії України, в місті Ужгороді, як і зараз, не існувало районів міста, а відтак - районних комітетів Комуністичної партії України. Відповідач 1 просив Міністра юстиції України терміново повідомити позицію Міністерства юстиції України з цього питання (а.с. 61).

27 квітня 2015 року, Міністерство юстиції України направило листа за № 12370-0-26-15/11.0.2 Державній казначейській службі України. Згідно останнього, Міністерство юстиції розглянуло лист відповідача 1 від 31 березня 2015 року за № 4-08/247-5934 та в межах своєї компетенції повідомило наступне. Очищення влади (люстрація) - це встановлена Законом України "Про очищення влади" або рішенням сулу заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборчих посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Стаття 2 цього Закону передбачає вичерпний перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації) відповідно до критеріїв, визначених у статті 3 цього Закону. Відповідно до пункту 1 частини 4 статті 3 Закону України "Про очищення влади" заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були обрані і працювали на керівних посадах Комуністичної партії Радянського союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище. В структуру і штати партійних органів республіки відповідно до рішень XXVIII з`їзду КПРС та XXVIII з`їзду Компартії України, виходячи з положень Протоколу № 2 засідання Політбюро Центрального Комітету Компартії України від 14 серпня 1990 року, входили: первинні партійні організації, районні, міські, області комітету партії, Центральний комітет Комуністичної партії України. Виходячи з вищенаведеного, заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були обрані і працювали на керівних посадах вищезазначених партійних органів, окрім первинних партійних організацій Комуністичної партії Радянського союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР. З огляду на те, що Закон, який є спеціальним, прийнято для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні, його дія розповсюджується без обмежень на всіх осіб, які обіймають посади (перебувають на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (крім виборних посад). Водночас, Міністерство юстиції України зазначило, що листи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління не є нормативно-правовими актами, вони мають лише роз`яснювальний, інформаційний характер і не встановлюють правових норма (а.с.а.с. 62, 63).

21 травня 2015 року, відповідач 1 направив листа за № 4-05/7020-15120 Міністру фінансів України "Про погодження звільнення". Згідно останнього, голова Державної казначейської служби України просив погодити звільнення ОСОБА_1 з посади начальник Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області відповідно до статті 36 пункту 72 КЗпП України у зв`язку із виявленням застосування до нього заборони, визначеної статтею 3 частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади" (а.с. 57).

Міністр фінансів України погодив пропозицію щодо звільнення з посади керівника територіального органу центрального органу виконавчої влади (а.с.58).

02 червня 2015 року, Міністерство фінансів України направило листа за № 31-17030-09-10/17725 Голові Державної казначейської служби України "Щодо погодження звільнення". Зокрема, міністр погодив звільнення ОСОБА_1 з посади (а.с.56).

05 червня 2015 року, Наказом голови Державної казначейської служби України за № 510-о було звільнено ОСОБА_1 з посади начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області у зв`язку із виявленням застосування до нього заборони, визначеної статтею 3 частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади" відповідно до статі 36 пункту 72 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). З вищезазначеним наказом позивач був ознайомлений 12 червня 2015 року. Із вказаним наказом позивач не погодився та вважав мотиви, з яких його прийнято незаконними, що підтверджується його особистим підписом на наказі (а.с. 16).

12 червня 2015 року, Наказом за № 40-о "Про складання повноважень", позивач на підставі наказу Державної казначейської служби України від 05 червня 2015 року за № 510-о склав із себе повноваження виконання обов`язків начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області із виплатою грошової компенсації за невикористанні частини основної щорічної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки (а.с. 17).

Вирішуючи спір, суд зазначає наступне. 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Згідно із статтею 1 частиною 3 Закону України "Про очищення влади", протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 3 частиною 4 пунктом 1 вищезазначеного Закону визначено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були обрані і працювали на керівних посадах Комуністичної партії Радянського Союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище.

