Рішення № 89540011, 01.06.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 червня 2020 року Справа № 160/3417/20 Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Неклеса О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій просить:

- визнати протиправними дії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області щодо відмови в здійсненні розрахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з урахуванням періоду роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская»;

- зобов`язати ГУ ПФУ в Дніпропетровській області здійснити перерахунок та виплачувати пенсію ОСОБА_1 починаючи з 06.07.2019 р., врахувавши до загального страхового стажу 36 років 2 місяців 9 днів період роботи з 30.10.1993р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна», та період роботи з 01.08.1994р. по 16.08.1996 р. у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская» та виплатити донараховану суму;

- питання розподілу судових витрат вирішити відповідно до КАС України.

- зобов`язати ГУ ПФУ в Дніпропетровській області відповідно до ст.382 КАС України подати до суду у 30-ти денний строк після набрання чинності рішення, звіт про виконання судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 06.07.2019 р. йому була призначена пенсія за віком з обрахованого відповідачем страхового стажу 33 роки 4 місяці 23 дні. При обрахуванні страхового стажу позивача для призначення пенсії за даними трудової книжки не були зараховані періоди роботи: з 30.10.1993 по 31.07.1994 у Малому приватному підприємстві «Анна», оскільки при звільненні з роботи відсутня посада та ПІБ керівника або уповноваженої ним особи, яка засвідчує всі записи про роботу; з 01.08.1994 по 16.08.1996 у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская», оскільки запис про причину звільнення не проведено у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт Кодексу законів про працю України, а також при звільненні з роботи відсутня посада та ПІБ керівника або уповноваженої ним особи, яка засвідчує всі записи про роботу. Позивач вважає протиправною відмову відповідача у зарахуванні до страхового стажу для призначення пенсії зазначених вище періодів, оскільки відповідно до частини першої статті 48 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року № 301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, яка звертається за призначенням пенсії, а отже, й не може впливати на її особисті права. Посилається на правову позицію викладену у постанові Верховного суду від 06.02.2018 року по справі №677/ 277/ 17. Вважає, що відмовляючи йому у зарахуванні до страхового стажу періоду роботи з 30.10.1993р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская», відповідач діяв не на підставі, не в межах повноважень і не у спосіб, що передбачені чинним законодавством України. Також зазначив про правову позицію викладену у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі №638/18467/15-а, згідно якої формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду щодо обмеження особи у реалізації її конституційного права на соціальний захист. Відтак, дії відповідача позивач вважає неправомірними, у зв`язку з чим ГУ ПФУ в Дніпропетровській області зобов`язане призначити позивачу пенсію з урахуванням загального страхового стажу 36 років 2 місяців 9 днів починаючи з 06.07.2019 року.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.03.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

29.04.2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він не визнає позовну заяву та просить відмовити в задоволенні позовної заяви в повному обсязі. В обґрунтування відзиву зазначив, що страховий стаж обчислюється за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку з 01.01.2004 року, а за період до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом. Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення», основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Пунктами 1, 2, 3 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Для призначення пенсії страховий стаж позивача розраховано відповідно до даних, що містяться в трудовій книжці та індивідуальних відомостях про застрахованих осіб і становить 33 роки 4 місяці 23 дні. При обрахуванні страхового стажу позивача для призначення пенсії за даними трудової книжки, не були зараховані періоди роботи: з 30.10.1993 по 31.07.1994 у Малому приватному підприємстві «Анна», оскільки при звільненні з роботи відсутня посада та ПІБ керівника або уповноваженої ним особи, яка засвідчує всі записи про роботу; з 01.08.1994 по 16.08.1996 у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская», оскільки запис про причину звільнення не проведено у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт Кодексу законів про працю України, а також при звільненні з роботи відсутня посада та ПІБ керівника або уповноваженої ним особи, яка засвідчує всі записи про роботу. Зауважив, що всі зазначені вище помилки у трудовій книжці повинно було усунути підприємство, яке їх допустило. Законодавством передбачено умови підтвердження певних періодів роботи, коли в трудовій книжці містяться неточні записи про ці періоди. Після отримання від позивача підтверджуючих документів про зазначені вище періоди роботи, можливо буде повернутися до питання щодо зарахування їх до страхового стажу. За наведених обставин відповідач вважає, що ГУ ПФУ в Дніпропетровській області діє в межах повноважень, згідно норм діючого законодавства.

08.05.2020 року на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач не погоджується з доводами відповідача та просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування відповіді на відзив зазначив, що вважає протиправною відмову відповідача у зарахуванні до страхового стажу для призначення пенсії зазначених вище періодів з підстав аналогічних тим, що були викладені у позовній заяві. Окремо зазначив, що звернувшись до Облдержархіву в м.Дніпро для пошуку зазначених вище підприємств, йому було надано перелік установ, де можна здобути належну інформацію щодо цих підприємств. За цією рекомендацією, позивач звернувся до Облстатуправління, де його повідомили, що зазначені вище підприємства не є ліквідованими і надали юридичну адресу цих підприємств. Позивачем були надані письмові запити до цих підприємств, для підтвердження стажу, за допомогою спеціаліста Головного Управління ПФУ в Дніпропетровській області, де зараз і зберігаються. Відповіді на запит позивач не отримав. Листи були повернені «Укрпоштою» до ГУ ПФУ в Дніпропетровській області з поясненнями, після письмового запиту позивача, щодо їх місцезнаходження. Підприємства, зазначені вище не є ліквідованими, тому позивач не має можливості скористатися п. 18 Порядку №637 (підтвердження стажу на підставі показань свідків).

Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з досягненням пенсійного віку, 16.07.2019 р. звернувся до Головного Управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою та документами для призначення пенсії за віком.

З 06.07.2019 року позивачу була призначена пенсія на віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV, страховий стаж для призначення пенсії прораховано за даними трудової книжки та індивідуальними відомостями про застраховану особу, який, за даними відповідача, склав 33 роки 4 місяці 23 дні.

07.10.2019 року позивач звернувся до відповідача із запитом про пояснення щодо не врахування до страхового стажу періоду роботи у Малому приватному підприємстві «Анна» (з 30.10.1993 року по 31.07.1994 року) та Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская» (з 01.08.1994 року по 16.08.1996 року).

Листом від 18.10.2019 року №7478/ж-09 відповідач повідомив позивача, що за даними трудової книжки до страхового стажу не враховані періоди роботи, які заповнені в порушення Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників від 29.07.1993 року №58, а саме:

- з 30.10.1993 по 31.07.1994 у Малому приватному підприємстві «Анна». Даний період роботи не враховано до страхового стажу, оскільки при звільненні з роботи відсутня посада та ПІБ керівника або уповноваженої ним особи, яка засвідчує всі записи про роботу;

- з 01.08.1994 по 16.08.1996 у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская». Даний період роботи не враховано до страхового стажу, оскільки запис про причину звільнення не проведено у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт Кодексу законів про працю України. Також при звільненні з роботи відсутня посада та ПІБ керівника або уповноваженої ним особи, яка засвідчує всі записи про роботу.

У відповіді відповідач зауважив, що всі зазначені вище помилки у трудовій книжці повинно було усунути підприємство, яке їх допустило. Після отримання від позивача підтверджуючих документів про зазначені вище періоди роботи, можливо буде повернутися до питання щодо зарахування їх до страхового стажу.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, позивач звернувся до Облстатуправління, де йому повідомили, що ДП «Баская» та ПП «Анна» не є ліквідованими і надали юридичну адресу цих підприємств.

Позивачем були надані письмові запити до цих підприємств, для підтвердження стажу, за допомогою спеціаліста Головного Управління ПФУ в Дніпропетровській області, проте відповіді на запити позивач не отримав, листи були повернені «Укрпоштою» за зворотною адресою за закінченням терміну зберігання.

Підприємства, зазначені вище не є ліквідованими, тому позивач не має можливості скористатися п. 18 Порядку №637 (підтвердження стажу на підставі показань свідків).

Вважаючи протиправними дії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області щодо відмови в здійсненні розрахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з урахуванням періоду роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская», позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до ст.1 Закону України від 09.07.2003 року №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон України №1058-IV) пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до п.1 ст. 11 Закону України №1058-IV загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, у громадських об`єднаннях, у фізичних осіб - підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, та в інших фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи (надають послуги) на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру.

Частиною 1 ст.24 Закону України №1058-IV передбачено, що страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Згідно з ч.2 ст.24 Закону України №1058-IV страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Частиною 1 ст.44 Закону України №1058-IV передбачено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

При цьому, ч.3 ст.44 Закону України №1058-IV визначено, що органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. На такі перевірки не поширюється дія положень законодавства про здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Аналогічні приписи також містяться у ст.101 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788-ХІІ від 05.11.1991 року (далі - Закон України №1788-ХІІ), яка передбачає, що органи, які призначають пенсії, мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Підприємства та організації несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам або державі внаслідок несвоєчасного оформлення або подання пенсійних документів, а також за видачу недостовірних документів, і відшкодовують її.

Відповідно до статті 62 Закону України №1788-ХІІ, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній

встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з даними трудової книжки позивача, 30.10.1993 р. ОСОБА_1 був прийнятий на посаду завідуючого по господарській частині до Малого приватного підприємства «Анна» (запис № 17), 31.07.1994 р. звільнений за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП УРСР (запис № 18); 01.08.1994 р. прийнятий на посаду заступника директора до Довірчого товариства «Баская» (запис № 20), 16.08.1996 р. звільнений за власним бажанням (запис № 21).

Відповідно до ч.1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 48 КЗпП України, в редакції чинній на момент звільнення позивача з Довірчого товариства «Баская», передбачалось, що записи про причини звільнення в трудовій книжці мають робитися у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства і з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.

Питання, пов`язані з порядком ведення трудових книжок, їx зберігання, виготовлення, постачання і обліку, регулюються Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 літня 1993 року № 58, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110 (далі - Інструкція № 58) та постановою Кабінету Міністрів У країни від 27 квітня 1993 р. № 301 «Про трудові книжки працівників».

