Рішення № 89457447, 26.05.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 травня 2020 року м. Київ № 826/10414/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ «Амос» Міністерства юстиції України Головного територіального управління юстиції в м. Києвіпрозобов`язання вчинити дії ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «ВКФ «Амос» (далі по тексту також - Позивач або ТОВ «ВКФ «Амос») з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України (далі по тексту також - Відповідач 1 або Мін`юст), Головного територіального управління юстиції в м. Києві (далі по тексту також - Відповідач 2 або ГТУЮ в м. Києві), в якому просить зобов`язати Головне територіальне управління юстиції в м. Києві, невідкладно здійснити необхідні реєстраційні дії направлені на виконання ухвали Печерського районного суду м. Києва від 26.04.2016 щодо накладення арешту на нерухоме майно - комплекс виробничо-технологічної бази по виготовленню металоконструкцій та складуванню і збереженню товарів народного вжитку, розташованого за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22 та земельну ділянку площею 3,6308 га, розташовану за тією ж адресою, а саме: виконати заяву про державну реєстрацію обтяження № 16703185 від 29.04.2016, сформовану у Реєстрі речових прав на майно; виконати заяву про державну реєстрацію обтяження № 16703269 від 29.04.2016, сформовану у Реєстрі речових прав на майно.

Позовні вимоги мотивовано тим, що оскільки ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26.04.2016 накладено арешт на нерухоме майно, а в Реєстрі речових прав на майно сформовані заяви про державну реєстрацію обтяження, то Відповідачем 2 мають бути вчинені відповідні реєстраційні дії щодо арештованого нерухомого майна та до Державного реєстру речових прав та їх обтяжень мають бути внесені відомості про обтяження такого майна.

Представник Відповідача 1 подав суду письмовий відзив на позов, в якому просить відмовити Позивачу у задоволені позову, оскільки вважає, що державні реєстратори є самостійними суб`єктами владних повноважень, рішення, дії або бездіяльність яких можуть бути оскаржені до суду, а також визнані незаконними та скасовані. Натомість Відповідач 1 не має повноважень в частині здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і не в змозі ні відповідно до законодавства, ні технічно виконати вимоги Позивача.

Представник Відповідача 2 подав суду письмовий відзив на позов, в якому просить відмовити Позивачу у задоволені позову, оскільки вважає, що Відповідач 2 прав Позивача не порушував, скаргу Позивача розглянув у встановлений спосіб та відповідно до законодавчих норм. Також зазначив, що поки заяви Позивача про державну реєстрацію обтяження на відповідні нерухоме майно та земельну ділянку знаходяться в Реєстрі у статусі «зареєстровано», ніякі інші реєстраційні дії з таким майном не можуть бути проведені в силу положень пункту 8 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У зв`язку з набранням 15.12.2017 чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 № 2147-VIII, зокрема Кодекс адміністративного судочинства України було викладено у новій редакції.

Відповідно до частини другої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Враховуючи зазначене, беручи до уваги предмет та підстави позову, обсяг та характер доказів у справі, склад учасників процесу та враховуючи, що дана адміністративна справа не має ознак справи, розгляд якої повинен здійснюватися виключно за правилами загального позовного провадження, суд дійшов висновку про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, згідно з даними виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 27.04.2015 місцезнаходженням Позивача значиться адреса: Київська область, місто Бровари, вул. Підприємницька, 22 .

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 26.04.2016 у справі № 757/19532/16-к частково задоволено клопотання Генеральної прокуратури України та накладено арешт на нерухоме майно, а саме комплекс виробничо-технологічної бази по виготовленню металоконструкцій та складуванню і збереженню товарів народного вжитку, розташованого за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Підприємницька, 22 та земельну ділянку площею 3,6308 га, розташовану за тією ж адресою (далі по тексту також - нерухоме майно).

Згідно з доводами Позивача 29.04.2016 державним реєстратором Управління державної реєстрації ГТУЮ у м. Києві Котляровим Олександром Миколайовичем, на виконання вказаної ухвали суду, за клопотанням Генеральної прокуратури України у Реєстрі речових прав на нерухоме майно сформовано (зареєстровано) дві заяви про державну реєстрацію обтяження № 16703185 від 29.04.2016 та № 16703269 від 29.04.2016.