Як вбачається із матеріалів адміністративної справи, позивач в період з 06 червня 1990 року по 09 вересня 1991 року займав посаду секретаря Ужгородського міськкому Компартії України Закарпатської області. Дані обставини справи підтверджуються копією трудової книжки позивача та біографічною довідкою (а.с.а.с. 24-34, 59,60).

Відповідно до статті 4 частини 1 пункту 17 КАС України, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (надалі - Закон України № 1682-VII).

Статтею 1 частинами 1 та 2 Закону України № 1682-VII визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну "очищення влади", виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

На виконання статті 2 частини1 пункту 10 Закону України № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 частини 3 Закону України № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Для застосування заборони, передбаченої статтею 1 частиною 3 Закону України "Про очищення влади" щодо таких посад, статтею 3 цього Закону передбачені певні критерії здійснення люстрації. А саме, у спірному випадку, щодо осіб, були обрані і працювали на керівних посадах Комуністичної партії Радянського Союзу, Комуністичної партії України, Комуністичної партії іншої союзної республіки колишнього СРСР починаючи з посади секретаря районного комітету і вище.

Однак, згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

У відповідності до статті 38 частини 2 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційської комісії) вбачається наступне. Так, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У статті 1 частині 1 пункті "а" Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до стптті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").

У рішенні по справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.

Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати особам, яких такі заходи можуть торкнутися, користуватися всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково пункт 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У відповідності до сталої практики Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (пункт 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (пункт 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (пункт 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (пункт 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і пункти 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (пункти 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (пункт 35 рішення Суду у справі "Pfeifer проти Австрії" від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та пункти 63 та 64 рішення Суду у справі "A. проти Норвегії" від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі "Крастанов проти Болгарії" (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, пункт 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, пункт 94, ECHR 2005-VII (витяги), та "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі "SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії", заява № 49382/06, пункт 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25 березня 1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (пункт 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (пункт 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), заява № 38767/07, пункт 74, від 18 жовтня 2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, пункт 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, пункт 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, пункт 71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, пункт 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (пункт 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).

Однак, статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: "За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.

У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (розділ 3 пункт 20 підпункт "h" Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (розділ А пункт 16).

Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі "Полях та інші проти України", в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим, Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які у певний період перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Відповідно до пункту "і" Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".

Згідно зі статтею 14 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, вчинену у частині політичних положень (преамбула, стаття 1, розділи I, II, VII) від 21 березня 2014 року в м. Брюсселі та у частині торговельно-економічних і галузевих положень (розділи III, IV, V, VI) 27 червня 2014 року в м. Брюсселі, ратифікованої Законом України, від 16 вересня 2014 року, № 1678-VII "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони", в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Як вже встановлено судом, оскаржуваним наказом позивач звільнений за статтею 36 пункту 72 Кодексу законів про працю України у зв`язку із виявленням застосування до нього заборони, визначеної статтею 3 частиною 4 пунктом 1 Закону України "Про очищення влади" відповідно до наказу голови Державної казначейської служби України № 510-о від 05 червня 2015 року, тобто на підставі одного лише факту зайняття ним у минулому певної посади (а.с. 16).

При цьому, виходячи з вище викладеного, метою Закону України "Про очищення влади" є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Таким чином, виходячи з мети вищевказаного Закону, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади В. Януковичем, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до статті 61 частини 2 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже, суд вважає, що його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

Так, відповідач звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Звільненням позивача із займаної ним посади де відбулося досягнення мети Закону України "Про очищення влади". Судом не було встановлено причинового зв`язку між заняттям позивачем посади у період з червня 1991 року по серпень 1991 року та сприяння узурпації влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Парламентська Асамблея Ради Європи в п. 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.

Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У пункті 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, у Законі України "Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі "Матиєк проти Польщі", а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.

Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією "За демократію через право" (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Отже, зазначеним підтверджується, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про безпідставність застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади", незастосування відповідачем жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться за мету у Законі, суд дійшов висновку про протиправність оскаржуваного наказу з необхідністю його скасування.

Статті 43 частина 6 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14 січня 2014 року по справі № 21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

З урахуванням встановленої судом протиправності винесення Державною казначейською службою України наказу про звільнення позивача, позовна вимога про поновлення ОСОБА_1 на займаній на час звільнення посаді начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області також підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до статті 235 частини 1 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Судом встановлено, що позивача було протиправно звільнено зі служби, тому позивача необхідно поновити на тій посаді, з якої його було звільнено.

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (зокрема, від 09.12.1994, справа "Руїс Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91; від 21.01.1999, справа "Гарсія Руїз проти Іспанії") - Суд нагадав, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Ступінь суворості цієї вимоги може бути різною залежно від характеру рішення, і він має визначатися, виходячи із обставин справи. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Щодо дати з якої необхідно поновити позивача, то суд вважає за необхідне вказати наступне.

Відповідно до наказу відповідача 1 № 40-о від 12 червня 2015 року "Про складання повноважень", позивач на підставі наказу Державної казначейської служби України від 05 червня 2015 року за № 510-о склав із себе повноваження виконання обов`язків начальника Головного управління Державної казначейської служби України в Закарпатській області (а.с.17), тобто позивача було звільнено 12 червня 2015 року, а тому дата складання повноважень - 12 червня 2015 року вважається останнім робочим днем позивача. А відтак з 13 червня 2015 року у позивача почався вимушений прогул. Таким чином суд вважає, що необхідно поновити позивача саме з 13 червня 2015 року, оскільки позивач вважається таким, що 12 червня 2015 року був на роботі.

Відповідно до статті 235 частини 2 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Умови обчислення середньої заробітної плати визначаються Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100) та згідно пункту "з" статті 1 Порядку № 100 цей Порядок застосовується при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Пунктом 2 абзацом 3 Порядку № 100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати, передбачено, що у всіх інших випадках (крім випадків обчислення середньої заробітної плати для оплати щорічної відпустки) збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 8 абзацу 1 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно із пунктом 6 абзацом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24.12.1999 року за № 13, при задоволенні вимог про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Відповідно до довідки Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області від 13 травня 2020 року № 11-15/7 заробітна плата позивача за квітень 2015 року складала - 6289,97 грн та за травень 2015 року - 7393,59 грн Середньомісячна заробітна плата становить - 6841,78 грн., середньоденна заробітна плата - 380,10 грн. (а.с. 179).

Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 09 вересня 2014 року № 10196/0/14-14/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік" кількість робочих днів за період вимушеного прогулу з 15 червня 2015 року по 31 грудня 2015 року складає 142 робочих днів. Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 20 липня 2015 року № 10846/0/14-15/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік" кількість робочих днів за період вимушеного прогулу складає 251 робочих днів. Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 05 серпня 2016 року № 11535/0/14-16/13 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік" кількість робочих днів за період вимушеного прогулу складає 249 робочих днів. Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 19 жовтня 2017 року № 224/0/103-17/214"Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2018 рік" кількість робочих днів за період вимушеного прогулу складає 250 робочих днів. Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 08 серпня 2018 року № 78/0/206-18 "Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2019 рік" кількість робочих днів за період вимушеного прогулу складає 250 робочих днів. Згідно листа Міністерства соціальної політики України від 29 липня 2019 року № 1133/0/206-19"Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік" кількість робочих днів за період вимушеного прогулу з 01 січня 2020 року по 25 травня 2020 року складає 98 робочих днів.

Таким чином, загальна кількість робочих днів за період вимушеного прогулу з 15 червня 2015 року (понеділок - перший робочий день після 13 червня 2015 року (першого дня прогулу)) по 25 травня 2020 року складає 1240 робочих днів.