Пунктом 4.1 Інструкції №58 передбачено, що у разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчується підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Відповідно до п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб`єкта господарювання.

За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Таким чином, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 року №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, тому власне недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для особи, яка звертається за призначенням пенсії, а отже, й не може впливати на її особисті права.

Аналогічна правова позиція також викладена у постанові Верховного суду від 06.02.2018 року у справі №677/277/ 17.

Слід зазначити, що відповідач у відзиві посилається на пункти 1, 2, 3 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 із змінами (далі - Порядок), як на підставу для не зарахування до страхового стажу позивача спірних періодів його роботи.

При цьому, ч.1 Порядку передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній

трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Частина 2 Порядку визначає, що у разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного

фонду на підставі показань свідків.

Відповідно до ч.3 Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

За відсутності зазначених у цьому пункті документів для підтвердження трудового стажу приймаються членські квитки профспілок. При цьому підтверджуються періоди роботи лише за той час, за який є відмітки про сплату членських внесків.

Проте, як зазначалось вище, трудова книжка позивача містить записи про періоди роботи позивача з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская», наведені записи засвідчені підписом уповноваженої особи та печатками підприємства.

При цьому, відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2019 року у справі №593/283/17 та від 30 вересня 2019 року у справі №638/18467/15-а, формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.

Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпункту 4 пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1, при прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі.

Однак, як встановлено судом, відповідачем не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей, додаткових документів, на підставі яких можна було б додатково підтвердити пільговий стаж позивача.

На підставі викладеного суд вважає, що період роботи позивача з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та період роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская» повині бути зараховані відповідачем до страхового стажу ОСОБА_1 .

Отже, дії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області щодо відмови в здійсненні розрахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з урахуванням періоду роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская» є протиправними.

Проте, суд вважає, що вимога позивача виплачувати пенсію ОСОБА_1 починаючи з 06.07.2019 р., врахувавши до загального страхового стажу 36 років 2 місяців 9 днів спрямована на майбутнє, а тому не може бути задоволена, як і вимога виплатити донараховану суму, яка є передчасною, оскільки на цей час відповідачем не було здійснено перерахунку пенсії позивача.

За наведених обставин, належним способом повного та всебічного захисту порушених прав позивача суд вважає зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 , починаючи з 06.07.2019 р., врахувавши до загального страхового стажу період роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та період роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская», враховуючи раніше проведені виплати.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom, № 44277/98).

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic, № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

Аналізуючи поняття «якість закону», Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» №2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

Згідно з уже сталою практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява №39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява № 33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява № 77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom), № 18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об`єднаного Королівства» (№ 1) («SundayTimes v. The United Kingdom (№ 1) 6538/74 пункти 48-49); «Мелоун протии Об`єднаного Королівства» («Malone v. The United Kingdom»), № 8691/79, пункт 66); «Маргарета і Роджер Андерссон проти Швеції» («Margareta and Roger Andersson v. Sweden»), заява № 12963/87, п. 75; «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France), № 11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), № 42921/09, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), заява № 27798/95, пункт 56).

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).

Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 ст. 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з ч.1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Згідно з ч. 2 ст.73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем по справі, як суб`єктом владних повноважень дії якого оскаржуються, не виконано покладеного на нього обов`язку доказування правомірності своїх дій щодо відмови в здійсненні розрахунку та виплати ОСОБА_1 пенсії з урахуванням періоду роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская».

При цьому, належним способом захисту порушених прав позивача суд вважає зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 , починаючи з 06.07.2019 р., врахувавши до загального страхового стажу період роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та період роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская», враховуючи раніше проведені виплати.

За наведених обставин суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовної заяви.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовну заяву задоволено частково, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають частковому стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, пропорційно до задоволених позовних вимог, а саме 3/4 від 840,80 грн. = 630,60 грн.

Щодо клопотання позивача про зобов`язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області відповідно до ст.382 КАС України подати до суду у 30-ти денний строк після набрання чинності рішення, звіт про виконання судового рішення, заявленого у позовній заяві, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Оскільки позивачем не наведено, а судом не встановлено жодних обставин, які б свідчили про можливе невиконання відповідачем рішення суду після набрання ним чинності, суд вважає, що відсутні правові підстави для зобов`язання ГУ ПФУ в Дніпропетровській області відповідно до ст.382 КАС України подати до суду у 30-ти денний строк після набрання чинності рішення, звіт про виконання судового рішення, а тому клопотання позивача задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 78, 241-246, 255, 262, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд.26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови в здійсненні розрахунку та виплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , пенсії з урахуванням періоду роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та періоду роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому товаристві з додатковою відповідальністю «Баская».

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , починаючи з 06.07.2019 р., врахувавши до загального страхового стажу період роботи з 30.10.1993 р. по 31.07.1994 р. у Малому приватному підприємстві «Анна» та період роботи з 01.08.1994 р. по 16.08.1996 р. у Довірчому підприємстві з додатковою відповідальністю «Баская», враховуючи раніше проведені виплати.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 630 (шістсот тридцять) грн. 60 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст.295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено та підписано 01.06.2020 р.

Суддя О.М. Неклеса