Рішення № 89351235, 20.05.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2020 року м. Київ № 826/2778/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства юстиції України

про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та

компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - Відповідач), в якому просив суд:

- визнати незаконним його звільнення з роботи та недійсним внесений відповідачем запис до трудової книжки про звільнення з роботи за пунктом 4 статті 40 Кодексу законів про працю України;

- визнати протиправними дії відповідача щодо проведення атестації 20.01.2014 після повідомлення позивачем про припинення трудових правовідносин та під час хвороби позивача;

- скасувати наказ Міністерства юстиції України від 03.02.2014 № 178/к про

звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 Кодексу законів про працю України як незаконний та поновити позивача на роботі;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі (на дату звернення до суду - 3219,04 грн.);

- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за відрив від звичайних занять, пов`язану з прибуттям до суду - пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням судових засідань на час винесення рішення по справі (участь у першому судовому засіданні - 22,83 грн.);

- стягнути з відповідача на користь позивача у рахунок відшкодування моральної шкоди - 20000 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом заступника Міністра - керівника апарату Іващенком Ю.І. від 03.02.2014 №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 03.02.2014 за прогул без поважних причин, на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України. Вважає своє звільнення незаконним, а наказ таким, що підлягає скасуванню, оскільки ним подавалась заява до відповідача про звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України з 15 січня 2014 року, отже з 16 січня 2014 року позивач не перебував у трудових відносинах з відповідачем. Крім того, відповідачем не враховано, що на момент звільнення позивач хворів. Також позивач зазначав про не проведення розрахунку з ним у день звільнення та не видачу трудової книжки. Крім того, посилався на порушенням чинного законодавства України при проведенні атестації позивача без його участі та не врахування при цьому перебування позивача на лікарняному.

Відповідач у відзиві проти позову заперечив, зазначаючи, що звільнення проведено відповідно до діючого законодавства. Крім того, позивачем не надано відповідачу будь-яких доказів на підтвердження його тимчасової непрацездатності, а надані позивачем суду докази на підтвердження наведеної обставини, не є належними доказами його тимчасової непрацездатності як під час проведення атестації, так і під час звільнення. Оскільки позивач тривалий час не виходив на роботу та не надав пояснень відповідачу щодо причин відсутності на роботі, його було звільнено з 03.02.2014 за прогул.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 серпня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 23.09.2019 касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 серпня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 квітня 2016 року скасовано. Адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправними дії Міністерства юстиції України щодо проведення 20 січня 2014 року атестації головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України ОСОБА_1 .

Визнано незаконним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 03 лютого 2014 року № 178/к про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України за пунктом четвертим статті 40 Кодексу законів про працю України.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України з 03 лютого 2014 року.

Адміністративну справу №826/2778/14 в частині позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно з Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями вказаний адміністративний позов 08.11.2019 року передано на розгляд судді Патратій О.В.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.11.2019 справу прийнято до провадження та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Також суд повідомив сторін, що з огляду на постанову Верховного Суду від 23.09.2019 справа буде розглядатись в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях.

На виконання вимог ухвали суду від 11.11.2019 відповідачем було подано довідку № 16-42/421 від 04.12.2019 про розмір середньомісячного заробітку позивача за два місяці, що передували його звільненню.

Також на виконання вимог ухвали суду від 04.02.2020 відповідачем було подано наказ Міністерства юстиції України від 14.02.2020 № 669/к, яким на виконання постанови Верховного Суду від 23.09.2019 № 826/2778/14 скасовано наказ від 03.02.2014 № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 03.02.2014.

14.11.2019р. позивачем було подано розрахунок щодо грошових стягнень (із змінами), відповідно до якого позивач просить суд стягнути на його користь:

- середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по 30 листопада 2019 року - 1 061 352,06 грн.

- матеріальну допомогу на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за період 2014-2018 роки включно - 130 676,90 грн.;

- компенсацію за відрив від звичайних занять, пов`язану з прибуттям до суду - 662,48 грн.;

- відшкодування моральної шкоди - 20 000,00 грн.

Враховуючи те, що Верховним Судом на новий розгляд направлено лише вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях, наведений позивачем розрахунок матеріальні допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань, що підлягає стягненню з відповідача, судом до уваги не приймається, оскільки не входить до предмету первісного позову.

Відповідно до ч.1 -3 ст. 47 КАС України крім прав та обов`язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п`ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

У разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею (ч.2).

Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною першою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або, якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження - початку першого судового засідання при первісному розгляді справи (ч.3).

