Рішення № 89458050, 27.05.2020, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 травня 2020 р. Справа № 400/4118/19 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Малих О.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 до відповідача:Головного управління ДФС у Миколаївській області, вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001 про:визнання протиправною та скасування вимог від 14.08.2019 р. № Ф-75837-17, від 13.11.2019 року № Ф-75837-17,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Миколаївській області (далі - відповідач, ГУ ДФС) про скасування Вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 14.08.2019 року № Ф-79492-17.

Ухвалою від 26.11.2019 року суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що після одержання оскаржуваної вимоги вона звернулась до відповідача за роз`ясненням щодо підстав виникнення у неї такого боргу, та отримала відповідь від 01.11.2019 року № 1299/10/14-29-10-23, в якій зазначено, що вона з 15.07.1997 року була зареєстрована як підприємець на загальній системі оподаткування, і тому, на підставі п. 4 ч.1 ст.4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», в неї виникла заборгованість по сплаті єдиного соціального внеску (далі - ЄСВ). Однак, позивач ніколи не була зареєстрована у якості фізичної особи-підприємця, і тому, в неї відсутній обов`язок по сплаті ЄСВ.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому позов не визнав та просив суд відмовити в його задоволенні. В своєму відзиві відповідач зазначає, що позивач була зареєстрована у якості суб`єкта підприємницької діяльності, на підтвердження чого відповідачем були додані до відзиву відповідні докази. Також, відповідач зазначав про пропуск позивачем встановленого ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» 10-ти денного строку на звернення до суду з позовом і тому, просив залишити позовну заяву без розгляду.

У відповіді на відзив позивач наполягала на задоволенні позовних вимог і також зазначила, що оскільки вона не належить до платників, які зобов`язані нараховувати, обчислювати й сплачувати ЄСВ, то положення ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» на неї не поширюються. Крім того, вона не оскаржувала вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня, а звернулась з позовом безпосередньо до суду, внаслідок чого, позовна заява була подана в межах встановленого ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) шестимісячного строку.

Своїм правом на подачу заперечень відповідач не скористався.

08.01.2020 року позивачем було подано до суду заяву про зміну підстав позову. Даною заявою позивач доповнює раніше викладені у позовній заяві підстави позову тим, що вона з 31.03.2015 р. і по теперішній час працює у ПП «АБМ Проектні роботи» на посаді комерційного директора, і вказане підприємство нараховує та сплачує за неї ЄСВ, як за найманого працівника, господарську діяльність вона не здійснює, внаслідок чого, в неї відсутній обов`язок з нарахування та сплати ЄСВ.

Ухвалою від 13.01.2020 року суд прийняв заяву позивача про зміну підстав позову до розгляду.

28.01.2020 року позивачем було подано до суду заяву про збільшення позовних вимог, якій вона просить суд:

- визнати протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14.08.2019 року № Ф-75837-17;

- визнати протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 13.11.2019 року № Ф-75837-17.

Заява обґрунтована тим, що 13.11.2019 року відповідачем було прийнято нову вимогу № Ф-75837-17 про стягнення з позивача 26539,26 грн., з якої вбачається, що борг позивача збільшено з 23785,08 грн. (вимога від 14.08.2019 року № Ф-75837-17) до 26539,26 грн.

Ухвалою від 13.01.2020р. суд прийняв заяву позивача про зміну підстав позову до розгляду.

Своїм правом на подання відзиву на заяви про зміну підстав позову та про збільшення позовних вимог відповідач не скористався.

Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

З`ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне.

14.08.2019 року відповідачем було прийняту вимогу № Ф-75837-17, якою позивача було зобов`язано сплатити борг (недоїмку) зі сплати ЄСВ в розмірі 23758,08 грн. В подальшому, 13.11.2019 року, відповідачем було прийняту вимогу №Ф-75837-17, якою позивача було зобов`язано сплатити борг (недоїмку) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в розмірі 26539,26 грн.

У листі відповідача від 01.11.2019 року № 1299/10/14-29-10-23, наданого у відповідь на звернення позивача, зазначено, що позивач з 15.07.1997 року була зареєстрована, як підприємець, на загальній системі оподаткування, і тому, на підставі п. 4 ч.1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування», в неї виникла заборгованість по сплаті ЄСВ.

Як вбачається зі змісту інформації з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань, отриманою за допомогою веб-сайту: online .minjust.gov.ua, інформація про реєстрацію позивача у якості фізичної особи-підприємця відсутня (як за її прізвищем, ім`ям та по-батькові, так і за її РНОКПП).

Згідно відповіді на адвокатський запит Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради від 18.11.2019 року №19.03.01-04/8833/19, відповідно до інформаційного фонду та відомостей ЄДР, інформація стосовно державної реєстрації та державної реєстрації припинення у якості суб`єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) відсутня.

Обов`язковість державної реєстрації фізичної особи у якості суб`єкта підприємницької діяльності була передбачена ст. 8 Закону України «Про підприємництво» (чинного станом на 15.07.1997 року).