Однак, як зазначає Позивач, станом на дату подачі до суду даного адміністративного позову (18.08.2017), вказані заяви зареєстровані, але не виконані, тобто в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно арешт нерухомого майна не значиться.

При цьому, дізнавшись ще у грудні 2016 року про бездіяльність державного реєстратора Котлярова О.М. щодо невиконання ухвали Печерського районного суду м. Києва від 26.04.2016, Позивач звернувся 12.01.2017 зі скаргою № 7 до Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України, яка була скерована останнім за належністю до ГТУЮ в м. Києві. У свою чергу ГТУЮ в м. Києві листом від 27.03.2017 за вих. № 5482/0/11-17 повідомило Позивача про відмову в розгляді його скарги від 12.01.2017 № 7. Разом з тим, Позивачем не подано суду жодних доказів на підтвердження факту оскарження рішення, дії чи бездіяльності Відповідачів щодо розгляду вказаної скарги.

Натомість, згідно з листа ГТУЮ в м. Києві від 31.10.2016 № 26898/0/11-16 вбачається, що місцезнаходження документів, прийнятих головним спеціалістом Котляровим О.М. 29.04.2016 встановити не вдалося.

Водночас, Позивач зазначає, що як встановлено в ході досудового розслідування в рамках кримінального провадження № 12015110130004810 від 23.12.2015 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 190, частинами першою, четвертою статті 358, частиною другою статті 209 Кримінального кодексу України, у тому числі, за фактом заволодіння невстановленими особами шляхом обману неруховим майном ТОВ «ВКФ «Амос», невстановлені особи розробили злочинний план, метою якого є набуття шахрайським шляхом права власності на нерухоме, рухоме майно, активи ТОВ «ВКФ «Амос», а також отримання фактичного доступу до його приміщень, майна, речей і документів.

З огляду на зазначене Позивач дійшов висновку про те, що саме Відповідачем 2 мають бути вчинені реєстраційні дії щодо нерухомого майна, спрямовані на виконання судового рішення шляхом виконання заяв Генеральної прокуратури України про державну реєстрацію обтяження № 16703185 від 29.04.2016 та № 16703269, що і стало підставою для його звернення з даним адміністративним позовом до суду.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, суд дійшов висновку про наступне.

Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема норми Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту також - КАС України) та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV (далі по тексту також - Закон № 1952-IV) (у тому числі у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.

Відповідно до частини першої статті 3 КАС України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з частиною третьою статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист та його способи і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, в порядку адміністративного судочинства можуть розглядатися спори щодо будь-яких рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень без обмежень, але відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови, що такі рішення, дії (бездіяльність) є юридично значимими для позивача, тобто порушують його права та інтереси шляхом обмежень у реалізації суб`єктивних прав чи покладення на нього необґрунтованих обов`язків.

Тож, у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, предметом розгляду по суті в порядку адміністративного судочинства є не будь-які рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а лише ті, що породжують права та обов`язки учасників спірних відносин.

Згідно з пунктами 1, 2, 7, 8 частини першої статті 4 КАС України, у цьому Кодексі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні, окрім іншого, адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи; суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг; позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

З аналізу вказаних норм вбачається, що публічно-правовим спором за КАС України є не будь-який публічно-правовий спір, а лише той, який випливає із здійснення суб`єктом владних повноважень своїх владних управлінських функцій та предметом якого є рішення, дія чи бездіяльність, що на думку особи порушує його права, свободи або законні інтереси.

Одночасно, суд акцентує увагу, що за змістом наведених норм Конституції України та КАС України судова юрисдикція поширюється не загалом на всі суспільні відносини, а лише на такі, що врегульовані нормами права, тобто на правовідносини. У свою чергу, неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах, в межах яких виник спір.

При цьому, порушенням суб`єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб`єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов`язаної особи. Так само протиправним є покладення на особу додаткового обов`язку, який не випливає зі змісту конкретних правовідносин за участі цієї особи.

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Таким чином, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Натомість, вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті, та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Також, аналіз вищезгаданих норм права дає підстави вважати, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявнику.

