Рішення № 89215211, 14.05.2020, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 травня 2020 року м. Чернігів Справа № 620/761/20

Чернігівський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Падій В.В., розглянувши, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини А4583 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини А4583, в якому просить суд: визнати протиправною бездіяльність Військової частини А4583 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 12.04.2018 по 24.02.2020; зобов`язати Військову частину А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 12.04.2018 по 24.02.2020; зобов`язати Військову частину А4583 подати протягом п`ятнадцяти днів, з дня набрання рішенням суду законної сили, звіт про виконання рішення суду, відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

Обґрунтовуючи вимоги, позивачем зазначено, що він звільнений з військової служби та з 12.04.2018 виключений зі списків особового складу Військової частини А4583, однак індексація грошового забезпечення у сумі 24375,19 грн. виплачена лише у січні 2019 року та компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, у сумі 34320,55 грн. - у лютому 2020 року шляхом перерахування на картковий рахунок, отже станом на день виключення зі списків особового складу частини з ним не проведено розрахунок у повному обсязі, у зв`язку з чим наявні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 12.04.2018 по 24.02.2020.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Падій В.В. від 16.03.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та встановлено відповідачу для подання відзиву на позов або заяви про визнання позову - 15-денний строк, з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідачем, у встановлений судом строк, подано до суду відзив на позов, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі, просив у їх задоволенні відмовити та зазначив, що індексація грошового забезпечення та грошова компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, не є основою грошового забезпечення військовослужбовців, а усі інші належні до виплати при звільненні кошти відповідачем виплачені своєчасно. Також вказав, що на спірні правовідносини у даній справі положення Кодексу законів про працю України не розповсюджуються, а тому у позивача відсутні будь-які підстави стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судом встановлено, що наказом тимчасово виконуючого обов`язки командира Військової частини А4583 від 12.04.2018 №98 (по стройовій частині) позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 12.04.2018 (а.с.62).

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.10.2018 у справі №2540/2904/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2018, позов ОСОБА_1 до Військової частини А4583 задоволено; визнано протиправними дії Військової частини А4583 щодо не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.04.2018; зобов`язано Військову частину А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.04.2018 (а.с.36-40).

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.11.2019 у справі №620/2700/19, яке набрало законної сили 20.01.2020 на підставі ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2020 про повернення апеляційної скарги особі, яка її подала, позов ОСОБА_1 до Військової частини А4583 (Оперативне командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України) задоволено повністю; визнано протиправними дії Військової частини А4583 (Оперативне командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме - 12.04.2018; зобов`язано Військову частину А4583 (Оперативне командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме - 12.04.2018 (а.с.35,41-46).

Як випливає з листів Військової частини А4583 від 24.03.2020 №502/2/9/205 та Військової частини А1624 від 25.03.2020 №1040, наданих на виконання ухвали суду від 16.03.2020, відповідно до рішення Чернігівського окружного адміністративного суду та Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №2540/2904/18 у Військовій частині А4583 ОСОБА_1 25.01.2019 виплачена індексація грошового забезпечення у сумі 24375,19 грн. (реєстр АТ КБ «Приватбанк» про зарахування коштів на картковий рахунок ОСОБА_1 від 25.01.2019 №190125СТ865441).

На підставі рішення Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 19.12.2019 №39140 та телеграми тимчасово виконуючого обов`язки начальника фінансово-економічного управління командування Сухопутних військ Збройних Сил України від 20.12.2019 №116/147171515 Військова частина А4583 з 01.01.2020 припинила фінансово-господарську діяльність та зарахована на фінансове забезпечення до Військової частини А1624.

Відповідно до рішення Чернігівського окружного адміністративного суду та Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №2540/2904/18 у Військовій частині А1624 ОСОБА_1 у лютому 2020 року виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 34843,20 грн. (реєстр АТ КБ «Приватбанк» про зарахування коштів на картковий рахунок ОСОБА_1 від 24.02.2020 №200224СТ569416 у сумі 34320,55 грн) (а.с.59,61,63).

