Рішення № 89383654, 11.03.2020, Великобурлуцький районний суд Харківської області

Єдиний унікальний номер № 616/208/19 Провадження № 2/616/5/20

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

„11” березня 2020 року Великобурлуцький районний суд

Харківської області

в складі головуючого - судді РИКОВА М.І.

за участю секретаря

судового засідання ЛОГВІНОВОЇ М.В.

імена (найменування сторін)

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним –

ОСОБА_1

представник позивача за первісним позовом та представник

відповідача за зустрічним – ОСОБА_2

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним –

ОСОБА_3

представник відповідача за первісним позовом та представник

позивача за зустрічним – ОСОБА_4 ,

справа № 616/208/19

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Великий Бурлук справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 в якій просить стягнути з відповідача грошові кошти за договором позики у розмірі 60 000 грн 00 к. – суму основного боргу та 30 000 грн 00 к. суму неустойки, а всього у розмірі 90 000 грн 00 к. Крім того, просить стягнути з ОСОБА_3 понесені судові витрати.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що 05 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, згідно з умовами якого позикодавець, тобто позивач, передав у власність позичальника – ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 60 000 грн 00 к. із строком повного повернення боргу не пізніше 05.03.2019. Позичальник не виконала свого обов`язку щодо повернення грошових коштів позикодавцю. Згідно з умовами договору позики, укладеного між сторонами у разі прострочення зобов`язання встановлюється неустойка у розмірі 50 % від суми боргу, яку позичальник зобов`язується сплатити на користь позикодавця. Вказує, що відповідач в порушення положень Договору позики та вимог законодавства не виконала добровільно своїх зобов`язань, а тому у зв`язку з викладеним позивач звернувся до суду з позовом про примусове стягнення боргу та неустойки у розмірі 50% від суми боргу та просить позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_4 , який діє від імені та в інтересах ОСОБА_3 , подав зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним в якому просить, на підставі ст.235 ЦК України, визнати удаваним договір позики, укладений у формі розписки від 05.03.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , застосувавши до вказаного договору норми, що регулюють порядок виконання зобов`язання (ст.545 ЦК України), встановивши, що 05.03.2016 р. ПСП «імені Шевченко», в особі керівника – Бєлашова О.М., було вчинено правочин з виконання зобов`язання по сплаті орендної плати за договором оренди землі від 01.11.2007 р. земельної ділянки, площею 5,7209 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0141, зареєстрованого у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19.02.2009 року та за договором оренди землі від 01.11.2007 року земельної ділянки, площею 5,752, кадастровий номер 6321481000:02:000:0140, що був зареєстрований у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19.02.2009 р., у спосіб внесення орендної плати наперед за період 03.2016 – 03.2019 р.р. у розмірі 60 000 грн 00 к.

В зустрічній позовній заяві про визнання договору позики удаваним відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом ОСОБА_3 зазначила, що 05 березня 2016 року нею була складена розписка про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 60 000 грн 00 к. начебто у якості позики із строком повернення до 05 березня 2019 року. Однак, між нею та ОСОБА_1 жодних правовідносин з позики не існувало і не існує. Фактичні обставини свідчать про те, що між ОСОБА_3 та ПСП «імені Шевченка», в особі директора Бєлашова О.М. було укладено договір оренди землі від 01 листопада 2007 року, згідно умов якого вона передала, а ПСП «імені Шевченка» прийняло у строкове платне користування строком на 10 років земельну ділянку, площею 5,7209 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0141, що був зареєстрований у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19.02.2009 року. Також, між чоловіком ОСОБА_3 та ПСП «імені Шевченка» було укладено договір оренди землі від 01 листопада 2007 року. Строк дії обох договорів закінчився 19 лютого 2019 року. На початку березня 2016 року вона від свого імені та від імені свого чоловіка ОСОБА_5 звернулась до керівництва ПСП «імені Шевченка» - директора Бєлашова О.М. з питань про виплату подружжю авансом орендну плату за користування належними їм земельними ділянками за 03.2016 – 03.2018 роки з одночасною фіксацією суми орендної плати по двом договорам. Вказану пропозицію керівник ПСП «імені Шевченка» Бєлашов О ОСОБА_6 М. прийняв, але запропонував оформити таке збільшення у вигляді «боргової розписки», пояснюючи це тим, що складання такої розписки це самий простий спосіб оформити отримання грошей без необхідності внесення відповідних змін до договорів оренди та сплати податків від суми виплаченої орендної плати у збільшеному розмірі. Привабливість для керівника ПСП «імені Шевченка» Бєлашова О ОСОБА_7 її пропозиції полягала в тому, що вартість орендної плати фіксувалась на момент видачі їй авансового платежу за 03.2016 – 03.2018 роки, натомість орендна плата змінюється у бік її збільшення кожного року.