Аналогічна правова позиція знайшла своє відображення, у постановах Верховного Суду України, зокрема від 01.12.2015 у справі № 800/134/15, від 15.12.2015 у справі № 800/206/15, в яких зазначено, окрім іншого, що судовому захисту підлягають порушені права, свободи та інтереси, належні безпосередньо заявникам, та таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, що не дозволяє скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Також, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 по справі № 522/3665/17 (провадження № К/9901/38991/18) констатував, що з огляду на вимоги статтей 2, 5 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень. Також, Верховний Суд встановив, що в контексті завдань адміністративного судочинства (статті 2 КАС України) звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. При цьому, заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.

Проаналізувавши зміст наведених норм та судової практики, у взаємозв`язку з доводами Позивача, викладеними в адміністративному позові та наявними у справі доказами, суд дійшов висновку про те, що, по-перше, Позивач взагалі не був учасником правовідносин щодо реалізації ухвали Печерського районного суду м. Києва від 26.04.2016 у справі № 757/19532/16-к, оскільки до державного реєстратора Котлярова О.М. з заявами про державну реєстрацію обтяження нерухомого майна зверталась Генеральна прокуратура України, тож між Позивачем та Відповідачами відсутній публічно-правовий спір у розумінні КАС України; по-друге, Позивачем не визначений предмет оскарження, тобто не наведено рішення, дія чи бездіяльність Відповідачів відносно Позивача, якими, на його думку, порушено право та/або законний інтерес.

Таким чином, Позивачем не доведено, а судом не встановлено, що Відповідачами порушені права та/або інтереси, що належать безпосередньо Позивачу та, які підлягають судовому захисту у заявлений ним спосіб, що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Окрім вищенаведеного суд також зазначає наступне.

Законом України від 26.11.2015 № 834-VIII «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який набрав чинності 13.12.2015, Закон № 1952-IV викладено у новій редакції, зокрема частиною першою статті 6 якого встановлено, що організаційну систему державної реєстрації прав становлять: 1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи; 2) суб`єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб`єкти; 3) державні реєстратори прав на нерухоме майно (далі - державні реєстратори).

При цьому, за приписами статей 7 та 8 Закону № 1952-IV Міністерство юстиції України та його територіальні органи не мають повноважень проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень.

Також, відповідно до підпункту 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 26.11.2015 № 834-VIII встановлено, що органи державної реєстрації прав, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку, припиняють надання послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць за рішенням Кабінету Міністрів України, прийнятим у разі забезпечення виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями умов, необхідних для реалізації повноважень у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, але не пізніше 30 квітня 2016 року.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1395-р «Деякі питання надання адміністративних послуг у сферах державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», Міністерству юстиції наказано забезпечити надання органами державної реєстрації, утвореними Міністерством юстиції, послуг у сферах державної реєстрації разом із суб`єктами державної реєстрації, визначеними, зокрема, Законом № 1952-IV але не пізніше 30.04.2016.

Таким чином, фактично з 01.05.2016 Міністерство юстиції України та його територіальні органи припинили надання послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що додатково свідчить про відсутність у суду правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Більше того, суд також не залишає поза увагою наступне.

Як випливає зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5 (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин), дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Дискреційні повноваження в більш звуженому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Натомість, суд не може підміняти державний орган та, зокрема, давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 1952-IV заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження підлягають державній реєстрації прав.

Як вже зазначалося раніше, суб`єктами державної реєстрації прав є виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб`єкти; державні реєстратори прав на нерухоме майно (далі - державні реєстратори), які наділені повноваженнями забезпечення проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень (пункт 2 частини першої статті 6, пункт 1 частини першої статті Закону № 1952-IV).

Відповідно до статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення державної реєстрації прав забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

За своєю правовою природою, виходячи зі змісту наведених законодавчих норм, повноваження відповідного суб`єкта владних повноважень щодо вирішення питання про вчинення реєстраційних дій щодо нерухомого майна є його виключною компетенцією, тож вимоги Позивача є формою втручання в такі дискреційні повноваження та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши наявні у матеріалах справи письмові докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд вважає, що Відповідачі виконали обов`язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ «Амос» відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя П.О. Григорович