Як вбачається з вказаної довідки, відповідачем виведено за квітень травень 2015 року розмір середньомісячної заробітної плата позивача - 6841,78 грн, тоді як кількість робочих днів в квітні 2015 року становить - 18 робочих днів, а в травні 2015 року 18 робочий день, а відтак середньоденна заробітна плата позивача становить 380,10 грн. (36/2=18; 6841,78/18).

Кількість днів вимушеного прогулу ОСОБА_1 за період з прогулу з 15 червня 2015 року по 25 травня 2020 року складає 1240 робочих днів, а загальна сума середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за з прогулу з 15 червня 2015 року по 25 травня 2020 року, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, складає 471324 грн. (1240 х 380,10 грн.).

Відповідно до статті 371 пункту 2 КАС України негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відтак, рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати у межах стягнення за один місяць у розмірі 6841,80 грн підлягає до негайного виконання.

У відповідності до статті 77 частини 1 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статті 78 КАС України. Відповідно до статті 77 частини 2 КАС України: в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 371 частини 1 пунктів 2, 3 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, в даній справі суд вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 6841,80 грн та поновлення позивача на посаді начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області.

Щодо клопотання позивача про зобов`язання відповідачів, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення, суд вважає за необхідне вказати наступне.

Статтею 14 частиною 2 КАС України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

У відповідності до статті 382 частини 1 КАС України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду та вирішується на його розсуд.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання рішення суду, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

Приймаючи до уваги обставини даної справи, суд не вважає за необхідне зобов`язувати суб`єкта владних повноважень подавати звіт про виконання даного судового рішення, оскільки позивачем не наведено достатніх підстав та не надано належних доказів, які б свідчили про те, що відповідач може ухилятися від виконання рішення суду, яке, після набрання ним законної сили, є обов`язковим до виконання.

Крім того, необхідно звернути увагу сторін, що поняття "Негайно" означає "терміново", "без зволікань". Тобто у відповідача існує обов`язок виконати рішення в частині негайного виконання - без зволікань.

Таким чином, у даному випадку суд не знаходить підстав для застосування приписів статті 382 КАС України щодо встановлення судового контролю шляхом зобов`язання відповідача подати звіт про виконання рішення суду. Крім того, у відповідності до статті 371 частини 1 пунктів 2, 3 КАС України дане рішення виконуються негайно в частині присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді, а відтак підстав вважати, що відповідач може ухилятися від негайного виконання рішення суду у суду відсутні.

Застосоване судом законодавство - використане в редакції, станом на час виникнення спірних правовідносин.

З огляду на вищевказане, враховуючи обставини встановлені судом, суд приходить до висновку, що позовні вимоги необхідно задовольнити в повному обсязі

Керуючись статтями 242-246 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної казначейської служби України (01601. м.Київ, вул. Бастіона, 6, код ЄДРПОУ 37567646), Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, вул. П. Мирного, 2а, код ЄДРПОУ 37975895) про визнання протиправним і скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної казначейської служби України від 05 червня 2015 року № 510-о "Про звільнення ОСОБА_1 ".

Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на займаній до звільнення посаді начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області з 13 червня 2015 року.

Стягнути із Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області (код ЄДРПОУ 37975895) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а саме з 13 червня 2015 року по 25 травня 2020 року, із утриманням із цієї суми обов`язкових податків та зборів у розмірі 471324 (чотириста сімдесят одна тисяча триста двадцять чотири гривні) грн.

Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на займаній до звільнення посаді начальника Головного управління Державної казначейської служби України у Закарпатській області з 13 червня 2015 року та в частині стягнення на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу - у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 6841,80 (шість тисяч вісімсот сорок одна гривня 80 копійок) гривень.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені Розділом VII КАС України (пункт 15.5)).

Відповідно до статті 243 частини 3 КАС України 25 травня 2020 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Рішення у повному обсязі було складено 04 червня 2020 року.

Головуючий суддя Судді: С.Є. Гаврилко П.П. Микуляк Т.В. Скраль