Фактично 05 березня 2016 року ПСП «імені Шевченка» в особі керівника Бєлашова О.М. було вчинено правочин з виконання зобов`язання по сплаті орендної плати за договорами: оренди землі від 01 листопада 2007 року земельної ділянки, площею 5,7209 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0141, зареєстрованого у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19 лютого 2009 року та оренди землі від 01 листопада 2007 року земельної ділянки, площею 5,752 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0140, що був зареєстрований у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19.02.2009 року у спосіб внесення орендної плати наперед за період 03.2016 – 03.2018 у розмірі 60 000 грн 00 к. на підтвердження чого була видана розписка, в порядку ч.1 ст.545 ЦК України. На підставі викладеного просить задовольнити зустрічний позов.

19 квітня 2019 року судом винесена ухвала про об`єднання в одне провадження вимог за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики.

Представником позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 , надано відзив на зустрічну позовну заяву в якому зазначено, що зустрічна позовна заява є безпідставною, необґрунтованою та незаконною, оскільки ОСОБА_3 , заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: - факт укладення правочину, що на її думку є удаваним; - спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно – правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; - настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Однак, зі змісту зустрічної позовної заяви та доданих до неї доказів вбачається, що позивачем за зустрічним позовом не доведено наявності волі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на укладення правочину іншого ніж договір позики; наявності іншого правочину, який ОСОБА_1 та ОСОБА_3 нібито реально вчинили; виникнення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 інших прав та обов`язків, що не передбачені договором позики. Позивач за первісним позовом звертався до ПСП «імені Шевченко» з запитом про надання інформації, на що отримав відповідь, що ПСП «імені Шевченка» регулярно виплачувало ОСОБА_3 орендну плату, а ОСОБА_3 отримувала цю орендну плату, в тому числі в натуральній формі, про що свідчать її підписи та відповідні документи, що долучені до відзиву та спростовують твердження позивача за зустрічним позовом, що розписку було оформлено нібито з метою сплати орендної плати за землю. На підставі викладеного просив відмовити у задоволені зустрічного позову.

В судовому засіданні представник позивача за первісним позовом та відповідно представник відповідача за зустрічним – ОСОБА_2 , первісний позов підтримав в повному обсязі і заперечував проти зустрічного позову та пояснив суду, що позовні вимоги до ОСОБА_3 ґрунтуються на укладеному 05 березня 2016 року договорі позики укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в якому вказано, що Позикодавець – ОСОБА_1 передає Позичальнику – ОСОБА_3 у власність грошові кошти в сумі 60 000 грн 00 к. із строком повного повернення боргу не пізніше 05.03.2019. Однак, позичальник не виконала свого обов`язку щодо повернення грошових коштів позикодавцю. Факт підписання ОСОБА_3 договору свідчить про отримання нею всієї грошової суми. Між сторонами було досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов договору позики про що свідчить договір позики від 05 березня 2016 року. Згідно з умовами договору позики у разі прострочення зобов`язання встановлюється неустойка у розмірі 50 % від суми боргу, яку позичальник зобов`язується сплатити на користь позикодавця. Отже, оскільки ОСОБА_3 було порушено зобов`язання щодо повернення позичених коштів, тому з неї підлягає до стягнення сума неустойки в розмірі 30 000 грн 00 к.

Представник відповідача за первісним позовом та представник позивача за зустрічним ОСОБА_4 в судовому засіданні заперечував проти заявленого первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та підтримав зустрічний позов ОСОБА_3 , просив суд його задовольнити. Зазначив, що ОСОБА_3 має земельну ділянку, площею 5,7209 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0141, яку вона передала в оренду ПСП «імені Шевченка». Її чоловік ОСОБА_5 також має земельну ділянку, площею 5,752 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0140. Зазначені земельні ділянки ними були здані в оренду ПСП «імені Шевченка» строком на 10 років. Строк дії обох договорів оренди закінчився 19 лютого 2019 року. На початку березня 2016 року вона від свого імені та імені свого чоловіка звернулась до керівництва ПСП «імені Шевченка» про виплату авансом орендної плати за користування земельними ділянками за 03.2016 – 03.2018 роки з одночасною фіксацією суми орендної плати по двом договорам. При цьому, сума орендної плати зазначена в договорах орендної плати не відповідає фактичній орендній платі, що видається керівником ПСП «імені Шевченка» на руки фізичним особам власникам земельних ділянок. Сума орендної плати за оренду земельної ділянки, площею більше 5 га, що знаходяться на території Гнилицької сільської ради Великобурлуцького району Харківської області, яку виплачує ПСП «імені Шевченка» на користь фізичних осіб, становила у 2016 році – 10 500 грн 00 к., у 2017 році – 20 000 грн 00 к., у 2018 році – 20 000 грн 00 к. Зазначає, що правочин договору позики є удаваним, оскільки фактично 05 березня 2016 року ПСП «імені Шевченка» в особі керівника Бєлашова О.М. було вчинено правочин з виконання зобов`язання по сплаті орендної плати за договорами оренди ПСП «імені Шевченка» з ОСОБА_3 та ОСОБА_5 у спосіб внесення орендної плати наперед за період 03.2016 – 03.2018 роки на підтвердження чого була надана розписка, а тому вважає договір позики, укладений у формі розписки від 05.03.2016 р. є удаваним. На підставі викладено просив відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 та задовольнити зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 .

Суд, з`ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, допитавши свідків, вважає, що заявлений первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики є обґрунтованим та підлягає до задоволення.

Відповідно до ч.1 ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст.599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Договір позики - це один з видів зобов`язань, спрямованих на передачу майна. Враховуючи, що договір - це взаємна угода сторін, тому в ньому містяться окремі положення, умови, визначаються права та обов`язки сторін. Сукупність вищезгаданих, погоджених сторонами умов і становить зміст договору.

Судом встановлено, що 05 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений договір позики у вигляді боргової розписки, за яким Позикодавець – ОСОБА_1 передав Позичальнику – ОСОБА_3 у власність грошові кошти у сумі 60 000 грн 00 к., а Позичальник зобов`язався повернути позику у визначений Договором строк.

Вищевказаний Договір позики від 05 березня 2016 року власноруч був підписаний ОСОБА_3 . Представник Масюк О.М. в зустрічній позовній заяві та адвокат Костиря Г.А. в судовому засіданні даний факт не заперечують, ці обставини вказаною особою визнані в судовому засіданні.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні(позичальникові) грошові кошти, або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно частини 1 статті 1047 Цивільного кодексу України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Згідно із частиною другою статті 1047 Цивільного кодексу України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до вимог ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до тексту боргової розписки ОСОБА_3 взяла у ОСОБА_1 у позику суму грошей в розмірі 60 000 грн 00 к. терміном до 05 березня 2019 року. В разі неналежного виконання зобов`язання ОСОБА_3 взяла на себе зобов`язання виплатити ОСОБА_1 неустойку в розмірі 50 % від суми позики.

Оригінал вказаної боргової розписки було надано суду представником позивача за первісним позовом ОСОБА_2 для долучення до матеріалів цивільної справи та оглянуто в судовому засіданні.

Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 не надали жодних доказів про повернення грошових коштів в повній чи будь – якій сумі переданих ОСОБА_1 ОСОБА_3 за Договором позики 05 березня 2016 року. В матеріалах справи такі докази відсутні.

За правилами ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог статті 545 ЦК України кредитор прийнявши виконання зобов`язання, повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Оригінал боргової розписки, наявний саме у позивача ОСОБА_1 та наданий його представником ОСОБА_2 останнім суду, текст оригіналу розписки не містить надпису відповідача ОСОБА_3 щодо повернення суми боргу, а відповідачем не надано беззаперечних доказів погашення заборгованості.

Згідно правових висновків Верховного Суду України, висловлених в постановах від 18 вересня 2013 р. по справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 р. по справі № 6-1967цс15, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

У відповідності до вимог ч.1 ст.546 ЦК України, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Згідно ч.ч.1, 3 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч.1 ст.550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Разом з тим, відповідно п.1 ч.2 ст.551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Як убачається з матеріалів справи, договір позики, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено 05 березня 2016 року у простій формі у вигляді боргової розписки та з тексту самої розписки вбачається, що сторонами було передбачено, що за невиконання зобов`язання щодо повернення до 05 березня 2019 року неустойка у розмірі 50 % від суми позики.

Відповідно ч.1 ст.612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання, або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як встановлено в судовому засіданні ОСОБА_3 позичені грошові кошти ОСОБА_8 не повернула. Даних, які б свідчили про повернення відповідачем всієї суми заборгованості позивачу судом не встановлено.

Таким чином, зважаючи на невиконання відповідачем за первісним позовом зобов`язання стосовно повернення позики, позивач за первісним позовом вправі вимагати від ОСОБА_3 за договором стягнення відповідної суми за договором позики та нараховану суми неустойки в зв`язку з неповерненням грошових коштів.

Оцінюючи докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути за договором позики від 05 березня 2016 року 90 000 грн 00 к., у тому числі: 60 000 грн 00 к. боргу за договором позики та неустойки в розмірі 30 000 грн 00 к.

Зустрічна позовна заява подана адвокатом Костирею Г.А. від імені ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним не підлягає до задоволення виходячи з наступного.

ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_4 оскаржують і в зустрічній позовній заяві ставлять питання про визнання договору позики удаваним, посилаючись на те, що грошові кошти, що були надані ОСОБА_1 як директором ПСП «Імені Шевченко», були надані в якості орендної плати за Договором оренди землі від 01.11.2007 року земельної ділянки, площею 5,7209 га, кадастровий номер 6321481000:02:000:0141, зареєстрованого у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19.02.2009 року та договором оренди землі від 01 листопада 2007 року земельної ділянки, площею 5,752 га, кадастровий номер 6321481:02:000:0140, що був зареєстрований у Державному реєстрі земель за № 040968900126 від 19.02.2009 року за 03.2016 – 03.2018 роки у розмірі 60 000 грн 00 к. на підтвердження чого була видана розписка в порядку ч.1 ст.545 ЦК України.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 дали покази, що між ними та ПСП «імені Шевченка» було укладено договори оренди землі, відповідно до яких підприємство прийняло у строкове платне користування належні їм земельні ділянки, що розташовані на території Гнилицької сільської ради Великобурлуцького району Харківської області строком на 10 років. Зазначили, що сума орендної плати, що зазначена в договорах оренди землі не відповідає сумі фактичній орендній платі, що видавалась представником ПСП «імені Шевченко».

Свідок ОСОБА_5 суду пояснив що між ним та ПСП «імені Шевченка» було укладено договір оренди землі від 01.11.2007 року, відповідно до умов якого він передав підприємству належну йому земельну ділянку у платне користування строком на 10 років. Строк дії договору закінчився 19 лютого 2019 року. Сума орендної плати у договорі оренди земельної ділянки не відповідає фактичній орендній платі, що видавалась представником ПСП «імені Шевченка» йому та його дружині – відповідачу по справі ОСОБА_3 .. Сума орендної плати за оренду його земельної ділянки, площею 5,752 га, яку фактично виплачувало йому підприємство становило: у 2016 році 10 500 грн 00 к., з 2017 року і по теперішній час 20 000 грн 00 к. Також зазначив, що його дружина ОСОБА_3 , діючи від свого та від його імені, в інтересах сім`ї, 05 березня 2016 року прийняла від ПСП «імені Шевченка», в особі керівника Бєлашова О.М. виконання зобов`язання по сплаті орендної плати за договором оренди землі від 01 листопада 2007 року земельної ділянки, площею 5,7209 га та договором оренди землі від 01 листопада 2007 року земельної ділянки, площею 5,752 га, отримавши орендну плату наперед за період 03.2016 – 03.2018 роки у розмірі 60 000 грн 00 к., оформивши таке виконання та отримання грошей складанням розписки від 05.03.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч.ч.1-3,5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року роз`яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права і обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати іншій правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Аналіз наведених норм діючого законодавства дає підстави дійти висновку, що удаваний правочин з метою приховати іншій правочин, який насправді вчиняється, укладається саме між сторонами правочину; саме сторони правочину мають на меті приховати іншій правочин, вчиняючи удаваний правочин. Законодавством не передбачено, у разі визнання правочину удаваним, що обов`язки за договором можуть бути перекладені на третю особу, яка не є стороною цього правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Згідно до Узагальнення Верховного суду України щодо «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб`єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином. При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.

Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами 5,6,7 ст.81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Отже, у відповідності до вимог ст.81 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору позики, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Також суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Представник позивача за первісним позовом ОСОБА_2 заперечив твердження представника відповідача за первісним позовом ОСОБА_4 та вказав на недоведеність наявності волі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на укладення правочину іншого ніж договір позики; наявності іншого правочину, який ОСОБА_1 та ОСОБА_3 нібито реально вчинили; виникнення між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 інших прав та обов`язків, що не передбачені договором позики.

Стороною позивача за зустрічним позовом - представником позивача ОСОБА_4 не доведено належним чином мету приховання удаваного правочину. Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 вказали лише на те, що ПСП «імені Шевченка» як орендар, фактично сплачує фізичним особам орендодавцям суму орендної плати, яка не відповідає сумі зазначеній в договорах оренди. Підтвердили лише те, що між ОСОБА_3 та її чоловіком ОСОБА_5 також були укладені договором оренди землі з ПСП «імені Шевченка».

Свідчення свідка ОСОБА_5 суд сприймає критично, оскільки вказаний свідок є чоловіком ОСОБА_3 та є заінтересованою особою, який діє в інтересах сім`ї.

Суд, оцінивши надані сторонам докази по справі, встановивши обставини справи, на які учасниками справи були надані відповідні доводи, вирішуючи зустрічну позовну заяву з того, що позивач в позовній заяві посилається на те, що підставою визнання договору позики удаваним є те, що воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, а саме: на укладання договору про дострокове отримання орендної плати за 2016-2019 роки, дійшов висновку, що воля сторін із самого початку була спрямована лише на укладання між сторонами договору позики.

У судовому засіданні встановлено, що у обох зі сторін був сформований мотив, а отже внутрішня воля, яка була спрямована на реалізацію певної мети укладання договору. Тобто, у ОСОБА_1 , як фізичної особи, а не керівника підприємства, та ОСОБА_3 була потреба в укладенні певного правочину, за домовленістю сторін був обраний спосіб задоволення своїх потреб, а саме: укладання між стонами договору позики у формі розписки. При цьому, при виникненні потреби в укладанні договору та в момент її реалізації, особи усвідомлювали відповідальність за вчинені дії, та настання певних правових наслідків.

Разом з цим, договір позики, наданий позивачем в якості доказу, не містить інформації про правовідносини, які виникли між ПСП «імені Шевченка» в особі директора Бєлашова О.М. та Масюк О.М., а містять інформацію про правовідносини, які виникли між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , оскільки договір позики укладений у формі розписки написаний та підписаний саме ОСОБА_3 .

Суд вважає, що ОСОБА_3 не доведено, що вона, укладаючи договори позики з ОСОБА_1 , мала на меті приховати інший правочин, а тому за встановлених під час розгляду обставин, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання договору позики удаваним.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно п.3 ч.2 ст.141 цього Закону у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, тому з ОСОБА_3 слід стягнути на користь позивача судові витрати в розмірі 900 грн 00 к.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76, 81, 82, 89, 263-265 ЦПК України, районний суд,-

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики – задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_11 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь ОСОБА_12 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , заборгованість за договором позики від 05 березня 2016 року в розмірі 60 000 грн 00 к. та неустойки в розмірі 30 000 грн 00 к., а всього 90 000 (дев`яносто тисяч) грн 00 к.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати по оплаті судового збору в сумі 900 (дев`ятсот) грн 00 к.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики удаваним - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Великобурлуцький районний суд Харківської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій ст.358 цього Кодексу.

Судове рішення ухвалене в нарадчій кімнаті, в судовому засіданні 11 березня 2020 року, проголошено його вступну та резолютивну частини.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 19 березня 2020 року.

Позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним: ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Гнилиця Великобурлуцького району Харківської області, паспорт серії НОМЕР_3 , виданий Великобурлуцьким РВ УМВС України в Харківській області 23 грудня 2002 року, реєстраційний номер картки платника податків – НОМЕР_2 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним: ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженка с. Гнилиця Великобурлуцького району Харківської області, паспорт серія НОМЕР_4 , виданий Великобурлуцьким РВ УМВС України в Харківській області 04 січня 1998 року, реєстраційний номер облікової картки платника податків – НОМЕР_1 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_2

Головуючий – Суддя Великобурлуцького районного суду

Харківської області М.І.РИКОВ