Рішення № 89038556, 30.04.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

30 квітня 2020 р. Справа № 120/836/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

27 лютого 2020 року до Вінницького окружного адміністративного суду з позовною заявою звернулася ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якій просить визнати протиправним та скасувати наказ про відмову у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, що розташована на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області, а також зобов`язати відповідача надати дозвіл на виготовлення технічної документації.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка зазначила, що за результатами розгляду її клопотання про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, яка знаходиться на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області, Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області відмовлено в наданні відповідного дозволу.

Вважаючи, що відповідач безпідставно відмовив у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, позивач звернулася до суду з цим позовом та просить зобов`язати відповідача повторно розглянути клопотання та надати відповідний дозвіл.

Ухвалою від 03 березня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено розгляд її здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

23 березня 2020 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що у клопотанні від 05 грудня 2019 року позивачка просила орган Держгеокадастру надати дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, що розташована на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області. Проте, вказана земельна ділянка вже є сформованою з цільовим призначенням землі запасу (16.00), що, на думку відповідача, унеможливлює передачу відповідної земельної ділянки у власність саме за технічною документацією щодо поділу та об`єднання земельних ділянок відповідно до норм чинного земельного законодавства. Так, відповідач посилається на положення частини 5 статті 79-1 Земельного кодексу України, згідно із якими формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Водночас, частиною 6 статті 79-1 Земельного кодексу України визначено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок. Разом із тим, оскільки бажана земельна ділянка з цільовим призначенням «землі запасу», що є відмінним від цільового призначенням «для ведення особистого селянського господарства», тому передача відповідної земельної ділянки у власність може здійснюватися саме за проектом землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки в такому випадку змінюється цільове призначення. Окрім того, у відзиві йдеться про те, що відповідно до вимог статті 56 Закону України "Про землеустрій" технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок включає нотаріально посвідчену згоду на поділ чи об`єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні). Відтак, відповідач вказує на неможливість надання позивачу дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

27 квітня 2020 року позивачем подано заяву, якою уточнено зміст однієї із позовних вимог. Зокрема, позивач просить зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га, що знаходиться на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області Вінницької області.

Зважаючи на те, що розгляд цієї справи здійснюється в порядку письмового провадження, тому суд при ухваленні даного рішення зважає на положення частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Разом із тим, слід враховувати приписи частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно із якими датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Відтак, аналіз приписів статей 243 та 250 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що у разі постановлення рішення у письмовому провадженні воно має бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення строку розгляду відповідної справи; при цьому, дата ухвалення рішення в порядку письмового провадження має співпадати із датою складення повного рішення.

З огляду на те, що ухвалою від 03 березня 2020 року вирішено розгляд цієї справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (тобто в письмовому провадженні), тому повний текст рішення складено до закінчення строку, встановленого частиною 1 статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані сторонами докази, суд встановив наступне.

05 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області із клопотанням про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (кадастровий номер 0524880900:02:002:0170) для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею 2,0 га, що знаходиться на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області.

До вказаного клопотання додано графічний матеріал із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, копію паспортного документа та реєстраційного номеру облікової картки платника податків.

Проте, наказом від 17 січня 2020 року №2-1443/15-20-СГ Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області відмовило позивачці у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою у зв`язку із тим, що відповідно до статей 116, 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, надає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли, суд зважає на таке.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Земельні відносини в Україні відповідно до статті 3 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до пункту "а" частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно з частиною 2 статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування передбачені статтями 118, 122, 123 ЗК України.

Відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина 7 статті 118 ЗК України).

Аналіз наведених приписів свідчить про те, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Водночас, суд звертає увагу на положення статті 79-1 ЗК України, частиною 1 якої передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до частини 2 статті 79-1 ЗК України формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі (частини 3, 4 статті 79-1 ЗК України).

При цьому, згідно з частиною 5 статті 79-1 ЗК України формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Разом із тим, відповідно до частини 6 статті 79-1 ЗК України формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Відтак, формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою, крім випадків, формування їх шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих ділянок, що, в свою чергу, здійснюється за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Визначаючись з приводу правомірності відмови у наданні ОСОБА_1 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу і об`єднання земельних ділянок, суд враховує положення частини 7 статті 118 ЗК України, якими визначено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу.

