Рішення № 89542667, 22.05.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 травня 2020 року м. Київ № 640/198/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку письмового позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до1) Верховного Суду; 2) Державної казначейської служби України провизнання бездіяльності протиправною, стягнення суддівської винагороди ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Верховного Суду (далі по тексту - відповідач 1, ВС) та Державної казначейської служби України (далі по тексту - відповідач 2, ДКСУ), в якому просить:

1) визнати протиправною бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати йому суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

2) стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040) на його користь 37 094, 63 грн. недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що бездіяльність відповідача 1 щодо ненарахування та невиплати суддівської винагороди, виходячи з базового посадового окладу судді ВС - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, порушує права позивача на отримання гідної суддівської винагороди у розмірі не меншому, ніж визначений при зайнятті посади судді.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 січня 2020 року відкрито спрощене позовне провадження у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 лютого 2020 року у справі призначено судове засідання в порядку загального позовного провадження.

Відповідач 1 17 лютого 2020 року (вх.№03-14/19318/20) через канцелярію суду подав відзив на адміністративний позов, в якому вказав про безпідставність заявлених позовних вимог позивача, оскільки Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», який набрав чинності 07.11.2019 внесено зміни до частини третьої статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», а саме: передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Також 17 лютого 2020 року (вх. №03-14/19287/20) відповідач 2 подав до суду відзив на позовну заяву, у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив, що Казначейством жодних прав та інтересів позивача не порушено, оскільки не вступало у правовідносини з останнім, відтак відповідно до вимог Конституції України, ЦК України та інших актів законодавства не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу діями інших суб`єктів.

У відповіді на відзив від 02 березня 2020 року (вх.№03-14/28273/20) позивач просить задовольнити позовні вимоги, вважаючи доводи відповідача 1 безпідставними.

У письмовій відповіді на відзив від 04 березня 2020 року (вх. №03-14/29681/20) позивач зазначив про те, що відповідач 2 є належним відповідачем у даній справі, оскільки ефективним способом захисту порушеного права на отримання суддівської винагороди, на думку позивача, буде її стягнення безпосередньо з Державного бюджету на рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040).

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У С Т А Н О В И В:

07 листопада 2016 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України оголосила конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема, у Касаційному цивільному суді - 30 одиниць.

За результатами оголошеного конкурсу Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 «Про призначення суддів Верховного Суду» позивач призначений на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд та 11 листопада 2017 року склав присягу судді.

16 листопада 2017 року позивач зарахований до штату Верховного Суду.

Рішенням зборів суддів Касаційного цивільного суду у складі ВС від 28 травня 2019 року позивач обраний до Великої Палати Верховного Суду, де продовжує виконувати обв`язки судді до цього часу.

Від початку виконання обов`язків судді і до 06 листопада 2019 року (включно) суддівська винагорода позивачу нарахована і виплачена, виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Зі слів позивача, головним спеціалістом відділу забезпечення роботи Секретаря Великої Палати Верховного Суду 02 грудня 2019 року надано позивачу (у зв`язку з перебуванням 29 листопада 2019 року у відпустці) розрахункового листа за листопад 2019 року, де в якості базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду використано величину у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Позивач, не погоджуючись із зазначеним розміром нарахованої суддівської винагороди, звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини між сторонами у даній справі регулюються правовими нормами Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), чинними на день виникнення спору.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У силу приписів статті 130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Статтею 135 Закону №1402-VIII встановлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь та роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Пункт третій частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII у редакції від 08 серпня 2018 року передбачав, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Утім, Законом України №193-ІХ від 16.10.2019 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» внесено зміни до пункту третього частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII, - цифри « 75» замінити цифрами « 55».

З матеріалів справи вбачається, що у період з 07 листопада 2019 року по 28 листопада 2019 року позивачу нарахована суддівська винагорода у розмірі 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, що, на думку позивача, є порушенням конституційних гарантій незалежності судді.