Відповідно до ч.2 ст. 50 ЦК України, фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

01.07.2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

01.07.2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI, (надалі також - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03.03.2011 року.

Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI у зв`язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19.05.2011 року № 3384-VI (надалі також - Закон № 3384-VI) викладено в наступній редакції:

Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.

Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.

Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

На вказане правове регулювання звернув увагу й Верховний Суд в постанові від 04.12.2019 року по справі №440/2149/19.

Отже, у разі реєстрації позивача у якості фізичної особи-підприємця у 1997 році та не отримання нею свідоцтва про державну реєстрацію ФОП, інформація у ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань, все одно повинна бути з відміткою про недійсність її свідоцтва.

Таким чином, відсутність інформації з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань про реєстрацію ОСОБА_1 у якості фізичної особи-підприємця свідчить про відсутність у неї статусу фізичної особи-підприємця.

Безпідставними є посилання відповідача на лист Міністерства юстиції України від 03.10.2019 року № 36149/21480-26-19/8.4.3, оскільки, даний лист не є нормативно-правовим актом, і тому, викладена у даному листі правова позиція не є для суду обов`язковою.

Стосовно решти наданих відповідачем доказів суд приходить до наступних висновків:

Надані відповідачем Ідентифікаційні дані мають невідоме походження, оскільки не містять найменування органу, назви посади, ініціалів та підпису посадової особи, яка склала даний документ.

Крім того, в порушення вимог ч. 5 ст. 94 КАС України, відповідачем не було зазначено про наявність у нього або іншої особи (осіб) оригіналів доданих до відзиву копій письмових доказів, внаслідок чого, додані відповідачем до відзиву копії доказів є, в розумінні ч. 2 ст. 74 КАС України, недопустимими засобами доказування.

Таким чином, відповідачем не спростовано відсутність у позивача статусу фізичної особи-підприємця, а отже, на позивача не може бути покладений обов`язок щодо сплати єдиного внеску, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Крім того, з 31.03.2015 року і по теперішній час позивач працює у ПП «АБМ Проектні роботи» на посаді комерційного директора, що підтверджується копією трудової книжки серії НОМЕР_2 , копією наказу директора ПП «АБМ Проектні роботи» від 31.03.2015 року № 4, довідкою ПП «АБМ Проектні роботи» від 27.12.2019 року № 20/12-2019, а також довідкою форми ОК-5 станом на 03.01.2020 року.

Пунктом 14.1.195 статті 14 Податкового кодексу України дано визначення поняттю «працівник»: це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом ст. 2 Закону № 2464-VI, його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 2 ч. 1 статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абз. 7), ч. 1 ст. 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, доходу (прибутку) від їх діяльності, що підлягає оподаткуванню податком з доходів фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дало підстави зробити Верховному Суду у постанові від 04.12.2019 року по справі № 440/2149/19 висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд у постанові Верховного Суду від 04.12.2019 року по справі № 440/2149/19 сформульовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Оскільки позивач є найманим працівником та, відповідно, застрахованою особою, господарську діяльність не веде та від даної діяльності доходи не отримує, то, в силу вищевказаного правового висновку, вона не зобов`язана сплачувати єдиний соціальний внесок у якості фізичної особи-підприємця.

Згідно абз. 2 ч.1 ст. 25 Закону № 2464-VI, положення цієї статті поширюються лише на тих платників, які відповідно до цього Закону зобов`язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Оскільки, позивач не належить до платників, які зобов`язані нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний соціальний внесок, то положення даної статті щодо строків звернення до суду не можуть на неї поширюватись.

Крім того, строки оскарження вимоги про сплату єдиного соціального внеску врегульовані ч. 4 ст. 25 Закону № 2464-VI.

Так, абз. 5 ч.4 ст. 25 вищевказаного Закону встановлений 10-денний строк на подачу скарги до органу доходів та зборів вищого рівня.

Абзацом 8 ч.4 ст. 25 вищевказаного Закону встановлений 10-денний строк на оскарження вимоги до суду з дня надходження рішення відповідного органу доходів і зборів.

Однак, позивач не оскаржувала вимогу до органу доходів і зборів вищого рівня, а звернулась з позовом безпосередньо до суду, внаслідок чого, позовна заява була подана в межах встановленого ст. 122 КАС України шестимісячного строку.

На підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене суд робить висновок, що у позивача були відсутні підстави для винесення вимог про сплату боргу від 14.08.2019 року та від 13.11.2019 року № Ф-75837-17.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач не довів правомірності оскаржуваного рішення, натомість позивачем надано усі необхідні докази в підтвердження обґрунтованості його позовних вимог, що є підставою для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст. 2, 19, 77, 139, 241 - 246, 260 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Головного управління ДФС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 39394277) - задовольнити.

2. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14.08.2019 року № Ф-75837-17.

3. Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 13.11.2019 року № Ф-75837-17.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Миколаївській області (вул. Лягіна, 6, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 39394277) на користь ОСОБА_1 , ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 1609,20 грн. (одна тисяча шістсот дев`ять гривень 20 коп.).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 27.05.2020 року.

Суддя О.В. Малих