Рішення № 88773177, 22.11.2019, Дніпровський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Запоріжжя)

Дата документу 22.11.2019

Справа № 334/6314/16-ц

Провадження № 2/334/183/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2019 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Турбіної Т.Ф., при секретарі Лиходід А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року позивач звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.

В обґрунтування позову вказує, що з відповідачем ОСОБА_2 вона перебувала у шлюбі з 05.02.2002, рішенням Ленінського районного суду №334/9834/15-ц шлюб було розірвано.

Під час шлюбу чоловік отримав у спадщину після смерті батька Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 . Ця частина будинку (літера А) складалась з однієї кімнати 11,7 кв.м. і кухні.

За час знаходження у шлюбі вартість цього нерухомого майна істотно збільшилась, було добудовано коридор площею 9,0 кв.м., ванну кімнату площею 5,2 кв.м., комору площею 3,0 кв.м., а також окремо побудовано гараж, сарай, навіс. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22.12.2005 було визнано право власності на ці самовільно добудовані споруди.

За час проживання у будинку його вартість істотно збільшилась за рахунок коштів позивачки також за рахунок спільних трудових затрат. Активну участь у цьому приймали діти позивачки. За цей час було зроблено капітальний ремонт підлоги, замінено два віконних блоки, викопана та обладнана вигрібна яма з каналізаційним трубопроводом, прибудовані ванна з туалетом, встановлено у ньому сантехнічні пристрої, проведено водопровід та встановлено лічильник, побудовано новий паркан, замінено ворота, проведена нова лінія електропостачання, проведено газопровід і встановлено лічильник, придбано та встановлено конвертор для теплозабезпечення, реконструйовано піч, придбано газову плиту, збудовано сарай, літню альтанку, зацементовано подвір`я, на земельній ділянці були посаджені фруктові дерева, кущі, виноград.

Для фінансування будівництва позивачка оформила кредит на суму 15000,00 грн., який повністю сама виплатила. Позивачка сама оплачувала комунальні послуги.

Незважаючи на те, що будинок є спільною сумісною власністю, ОСОБА_2 в порушення вимог ст. 369 ЦК України, ст.ст. 63, 65 СК України, протиправно розпорядився ним, подарувавши своїй дочці ОСОБА_3 і ту частину будинку, яку отримав у спадок, і ту, яку набув на час шлюбу.

Вважає, що вказаний договір в силу ч.2 ст. 228 ЦК України є нікчемним.

Просить визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку від 24.03.2016, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Алейніковою Н.О. за реєстровим номером 719.

Відповідач ОСОБА_3 надала заперечення проти позову, вказуючи, що спірне майно її батько отримав у спадщину, тому воно є його особистою власністю і він правомірно розпорядився ним на власний розсуд.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 і ОСОБА_1 дійшли згоди щодо поділу спільного майна подружжя, позивачка забрала з дому всі речі, побутову техніку, які були придбані в період шлюбу. Батько залишився у пустому будинку, отриманому у спадщину.

Крім того, спірне майно не визнано у встановленому законом порядку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, як це передбачено ст. 62 СК України.

Договір дарування відповідає всім вимогам, передбаченим ст. 203 ЦК України, а тому у задоволенні позову просить відмовити.

В судовому засіданні позивач, представник позивача просили позов задовольнити у повному обсязі з наведених вище підстав.

Відповідачі проти позову заперечували, просили відмовити у його задоволенні з підстав, наведених у запереченнях.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували у шлюбі, зареєстрованому 05.02.2002 Ленінським відділом реєстрації актів громадянського стану м. Запоріжжя, актовий запис №308. Рішенням Ленінського районного суду №334/9834/15-ц від 08.12.2015 року шлюб між сторонами було розірвано.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого державним нотаріусом Оріхівської державної нотаріальної контори Запорізької області Студенцовим О.В. 11.06.2003, зареєстрованим в реєстрі за №1537, ОСОБА_2 , що проживає за адресою АДРЕСА_1 , отримав спадщину після ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкове майно, яке складається Ѕ частини житлового будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 1104 кв.м., що належить спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 25.01.1968.

На земельній ділянці розташований жилий будинок, обкладений цеглою, жилою площею 41,2 кв.м., зазначений у плані літ.А, та господарчі та побутові будівлі і споруди: вбиральня К, паркан №2, 4, 5, водопровід №3, навіс З.

Згідно договору дарування частки житлового будинку від 24.03.2016,посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Алейніковою Н.О., реєстровий номер719, ОСОБА_2 подарував доньці ОСОБА_3 Ѕ частку житлового будинку АДРЕСА_1 з надвірними будовами за адресою АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 просить визнати цей договір дарування недійсним, оскільки вважає, що частина цього будинку площею 52,6 кв.м., гараж, сарай, навіс та земельні ділянка були набуті в період шлюбу і належать їй і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а вартість отриманої у спадщину частини будинку (11,7 кв.м.) за час знаходження у шлюбі істотно збільшилась, а тому ОСОБА_2 не мав права на відчуження житлового будинку, який знаходиться у спільній сумісній власності, без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 як іншого співвласника, як цього вимагає ст. 369 ЦК України.

При цьому позивач посилається на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22.12.2005, яким було визнано право власності на прибудовані приміщення та окремі споруди.

Вказані доводи позову не відповідають дійсності, оскільки як вбачається зі змісту вказаного судового рішення, після отримання у спадщину частини зазначеного будинку ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання права власності на самовільно збудовані його батьком у 50-х роках додаткові споруди, які він у встановленому порядку не узаконив. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22.12.2005 позов було задоволено, та визнано за позивачем право власності на вказані у викопіровці ЗМБТІ самовільні споруди: 2-3 площею 5,5 кв.м., 2-4 площею 11,7 кв.м., 2-7 площею 5,2 кв.м., 2-1 площею 9 кв.м., 2-2 площею 3 кв.м.

Суд критично оцінює надані позивачем письмові докази: кредитний договір від 15.06.2006 з додатками, договір про надання послуг з постачання холодної води і водовідведення, укладений між ОСОБА_2 і КП «Водоканал», акт розрахунок нового пуску газу від 05.10.2006, оскільки вони не підтверджують ті обставини, на які посилається позивач у своєму позові, та показання свідків позивача ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , свідків відповідача ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , оскільки вони стосуються питань проведених ремонтних робіт у будинку і не стосуються обставин укладення спірного договору дарування.

За змістом ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

За зазначеними положеннями, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підстави недійсності договору визначені у статті 215 ЦК України, за якою підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Поняття договору дарування міститься у ст.717 ЦК України, зокрема, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

В силу ст. 16 Закону України «Про власність» та ч.1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України, які були чинними на час виникнення правовідносин між сторонами як подружжям, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно ст. 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Аналогічне положення закону закріплено у статті 60 СК України. За приписами ч. 1 ст. 57 ЦПК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Відповідно до ст. 65 ЦК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до положень ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно матеріалів справи, спірний будинок отриманий відповідачем в порядку спадкування, є його особистою власністю.

Позивачем не доведено, що цей будинок у встановленому законом порядку визнаний об`єктом спільної сумісної власності подружжя, з такими вимогами до суду у даній справі позивач також не звертається. При розгляді справи судом не встановлено обставин, які свідчили б про недійсність договору дарування згідно з частинами першою-третьою статті 203 ЦК України.

З урахуванням викладеного, у задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 4, 7, 12, 27, 76-81, 258-259, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Запорізького апеляційного суду через Ленінський районний суд м. Запоріжжя шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: Турбіна Т. Ф.