Розмір та виплата вищевказаних сум, на виконання рішень судів, не оскаржується у даній справі, не заперечується позивачем та підтверджується виписками по картці позивача (довідками) АТ КБ «Приватбанк» від 30.01.2020 (за період з 30.12.2018 по 25.01.2019) та від 01.03.2020 (за період з 01.02.2020 по 25.02.2020) (а.с.8,9).

Вважаючи протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд застосовує джерела правового регулювання у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зважає на наступне.

Спірними питаннями у справі є обґрунтованість заявлених вимог позивача щодо протиправної бездіяльності відповідача у частині не проведення нарахування і виплати середнього заробітку та щодо зобов`язання провести нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Так, Закон України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону №2011-XII передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011-XII).

Відповідно до частин 2, 3 статті 9 Закону №2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

У свою чергу, у відповідності до частини 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-XII) передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Статтею 4 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР, зокрема, учасникам бойових дій надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з абзацом 3 пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Отже у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ.

Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон №1282-ХІІ).

Статтею 2 Закону №1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Отже наведені вище нормативно-правові акти встановлюють право військовослужбовців на індексацію грошового забезпечення та на грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

Як встановлено судом вище, позивача виключено зі списків особового складу Військової частини А4583 та всіх видів забезпечення з 12.04.2018 (а.с.62); рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 18.10.2018 у справі №2540/2904/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2018, зобов`язано Військову частину А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 12.04.2018 (а.с.36-40); рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.11.2019 у справі №620/2700/19, яке набрало законної сили 20.01.2020 на підставі ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2020 про повернення апеляційної скарги особі, яка її подала, зобов`язано Військову частину А4583 (Оперативне командування «Північ» Сухопутних військ Збройних Сил України) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме - 12.04.2018 (а.с.35,41-46); позивачу 25.01.2019 здійснена виплата індексації грошового забезпечення та 24.02.2020 - грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій (а.с.8,9,59,61).

У свою чергу суд зазначає, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» або іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, у тому числі і не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Водночас суд вважає за необхідне зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині 1 статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати №95, виданої 01.07.1949 Міжнародною організацією праці та ратифікованої Президіумом Верховної Ради СРСР 31.01.1961, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 17.02.2015 (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, у даному випадку, враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, зокрема, норм статей 116 та 117, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби військовослужбовців.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 07.02.2018 у справі №806/535/16 (провадження №К/9901/1799/18), від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а (провадження №К/9901/8708/18) та від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, згідно з частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, тощо).

У свою чергу, виходячи із загальних засад права, під «виною» слід розуміти психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина є одним з елементів суб`єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому відповідальність за загальним правилом можлива лише при винному вчиненні будь-якого діяння або бездіяльності.

Матеріалами справи підтверджується, що індексація грошового забезпечення перерахована на картковий рахунок позивача 25.01.2019 (а.с.8), тобто фактична її виплата здійснена з затримкою (з 13.04.2018 по 25.01.2019).

Разом з тим суд зауважує, що до суду з адміністративним позовом ОСОБА_1 звернувся 02.03.2020, тобто з пропуском установленого процесуальним законом місячного строку.

При цьому суд, відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, враховує правову позицію, висловлену Верховним Судом у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 (адміністративне провадження №К/9901/33237/19), відповідно до якої стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом частини 2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У Рішенні від 22.02.2012 у справі №4-рп/2012 Конституційний Суд України роз`яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Разом із тим Верховний Суд акцентує увагу, що спірні відносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норм спеціального процесуального закону.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом також у постанові від 04.12.2019 у справі №815/2681/17.

За правилами частини 1 статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 3 статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина 5 статті 122 цього Кодексу).

У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Як зазначалося вище, остаточний розрахунок з позивачем, у частині виплати індексації грошового забезпечення, відповідач провів 25.01.2019, проте до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся лише 02.03.2020, тобто більше, ніж через через рік після отримання належних йому при звільненні коштів, що свідчить про пропуск позивачем, у вказаній частині, установленого процесуальним законом місячного строку.