У відповідності до ч. 7 ст. 47 КАС України у разі подання будь-якої заяви, визначеної частиною першою або третьою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає у судовому рішенні.

Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМ України № 100 від 08.02.1995, матеріальна допомога на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань, не входить до виплат, які включаються у розрахунок середньої заробітної плати.

Позивачем заява про зміну предмета або підстав позову, збільшення розміру позовних вимог щодо стягнення з відповідача матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань в порядку, визначеному частинами першою, третьою та сьомою статті 47 КАС України, не подавалась, тому питання про стягнення відповідних коштів судом не розглядається.

Дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Під час попереднього розгляду справи судами було встановлено наступне.

ОСОБА_1 перебував на державній службі та з 21 листопада 2011 року обіймав посаду головного спеціаліста відділу контролю за діяльністю центрального апарату та територіальних органів Контрольно-ревізійного управління Міністерства юстиції України. З 25 січня 2012 року переведений на посаду головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України.

10 січня 2014 року позивач звернувся із заявою до заступника Міністра юстиції - керівника апарату Іващенка Ю.І. про звільнення його з роботи 15 січня 2014 року відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України. Крім того, у заяві просив провести розрахунок та виплату належної йому заробітної плати, зокрема, з урахуванням судових рішень, вихідної допомоги та грошової компенсації за невикористані відпустки за 2013-2014 роки.

Листом від 14 січня 2014 року №14-Я/31 відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що зазначені у заяві позивача факти перевірені Національним агентством України з питань державної служби та Державною інспекцією України з питань праці та порушень з боку Міністерства юстиції України не встановлено. Також зазначено, що оскільки Міністерство юстиції України дотримується вимог законодавства про працю та умов трудового договору, підстави для звільнення позивача відповідно до частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України відсутні.

Наказом заступника Міністра - керівника апарату Іващенка Ю.І від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 03 лютого 2014 року за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин, пункт четвертий статті 40 Кодексу законів про працю України.

Верховний Суд у постанові від 23.09.2019, задовольняючи позовні вимоги в частині скасування наказу про звільнення від 03.02.2014 № 178/к позивача та його поновлення, виходив з того, що невиконання Міністерством юстиції України законодавства про працю стосовно ОСОБА_1 , що і стало підставою для звернення позивача до відповідача із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, підтверджується судовими рішеннями у справах № 826/13742/13-а та № 826/1708/13-а Окружного адміністративного суду міста Києва.

Таким чином Верховний Суд у постанові від 23.09.2019 дійшов висновку, що заява позивача про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у визначений ним строк з 15 січня 2014 року підлягала задоволенню. В порушення наведеної правової норми відповідачем не було звільнено позивача з наведених підстав, натомість згідно з наказом заступника Міністра - керівника апарату Іващенка Ю.І від 03 лютого 2014 №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту 03 лютого 2014 за прогул без поважних причин на підставі пункту четвертого статті 40 КЗпП України.

Таким чином, працедавець самостійно змінив визначену працівником причину звільнення з роботи з усіма несприятливими для працівника наслідками, а тому оскаржуваний наказ заступника Міністра - керівника апарату Іващенка Ю.І від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » за прогул є протиправним.

Визнання наказу заступника Міністра - керівника апарату Іващенка Ю.І від 03 лютого 2014 року №178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » протиправним є підставою для подальшого внесення роботодавцем змін до трудової книжки позивача у відповідності до вимог передбачених Інструкцією "Про порядок ведення трудових книжок працівників", затвердженою Наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, відповідно до пункту 2.10 якої, зміни запису відомостей про роботу проводяться у разі визнання звільнення незаконним та поновлення на попередній роботі.

Згідно з ч.4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Отже, при розгляді даної справи в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях, суд виходить з того, що питання правомірності звільнення позивача та його поновлення на посаді вже вирішено судом, зокрема постановою Верховного Суду від 23.09.2019 у даній справі, і дослідженню не підлягає.

Розглядаючи справу в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16 січня 2014 року по день постановлення рішення у справі, моральної шкоди та компенсації, пов`язаної з участю у судових засіданнях, суд виходить з наступного.

Згідно з ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення ч.2 ст.233 КЗпП України.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень ч.2 ст.233 КЗпП України, ст.ст.1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У п.2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у ч.2 ст.233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст.233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Згідно з ч.4 ст. 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню.

Відповідно до ст.69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов`язковими до виконання.

Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід`ємним правом Позивача, захист якого гарантований частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Судом встановлено, що з даним позовом про скасування наказу про

звільнення від 03.02.2014 № 178/к позивач звернувся 28.02.2014. Рішення про скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на роботі прийнято 23.09.2019.

Таким чином суд приходить до висновку, що в даному випадку, оскільки заява про поновлення на роботі позивача розглядалась судами більше одного року, тобто не з вини ОСОБА_1 , середній заробіток за весь час вимушеного прогулу розраховується за весь час вимушеного прогулу починаючи з дати наказу про звільнення і по час постановлення рішення у даній справі.

Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 (справа №21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

На виконання вимог ухвали суду від 11.11.2019 відповідачем було подано довідку № 16-42/421 від 04.12.2019 про розмір середньомісячного заробітку позивача за два місяці, що передували його звільненню. Згідно вказаної довідки середньоденна заробітна плата позивача за два місяці, що передували його звільненню, становила 125,43 грн., а середньомісячна - 2 696,74 грн.

Також на виконання вимог ухвали суду від 04.02.2020 відповідачем було подано наказ Міністерства юстиції України від 14.02.2020 № 669/к, яким на виконання постанови Верховного Суду від 23.09.2019 № 826/2778/14 скасовано наказ від 03.02.2014 № 178/к «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту з 03.02.2014.

Отже, позивача поновлено на посаді наказом відповідача від 14.02.2020 року , в той час як відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Згідно з вимогами ч. 5 ст. 235 КЗпП України, прийняте судом рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.

Як наголошено у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №813/4668/16, законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадянина.

В свою чергу, як зазначено у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2018 року у справі №807/2713/13-а, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом відповідного наказу.

В даному випадку, період з дня ухвалення Верховним Судом постанови, а це 23.09.2019 року по день фактичного поновлення позивача на посаді, а це 14.02.2020 року є часом затримки виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, тобто є часом затримки в поновленні позивача на посаді державному органі.

Не виконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (частина 3 статті 14 КАС України).

Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Таким чином, згідно ст. 236 КЗпП проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Підсумовуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов`язковою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватись державними органами добровільно, без відкриття виконавчого провадження.

Для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц і від 27 червня 2019 року у справі №821/1678/16

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП).

З урахуванням наведеного період стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід рахувати з 04 лютого 2014 року (день, наступний за днем звільнення) по 13 лютого 2020 року (день, що передує фактичному поновленню на роботі).

Стосовно періоду з 16 січня 2014 року по 04 лютого 2014 року, за який, на думку позивача, також повинен бути стягнутий середній заробіток за час вимушеного прогулу, то протягом вказаного періоду позивач не був звільнений, а тому повинно вирішуватись питання про стягнення заробітної плати.

Відповідно до частини другої 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, яким відбулося врегулювання публічно-правового спору, про вказано у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року по справі №201/12340/16-а(2а/201/1042/2016).

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

КЗпП України передбачає гарантії працівнику щодо захисту його права на оплату праці за виконану роботу, зокрема, статтями 116 та 117 КЗпП України. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої частиною першою статті 117 КЗпП України.

У той же час, питання проведення розрахунку при звільненні та стягнення заборгованості із заробітної плати не входить до предмета судового розгляду у даній справі.

Таким чином, сума середнього заробітку позивача, яка підлягає стягненню з відповідача за період з 04.02.2014 по 13.02.2020, становить 189 023,01 грн. (1 507 робочих днів х 125,43 грн. грн) (суму визначено без утримання податку).

Відповідно до частини третьої пункту 3 розділу ІІІ цього Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Системний аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Крім того, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що вказано у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №201/12340/16-а(2а/201/1042/2016).

Стосовно застосування позивачем при розрахунку середнього заробітку майбутнє можливе підвищення його заробітної плати у 2015-2019 роках, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться. Працівникам бюджетних установ і організацій, яким відповідно до законів України щомісячно перераховуються посадові оклади (ставки) до рівня не нижчого середньої (подвійної) заробітної плати в промисловості (народному господарстві), розрахунки виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати можуть провадитися, якщо це передбачено у колективному договорі, виходячи з посадового окладу (ставки) того місяця, в якому відбулася подія, пов`язана з відповідними виплатами, з урахуванням постійних доплат і надбавок.

Ухвалою суду від 24.03.2020 зобов`язував Міністерство юстиції України надати інформацію про те, чи здійснювалось підвищення тарифних ставок і посадового окладу за посадою головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Міністерства юстиції України, з якої звільнено позивача. У випадку такого збільшення відповідно до п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, надати суду нову довідку про розмір середньоденного заробітку ОСОБА_1 за останні два місяці, що передували звільненню, з урахуванням коефіцієнту підвищення.