Проте, у наказі від 17 січня 2020 року №2-1443/15-20-СГ відповідачем наведено суперечливі аргументи, що слугували підставою для відмови у наданні позивачці відповідного дозволу. Так, у згаданому наказі відповідач, відмовляючи у наданні дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, вказав на те, що статтями 116 та 118 ЗК України врегульовано порядок передачі земельних ділянок у власність на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність; водночас, при цьому, орган Держгеокадастру керувався приписами частини 7 статті 118 ЗК України, якими врегульовано підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, що свідчить про неузгодженість зроблених висновків із наведеними у наказі аргументами.

Посилання відповідача у відзиві як на підставу своїх вимог на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 0524880900:02:002:0170, за рахунок якої позивач бажає отримати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою, сформована із цільовим призначенням «землі запасу» (16.00), а тому зміна цільового призначення такої ділянки здійснюється за проектом землеустрою щодо відведення, судом не беруться до уваги з огляду на приписи частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Таким чином, законодавцем передбачено обмеження щодо можливості посилання суб`єкта владних повноважень на ті докази, які не були враховані ним при прийнятті рішення, що оскаржується, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до відповідного прийняття рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З приводу посилань у відзиві як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог на те, що позивачу слід було надати нотаріально посвідчену згоду на поділ чи об`єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні), то такі є необґрунтованими, адже така згода повинна міститися в технічній документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок. Водночас, на етапі отримання дозволу на розроблення технічної документації вимагати будь-які інші документи, ніж ті, що визначені частиною 6 статті 118 ЗК України, заборонено. Тобто, нотаріально посвідчена згода на поділ чи об`єднання земельної ділянки заставодержателів, користувачів земельної ділянки (у разі перебування земельної ділянки в заставі, користуванні) повинна міститися у вже розробленій технічній документації.

Більше того, твердження відповідача щодо необхідності надання нотаріально посвідченої згоди на поділ чи об`єднання земельної ділянки ним не були покладені в основу аргументації наказу, який оскаржується, що унеможливлює врахування таких в ході розгляду справи.

Відтак, за наведених підстав позовна вимога щодо визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-1443/15-20-СГ від 17 січня 2020 року є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

З приводу позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача надати дозвіл на виготовлення технічної документації, то суд зазначає наступне.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Водночас, згідно з пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд керується принципом ефективності захисту такого права, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом.

Оскільки суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу, що оскаржується, а тому з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача задоволенню також належить позовна вимога щодо зобов`язання відповідача надати відповідний дозвіл.

Так, відповідно до приписів частини 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні.

Отже, відповідач як компетентний орган наділений виключними повноваженнями щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.

Разом із тим, суд звертає увагу на те, що законодавець чітко передбачив як підстави, порядок, строки, процедуру надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення відповідних проектів землеустрою, так і порядок, строки, відповідну процедуру та підстави для відмови у наданні такого дозволу.

Посилання у відзиві на те, що зобов`язання відповідача вчинити конкретну дію в даному випадку буде втручанням у дискреційні повноваження органу Держгеокадастру слід оцінити критично з огляду на таке.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

При цьому, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18, а також у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року у справі №120/2225/19-а, від 06 листопада 2019 року у справі №120/2190/19-а, від 12 листопада 2019 року у справі №120/1836/19-а, в, від 17 грудня 2019 року у справі №120/2019/19-а та ряду інших.

В свою чергу, оскаржуваний наказ від 17 січня 2020 року прийнятий з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, що свідчить про відсутність наміру у суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.

За таких обставин, на переконання суду, належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача надати позивачці відповідний дозвіл.

Окрім наведеного, частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі статтею 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності відмови у наданні відповідного дозволу, та докази, надані позивачкою, суд доходить висновку, що позовну заяву належить задовольнити.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зважає на положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 1 якої визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовною заявою сплатила судовий збір в розмірі 840,80 гривень, що підтверджується квитанцією №0.0.1626657455.1 від 21 лютого 2020 року.

Відтак, на користь позивачки слід стягнути витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі 840 гривень 80 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 243, 245, 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-1443/15-20-СГ від 17 січня 2020 року про відмову ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га з кадастровим номером 0524880900:02:002:0170, що розташована на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га з кадастровим номером 0524880900:02:002:0170, що розташована на території Великоострожоцької сільської ради Хмільницького району Вінницької області.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 судові витрати по оплаті судового збору в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строк апеляційного оскарження продовжується на строк дії такого карантину (пункт 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України).

Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 )

Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (місцезнаходження: 21027, м. Вінниця, вул. Келецька, 63, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 39767547)

Повний текст рішення складено 30.04.2020

Суддя Яремчук Костянтин Олександрович