Зважаючи на обставини цієї справи у співвідношенні з правовим регулюванням спірних відносин, суд зауважує на ненаведенні позивачем обставин, які б давали підстави для висновку про наявність об`єктивних, тобто таких, що не залежали від волі позивача, обставин, які б зумовили поважність пропуску встановленого процесуальним законом строку звернення до суду у цій категорії спорів.

Водночас суд враховує, що грошова компенсація за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, перерахована на картковий рахунок позивача 24.02.2020 (а.с.9), тобто фактична її виплата здійснена з затримкою (з 13.04.2018 по 24.02.2020), і у вказаній частині позивачем дотримано встановлений процесуальним законом місячний строк звернення до суду у цій категорії спорів.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У той же час, згідно з частиною 2 статті 77 цього Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, у даній справі не доведено суду правомірність своєї бездіяльності щодо не проведення з позивачем повного розрахунку при звільненні.

Враховуючи, що 12.04.2018 був останнім днем військової служби позивача, та саме цією датою необхідно було здійснити розрахунок з позивачем, але останній остаточно проведено 24.02.2020 (а.с.9), суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльності Військової частини А4583 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 13.04.2018 по 24.02.2020 та відмову у частині вказаної позовної вимоги за 12.04.2018, оскільки позивач звільнений саме 12.04.2018.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Військової частини А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 12.04.2018 по 24.02.2020, суд зазначає наступне.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 21.11.2011 у справі №6-60цс11, встановивши, що працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 06.03.2018 (справа №804/3722/17), від 28.03.2018 (справа №823/630/16), від 19.04.2018 (справа №803/1210/16), від 24.10.2018 (справа №806/277/16) та від 11.10.2018 (справа №806/829/17), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Судом встановлено вище протиправну бездіяльність відповідача щодо не проведення з позивачем повного розрахунку при звільненні, що є порушенням норм статті 116 Кодексу законів про працю України, у частині своєчасної виплати всіх сум, що належали позивачу при звільненні.

Отже порушення відповідачем статті 116 Кодексу законів про працю України, у частині виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, лише 24.02.2020, є безпосереднім наслідком протиправної бездіяльності Військової частини А4583, а саме: недотримання посадовими особами фінансової дисципліни.

У свою чергу розмір середнього заробітку працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Оскільки відповідачем не доведено відсутності своєї вини при проведенні розрахунку та виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, при звільненні в повному обсязі, та не надано доказів сплати позивачу середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, то суд вважає, що належним способом відновлення прав позивача у спірних правовідносинах є зобов`язання Військової частини А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.04.2018 (дата звільнення 12.04.2018) по 24.02.2020 (дата остаточного розрахунку).

В частині позовних вимог про зобов`язання Військової частини А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за 12.04.2018, то суд вважає їх безпідставними, оскільки позивач звільнений з Військової частини А4583 12.04.2018 (а.с.62), тому в цій частині слід відмовити.

Водночас суд відхиляє посилання відповідача на правову позицію Верховного Суду України, викладену у пункті 2 постанови Пленуму від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до якої передбачені законодавством про оплату праці норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, з огляду на наступне.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, а тому мають вирішуватись відповідно до Кодексу законів про працю України.

Враховуючи вищевикладене, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 2 статті 2 та частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Стосовно вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов`язання Військової частини А4583 подати протягом п`ятнадцяти днів, з дня набрання рішенням суду законної сили, звіт про виконання рішення суду, відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.

Так, у відповідності до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Тобто Кодексом адміністративного судочинства України визначено встановлення судом судового контролю, як право суду, а не його обов`язок, у зв`язку з чим суд дійшов висновку щодо відмови позивачу у задоволенні даної вимоги.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову, доказів понесення ним інших судових витрат суду не надано, тому судові витрати, що підлягають відшкодуванню, відсутні.

Керуючись статтями 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини А4583 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини А4583 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 13.04.2018 по 24.02.2020.

Зобов`язати Військову частину А4583 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 13.04.2018 по 24.02.2020.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 та підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги до Чернігівського окружного адміністративного суду або до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_1 ).

Відповідач: Військова частина А4583 (вул. Шевченка, 57, м. Чернігів, 14030, код ЄДРПОУ - 26616313).

Суддя В.В. Падій