Рішення № 89248817, 14.05.2020, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 травня 2020 р. № 400/743/20 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Устинова І.А., розглянув у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача:Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області, вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020

про:визнання відмови від 03.02.2020 р. № 493-Г-07 незаконною; зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (далі - відповідач), в якому просила суд:

- визнати незаконною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 03.02.2020 № 493-Г-07 про відмову в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області поновити виплату пенсію ОСОБА_1 з дня її припинення.

Ухвалою від 24.02.2020 року суд відкрив провадження у справі та ухвалив розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що виплату його пенсії було припинено у зв`язку з виїздом за кордон до держави Ізраїль. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнано неконституційними положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-ІV (далі - Закон України № 1058) щодо припинення виплати пенсії громадянам України, які постійно не проживають на її території, а відтак з прийняттям вказаного вище рішення виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії. Представник позивача звернувся до відповідача із відповідною заявою, на яку отримав відмову, яку вважає протиправною та такою, що порушує права позивача.

Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому в задоволенні вимог позивача просив відмовити. В своєму відзиві відповідач зазначив, що позивачем не було дотримано Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2015 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1) щодо особистого звернення із заявою про поновлення виплати пенсії.

Крім того, на сьогоднішній день між Україною та Ізраїлем не укладено жодного договору стосовно соціального забезпечення громадян цих країн.

Також, відповідач зазначив, що відповідно до вказаного Порядку 22-1 позивач повинен звернутися з відповідною заявою, до якої додати паспорт (або документ, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Позивачем не була дотримана вимога законодавства щодо особистого звернення з заявою про призначення пенсії, до того ж не надано документу, що підтверджував би його місце проживання (реєстрації) в Україні.

Представник позивача надав до суду клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Суд розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

З`ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне:

ОСОБА_1 є громадянкоюУкраїни, яка до 20.08.2001 року отримувала пенсію за вислугу років. В 2001 році позивачка виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю, у зв`язку з чим виплату пенсії було припинено.

20.01.2020 року представник позивача звернувся до відповідача із заявою про поновлення пенсії.

Листом від 03.02.2019 року № 493-Г-07 відповідачем надало відповідь, в якій вказало, що представником позивача не дотримано положень Порядку № 22-1: заявник або його представник на підставі довіреності посвідченої нотаріально звертається до управління пенсійного фонду з заявою про призначення пенсії, до якої зобов`язаний додати паспорт (або інший документ, що посвідчує особу, місце її проживання (реєстрації та вік). Позивачем не було надано до заяви документу, що засвідчує місце проживання позивача (реєстрації) в Україні.

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

Приймаючи рішення у справі, суд виходить з наступного.

У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України № 1058 (в редакції станом на 22.07.2009 року) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 51 Закону України № 1058 (в редакції станом на 22.07.2009 року), у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 (далі - Рішення № 25-рп/2009) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України. Зазначені положення Закону України № 1058 втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на

одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Також, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейського суду з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 46 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною та застосовуються судами при розгляді справ.

Отже, проживаючи в Ізраїлі, позивач як громадянин України має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

З огляду на наведене, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, виникли підстави для поновлення права позивача на виплату пенсії, виплата якої була припинена на підставі положень Закону України № 1058, які визнані неконституційними. З цього часу Пенсійний фонд України має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Частиною 2 ст. 49 Закону України № 1058 передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Згідно до п. 1.5 Порядку № 22-1 заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Відповідно до пункту 2.8 Порядку 22-1, поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору порядку звернення до органу, що призначає пенсію: або особисто, або через свого представника.

Що стосується вимог позивача про поновлення виплати пенсії з дня її припинення (з 20.08.2001 року), суд зазначає таке.

Згідно ч. 2 ст. 49 Закону України № 1058, поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

У відповідності до п. 4.3 Порядку № 22-1, не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії, орган, що призначає пенсію, розглядає подані

документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.

Однак, при цьому слід зазначити, що позивачем не надано до суду жодних доказів того, що він був позбавлений можливості або про існування об`єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009.

Представник позивача звернувся з письмовою заявою про відновлення виплати пенсії до відповідача 20.01.2020 року. Отже, права позивача підлягають захисту саме з цієї дати.

На підставі ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

При цьому, суд акцентує увагу на тому, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення (постанова Верховного Суду України від 16.09.2015 року у справі № 826/4418/14).

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення по справі «Чуйкіна проти України» констатував: «Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів. Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені».

На підставі викладеного, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог у спосіб зобов`язання ГУ ПФУ поновити позивачу з 20.01.2020 року нарахування пенсії у розмірі, визначеному відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV, здійснити її перерахунок та відповідні виплати є належним способом захисту порушеного права позивача, оскільки вказане є дотриманням судом гарантії, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 2, 19, 77, 139, 241 - 246, 260 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 13844159) задовольнити.

2. Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 03.02.2020 № 493-Г-07 в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 13844159) поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) з 20.01.2020 року виплату пенсії у розмірі, визначеному відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-ІV, здійснити її перерахунок та відповідні виплати.

4. В решті позовних вимог - відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області (вул. Морехідна, 1, м. Миколаїв, 54020, код ЄДРПОУ 13844159) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 420,40 грн.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя І. А. Устинов