Отже, виплата позивачу відповідачем 1 розміру суддівської винагороди у зазначений період здійснена у розмірі, визначеному законодавцем у Законі України №193-ІХ від 16.10.2019 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

З огляду на викладене, суд, вважає, що Верховний Суд, здійснив виплату суддівської винагороди позивачу у розмірі, визначеному законом станом на день її нарахування.

При цьому, суд підкреслює, що відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, і саме до виключних повноважень останньої належить прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України).

Суд враховує Положення Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10.07.1998, якими визначено, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (п. 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (п. 6.4), та Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17.11.2010 № (2010)12, в п. 54 якої зазначено, що: «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов`язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв`язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці».

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд при прийнятті рішення у цій справі враховує наступні правові позиції Європейського суду з прав людини, які наведені: в рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Заяви №29458/04 та №29465/04), де Суд вказав: «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (п. 23 цього рішення); в рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії», де Суд констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При вирішенні спірних правовідносин суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в ухвалі «Великода проти України» від 03.06.2014, в якій Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Відтак, в межах спірних правовідносин Верховний Суд діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з огляду на що відсутня його протиправна бездіяльність щодо виплати позивачу суддівської винагороди у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Щодо доводів позивача відносно неконституційності норми про зменшення суддівської винагороди позивача та посилання на рішення Конституційного Суду України, суд зазначає наступне.

Так, позивач робить посилання на рішення Конституційного Суду України від 03 червня 2013 року №3-рп/2013 (у справі №1-2/2013) щодо зміни умов виплати пенсій і щомісячного грошового утримання суддів у відставці, тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України №1402-VІІІ від 02.06.2016 у редакції Закону України №193-ХІІ від 16.10.2019.

Крім того, суд не може взяти до уваги і висновки, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 (у справі №1-7/2018 (4062/15), оскільки обставини, викладені у ньому є відмінними від тих, що досліджені судом в межах даного спору.

Згідно зі статтею 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Стаття 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 № 2136-VIII визначає, що Конституційний Суд України (далі - Конституційний Суд або Суд) є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 вказаного Закону до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При цьому, суд враховує, що 15 листопада 2019 року Пленум Верховного Суду звернувся до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 37, частини першої статті 94, пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193- ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», пунктів 4, 5, 6, 7, 9, 10 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування», частин другої, третьої та четвертої статті 24, статті 28-1, частини восьмої статті 31, частини першої статті 42, частини третьої статті 47, частини четвертої статті 48 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».

У пункті 3 зазначеного подання Пленум ВС, вважаючи, що пункт 3 частини третьої статті 135 Закону №193-ІХ не відповідає частині першій статті 136 Конституції України, зокрема зазначив, що указаний законодавчий акт суттєво зменшив базовий посадовий оклад судді Верховного Суду, що є істотним порушенням закріплених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

Станом на час вирішення спору в даній справі, рішення Конституційного Суду України щодо конституційності пункт 3 частини третьої статті 135 Закону №193-ІХ не прийнято.

У зв`язку із наведеним, слід врахувати, що законодавством не передбачено права адміністративного суду переймати на себе функції та повноваження інших органів влади, які реалізуються відповідними суб`єктами владних повноважень в межах закону на власний розсуд (дискреційні повноваження), без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб`єктами.

Відтак, висновки позивача про неконституційність норми пункт 3 частини третьої статті 135 Закону №193-ІХ є передчасними та не приймаються судом до уваги.

З огляду на викладене та встановлені обставини у справі, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності Верховного Суду щодо невиплати йому суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

Вимога позивача про стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040) на його користь 37 094,63 грн. недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору також не підлягає задоволенню, оскільки є похідною.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Є.В. Аблов

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач 1: Верховний Суд (01043, Київ. вул.П.Ордика, 8, код ЄДРПОУ 41721784)

Відповідач 2: Державна казначейська служба України (01601, Київ, вул.Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646)