Рішення № 89249830, 15.05.2020, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 травня 2020 року Чернігів Справа № 620/837/20

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Соломко І.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління поліції охорони в Чернігівській області про визнання відмови неправомірною та зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління поліції охорони в Чернігівській області ( далі також - УПО в Чернігівській області, відповідач), в якій просить суд:

- визнати відмову Управління поліції охорони в Чернігівській області в нарахуванні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку неправомірною;

- зобов`язати Управління поліції охорони в Чернігівській області провести ОСОБА_1 нарахування та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за повні 15 років служби та середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що відповідачем протиправно відмовлено йому у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, оскільки дана соціальна гарантія визначена Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та не пов`язана з фактом призначення пенсії.

Ухвалою суду від 17.03.2020 розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення(виклику) сторін.

Відповідач подав відзив на позов, в якому просив відмовити позивачу у задоволенні позову, посилаючись на те, що однією з обов`язкових умов виплати одноразової грошової допомоги при звільненні є наявність права особи на пенсію, а тому оскільки позивач не набув права на отримання пенсії та звільнений за власним бажанням, він не має права на виплату одноразової грошової допомоги.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

10.12.2019 наказом начальника Управління поліції охорони в Чернігівській області № 306 о/с старшого сержанта поліції ОСОБА_1 звільнено з посади поліцейського взводу реагування батальйону Управління поліції охорони в Чернігівської області з 13.12.2019 на підставі пункту 7 частини першої статті 77 (за власним бажанням) Закону України «Про Національну поліцію». Станом на день звільнення стаж служби ОСОБА_1 в органах МВС та Національної поліції склав 16 років 09 місяців та 27 днів, що підтверджується копією наказу доданою до відзиву відповідачем.

24.01.2020 позивач звернувся до Управління поліції охорони в Чернігівській області з приводу невиплати йому одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей», та нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку з дня звільнення позивача зі служби по день проведення розрахунку згідно з вимогами ст.ст.116,117 Кодексу законів про працю України (а.с. 3).

Листом від 27.02.2020 за № 1-Г/43/45-01-2020 Управління поліції охорони в Чернігівській області відмовило позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні, пославшись на те, що відповідно до частини другої статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» однією з обов`язкових умов виплати одноразової грошової допомоги є наявність права на призначення пенсії на підставі вказаного Закону, а оскільки позивач не набув права на пенсію, він не має права на отримання цієї допомоги (а.с. 4).

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 102 Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію» визначено, що пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Згідно пункту «б» частини першої статті 1-2 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1999 № 2262-ХІІ (далі - Закон № 2262-ХІІ) право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п`ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби) особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, поліцейські.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2262-ХІІ особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Абзацом 4 пункту 10 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» (далі - Постанова №393) встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби: які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Наведені положення пункту 10 Постанови № 393 не пов`язують виплату одноразової грошової допомоги з набуттям права на пенсію.

Також у частині другій статті 9 Закону № 2262-ХІІ прямо зазначено, що право на цю допомогу мають особи при звільненні за власним бажанням та при умові вислуги 10 років і більше.

Словосполучення «які мають право на пенсію за цим Законом», яке використано у частині другій статті 9 Закону№ 2262-ХІІ, не пов`язує виплату одноразової грошової допомоги з призначенням пенсії, а лише обмежує розповсюдження цієї соціальної гарантії на тих осіб, які зазначені у статті 1-2 Закону № 2262-ХІІ та взагалі мають право на набуття такої пенсії.

Не набуття права на пенсію осіб, визначених в частині другій статті 9 Закону№ 2262-ХІІ, не може нівелювати їх право на отримання зазначеної грошової допомоги за умови наявності 10 років вислуги.

Оскільки позивач був старшим сержантом поліції, тобто особою, визначеною у статті 1-2 Закону№ 2262-ХІІ, має вислугу більше 10 років та звільнився за власним бажанням, він має право на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до вимог частини другої статті 9 Закону № 2262-ХІІ в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.03.2015 у справі № 21-80а15, постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 823/1919/16 та від 26.06.2019 у справі № 821/3762/15-а, від 30.04.2020 у справі №817/1517/17.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що відповідач протиправно відмовив позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні повні одинадцять календарних років служби.

Щодо позовної вимоги про нарахування та виплату позивачу середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.

Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про Національну поліцію», ні іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, зокрема, в Національній поліції України, не врегульовані питання порушення роботодавцем, у даному випадку Управлінням поліції охорони в Чернігівській області, строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення. Також дане питання не врегульовано й іншими нормативними актами.

Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З матеріалів справи вбачається, що позивача звільнено з 13.12.2019 зі служби в поліції, тоді як, фактичний розрахунок (виплату одноразової грошової допомоги) не проведено, оскільки відповідач закон розумів так, що позивач не має права на виплату одноразової грошової допомоги.

Позивач вважаючи свої права порушеними, звернувся до суду з даним позовом про виплату вихідної допомоги при звільненні.

Частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За такого правового врегулювання, передбаченого частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України, обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України.

При цьому стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

За таких обставин суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, яка, в силу положень частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.

Підстави для відшкодування судових витрат відсутні.

Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Управління поліції охорони в Чернігівській області, викладену в листі від 27.02.2020 № 1-Г/43/45-01-2020, у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

Зобов`язати Управління поліції охорони в Чернігівській області здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, в порядку встановленому Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

В решті позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку статей 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідач: Управління поліції охорони в Чернігівській області вул.І.Франка, 4-А, м.Чернігів, 14021, код ЄДРПОУ 40109021.

Повний текст рішення виготовлено 15 травня 2020 року.

Суддя І.І. Соломко