12.05.2020 відповідачем було надано відповідь-пояснення, згідно якого підвищення тарифних ставок і посадового окладу за посадою головного спеціаліста відділу внутрішнього аудиту діяльності апарату та територіальних органів Управління внутрішнього аудиту Мін`юсту не відбувалось.

Отже суд вважає необґрунтованим застосування позивачем при розрахунку середнього заробітку майбутнє можливе підвищення його заробітної плати у 2015-2019 роках, оскільки такого підвищення не відбувалось.

Таким чином, позовні вимоги в цій частині стягнення середнього заробітку підлягають задоволенню частково - в сумі 189 023,01 грн.

Стосовно позовної вимоги в частині стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Позивач, крім іншого, просить стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 20 000,00 грн., спричинену незаконним звільненням позивача та затримкою виконання судового рішення про поновлення позивача на роботі, у зв`язку з чим у позивача погіршився психологічний стан, він перебуває у депресивному стані та роздратований. Як зазначає позивач, на гранті нервових переживань у нього сталися гіпертонічні кризи.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

За змістом статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування …».

Згідно частини 1 статті 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Отже, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Як зазначено в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

В пункті 9 зазначеної постанови Верховний Суд України зазначив, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Позивач зазначає, що внаслідок незаконного звільнення він зазнав глибоких моральних страждань, що призвело до вимушених змін у стосунках та змінило його звичний життєвий уклад.

Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що встановлення судом факту незаконного звільнення ОСОБА_1 , яке призвело до порушення права на працю останнього, вже є достатнім доказом того, що позивачу було завдано моральну шкоду, та погоджується із доводами позивача про завдання морального стресу, приниження честі, гідності та негативний вплив на ділову репутацію факту незаконного звільнення.

Суд враховує, що питання стягнення моральної шкоди, завданої незаконним звільненням не врегульоване у Положенні про проходження служби, проте, можливість відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику прямо передбачена у Кодексі законів про працю України.

Тому, в частині неврегульованих правовідносин щодо відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, суд вважає за можливе керуватися загальними правовими нормами Кодексу законів про працю України, який розповсюджується на всі трудові правовідносини та підлягає застосуванню у даному спорі.

Як зазначено у пункті 2.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя (постанова ВСУ від 14 грудня 2016 року № 428/7002/14-ц, пункт 13 постанова Пленуму ВСУ).

Так, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір такого відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення (стаття 23 Цивільного кодексу України).

Отже, оскільки ОСОБА_1 був неправомірно позбавлений законного права на відповідну оплату праці, що призвело до тривалих її моральних страждань та емоційних переживань і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, суд стягує на користь позивача моральну шкоду у сумі 20 000,00 грн.

Щодо позовних вимог в частині компенсації за відрив від звичайних занять, пов`язану з прибуттям позивача до суду у сумі 662,48 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 135 КАС України витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їхніх представників, а також найманням житла, несуть сторони.

Згідно ч.2 ст. 135 КАС України стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, та її законному представнику сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно до розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно до розміру мінімальної заробітної плати.

Частиною третьою цієї статті встановлено, що граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їхніх законних представників, що пов`язані із прибуттям до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 27 квітня 2006 р. N 590 "Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави", додатком до якої встановлено (компенсація в адміністративних справах), що витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб`єктом владних повноважень, її представникові не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.

Аналізуючи наведені норми суд приходить до висновку, що вони передбачають компенсацію лише у випадку переїзду до іншого населеного для участі у судових засіданнях суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.09.2019 у справі № 520/3939/19 та від 01.08.2018 у справі № 524/6442/16-а.

Як вбачається з позовної заяви та поданих позивачем під час розгляду справи документів, позивач весь час розгляду справи проживав у місті Києві. Судові засідання Окружного адміністративного суду міста Києва, Київського апеляційного адміністративного суду та Верховного Суду також відбувалися в місті Києві.

Таким чином вимога позивача про компенсацію йому 662,48 грн. за відрив від звичайних занять, пов`язану з прибуттям до суду є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Інші судові витрати по справі відсутні.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з з 04.02.2014 року по 13.02.2020 року у розмірі 189 023 (сто вісімдесят дев`ять тисяч двадцять три) гривні 01 коп.

3. Стягнути з Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13; код ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 000,00 грн. (двадцять тисяч гривень нуль копійок).

4. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій