Рішення № 89221387, 08.05.2020, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 357/9663/19

2/357/782/20

Категорія 65

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

08 травня 2020 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі:

головуючого судді - Орєхова О. І. ,

за участі секретаря - Сокур О. В.,

представника позивача - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні в залі суду № 2 в м. Біла Церква цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею, -

В С Т А Н О В И В :

В серпні 2019 року позивач ОСОБА_2 звернулася до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою до ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею, мотивуючи тим, що на підставі свідоцтв про право на спадщину, вона є власником будинку АДРЕСА_1 . В належному їй на праві власності будинку зареєстрований її правнук ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Однак, правнук в належному їй будинку не проживає з 01.01.2014 року по даний час, так як проживає зі своїми батьками. Факт не проживання правнука в будинку АДРЕСА_1 з 01.01.2014 року по даний час підтверджується довідкою Шкарівської сільської ради від 24 липня 2019 року № 02-33-573.

Просила суд визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 ( а. с. 3-5 ).

Ухвалою судді від 04 вересня 2019 року позовна заява ОСОБА_2 була залишена без руху ( а. с. 13-14 ).

Ухвалою суду від 21 жовтня 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у вищезазначеній цивільній справі. Постановлено провести розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання ( а. с. 25-26 ).

Ухвалою суду від 09 грудня 2019 року залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Службу у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області ( а. с. 45-46 ).

Ухвалою суду від 15 січня 2020 року постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті ( а. с. 52-53 ).

В судовому засіданні представник позивача адвокат - Закаблук Л.О., яка діє на підставі Ордеру, серія КС № 552865 від 06.12.2019 року ( а. с. 38 ) підтримала позовні вимоги позивача ОСОБА_2 в повному обсязі, надала пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві та просила позов задовольнити та визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування будинком АДРЕСА_1 . Судові витрати просила залишити за позивачем.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася, 08.05.2020 року за вх. № 17195 судом отримано заяву, в якій остання просила справу за позовом ОСОБА_2 до неї, третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області, розгляд якої призначено на 08 годину 30 хвилин 08 травня 2020 року розглянути без її участі. Позовні вимоги визнає повністю.

Третя особа Служба у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області в судове засідання свого представника не направила, про дату, час та місце слухання справи повідомлені належним чином, про що в матеріалах справи свідчить наявне поштове повідомлення про вручення.

21 лютого 2020 року за вх. № 6610 судом отримано лист за підписом начальника служби у справах дітей та сім`ї за підписом ОСОБА_5 , в якому просили справу розглянути без участі представника служби. Позов визнають в повному обсязі ( а. с. 59 ).

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні підтвердив, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дійсно не проживає в будинку АДРЕСА_1 з 01.01.2014 року по даний час. Останній проживає разом із матір`ю за іншою адресою.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, свідка, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги позивача ОСОБА_2 не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин,крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Судом встановлені фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_2 є власником будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується наявним в матеріалах справи свідоцтвом про право власності від 04 лютого 2011 року ( а. с. 8 ) , свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04 лютого 2011 року ( а. с. 9 ) та свідоцтвом про право на спадщину за законом від 29 липня 2019 року ( а. с. 12 ).

Згідно довідки про місце проживання та склад сім`ї, виданої Шкарівською сільською радою Білоцерківського району Київської області від 24.07.2019 року за № 02-33-573 вбачається, що гр. ОСОБА_2 станом на 24.07.2019 року зареєстрована та проживає постійно в АДРЕСА_1 в житлову будинку, який складається з 4-х кімнат з житловою площею 67,9 кв.м. У цьому житловому приміщенні зареєстровано ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який фактично не проживає з 01.01.2014 року по даний час ( а. с. 10 ).

Звертаючись з вищезазначеною позовною заявою позивач наголошує на тому, що реєстрація правнука ОСОБА_4 порушує її права на оформлення субсидії по оплаті комунальних послуг.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дні, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухвалені судового рішення.

Відповідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 5, 6 статті 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч.ч.1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Згідно з приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який, зокрема, вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Стаття 13 Конвенції гарантує кожному, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі. А статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

У той же час, у пункті 36 рішення від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов і Купчик проти України», Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке, відповідно до практики Суду, включає не тільки право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Така сама правова позиція викладена Європейським судом з прав людини й у пункті 50 рішення від 13 січня 2011 року у справі «Чуйкіна проти України» та інших рішення Суду.

У свою чергу національне законодавство України встановлює наступне.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Згідно із ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно із ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні підтвердив, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 дійсно не проживає в будинку АДРЕСА_1 з 01.01.2014 року по даний час. Останній проживає разом із матір`ю за іншою адресою.

З листа, який отриманий судом за підписом начальника служби у справах дітей та сім`ї вбачається, що мати ОСОБА_3 проживає з дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 за адресою: АДРЕСА_2 . Зі слів ОСОБА_3 остання бажає виписати своїх дітей з місця їх реєстрації, але батько дітей, ОСОБА_8 не надає згоду на зняття дітей з реєстрації ( а. с. 59 ).

08 травня 2020 року за вх. № 17195 від відповідача ОСОБА_3 судом отримано заяву, в якій остання просить розгляд справи проводити без її участі, позовні вимоги визнає повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Згідно ч. 4 ст. 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

В судовому засіданні було встановлено, що між батьками дітей існує спір щодо місця їх реєстрації, а також було встановлено, що визнання відповідачем позову суперечить закону та порушує права, свободи і інтереси інших осіб, тому судом протокольно із занесенням в протокол судового засідання було винесено ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову та продовжено судовий розгляд.

Згідно із частиною третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 Сімейного кодексу України). Малолітня дитина не може самостійно обирати місце проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом.

Аналогічний правовий висновок викладений 03 квітня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до положення ст. 3 «Конвенції про права дитини» від 20.11.1989 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Крім того, за змістом статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

Відповідно до ч. 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Отже, у статті 29 ЦК України зазначено, що у разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Оскільки дитина на даний час не досягла 14 років, а тому в силу ст. 29 ЦК України не має можливості самостійно обирати місце проживання.

Взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, врегульовані статтею 405 ЦК України.

За змістом наведеної норми члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Усвідомлювати наслідки відсутності у жилому приміщенні понад один рік без поважних причин дитина здатна після досягнення 14-річного віку та лише після цієї дати починається перебіг річного строку за статтею 405 ЦК України.

Між тим, позивач звернулася до суду із позовом про визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, у той час коли дитина не досягла зазначеного віку.

Відповідно до пункту 14 Правил реєстрації місць проживання - «у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).»

З наявних в матеріалах справи документів вбачається, що батько дитини заперечує щодо зняття дитини з місця її реєстрації, що також не було спростовано і з боку представника позивача в судовому засіданні підчас розгляду справи.

Отже, у зв`язку із тим, що батько не надає згоди на зняття дитини за місцем її реєстрації у позивача, визнання дитини такою, що втратила право користування житлом, остання буде позбавлена можливості бути зареєстрованою за іншою адресою, що призведене до порушень прав останньої.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

З урахуванням вищенаведеного, факт не проживання дитини у будинку позивача зумовлений поважними причинами, оскільки він в силу свого віку та обставин, які склалися у родині не може самостійно проживати без батьків за місцем реєстрації, а тому відсутні передбачені статтею 405 ЦК України передумови для позбавлення його права на житло шляхом визнання таким, що втратив право користування цим житлом.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, 27 листопада 2019 року справа № 368/750/16-ц, що ухвалені у подібних правовідносинах за аналогічних фактичних обставин.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного суду враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини та наведені норми матеріального права, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із п. 1 ч.ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на - відповідача.

Оскільки позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог, то не підлягають стягненню і судові витрати понесені позивачем при зверненні до суду.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 6, 160 СК України, ст. ст. 29, 316, 317, 319, 321, 405 ЦК України, ст.150 ЖК України, ст. ст. 12, 13, 76, 77, 81, 133, 141, 254, 263 - 265, 273, 274-279, 353, 354 ЦПК України, ст. ст. 41, 124 Конституції України, Законом України «Про охорону дитинства», суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області про визнання особи такою, що втратила право користування житловою площею, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду через Білоцерківський міськрайонний суд Київської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ( адреса проживання: АДРЕСА_3 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Білоцерківським РВ ГУМВС України в Київській області 30.09.2009 року );

Відповідач: ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (адреса реєстрації: АДРЕСА_3 );

Третя особа: Служба у справах дітей Білоцерківської райдержадміністрації Київської області ( адреса місцезнаходження: 09117, Київська область, м. Біла Церква, вул. Я. Мудрого, буд. 2, ЄДРПОУ: 19425498 ).

Повне судове рішення складено 14 травня 2020 року.

Рішення надруковано в нарадчій кімнаті в одному примірнику.

СуддяО. І. Орєхов