Рішення № 88618764, 06.04.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1357/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Танцюри К.О., розглянувши у порядку письмового провадження у м.Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №156050004849 від 13.12.2019р., зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 пенсію у розмірі, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Ухвалою суду від 24.02.2020р. відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача у позовній заяві зазначив, що у період 1976 по 1998 рік позивач була зареєстрована та фактично проживала за адресою АДРЕСА_1 зараз АДРЕСА_2 . У 1998 році позивач виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю та набула громадянство вказаної країни. Разом з тим, згідно листа Головного управління ДМС України в Одеській обл. № 5114-1582/5114.1-19 від 27.06.2019 р. ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 була документована паспортом громадянина України НОМЕР_1 від 13.11.1996 р. Ленінським РВ УМВС України в Одеській області та інформація про оформлення виходу заявника з громадянства України відсутня, що свідчить про те, що позивач є громадянином України. Представник позивача зазначав, що згідно даних трудової книжки НОМЕР_2 в період з 12.07.1976р. по 14.03.1994р. - позивач працювала на різних посадах в Одеському заводі пресів та автоматів, а з 03.05.1995р. по 05.07.1995р. працювала прибиральницею в ТОВ «Промтоварний ринок». Представник позивача зазначив, що згідно з листа Департаменту архівної справи та діловодства ОМР № 31.37-1 1.1 .-34 від 16.07.2019 р. архівні довідки про заробітну плату ОСОБА_1 за вказані періоди в архіві відсутні та згідно з листа ТОВ «Прессмаш» за вих. № 1 від 18.07.2019 р. слідує, що вказане товариство позбавлене можливості надати інформацію з приводу заробітної плати заявниці за вказані періоди. Представник позивача зазначив, що не погоджується з оскарженим ним рішенням, посилаючись на те, що позивачкою при зверненні до Пенсійного Фонду було надано паспорт громадянина Ізраїлю, тобто паспортний документ іноземця, який згідно приписів Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» є документом, що посвідчує особу. Водночас, виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. У зв`язку з викладеним та посилаючись на те, що враховуючи відсутність правових підстав для відмови відповідачем у призначенні пенсії, останній зобов`язаний прийняти рішення про її призначення, як наслідок у випадку скасування такого рішення в судовому порядку, покладання на відповідача обов`язку вчинити певні дії буде належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача, представник позивача просить суд задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.

11.03.2020р. до суду від Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , у якому управління зазначило, що не погоджується із позовними вимогами позивача. Так, відповідач вказав, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 1998 році виїхала на постійне місце проживання до Ізраїлю та набула громадянство вказаної країни. При зверненні за призначенням пенсії позивачем не були надані: паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні; документи про стаж, не встановлено належність трудової книжки (прізвище ОСОБА_2 виправлено на ОСОБА_3 ), відсутнє свідоцтво про шлюб та довідки про заробітну плату. У зв`язку з викладеним, представник відповідача зазначив, що підстави для призначення пенсії за віком відсутні. Також, представник відповідача просить врахувати, що між Україною та Державою Ізраїль відсутній ратифікований Верховною Радою України міжнародний договір, яким би були врегульовані відносини із виплати пенсій, призначених в Україні пенсіонерам, які виїхали на постійне місце проживання у Державі Ізраїль. У зв`язку з викладеним та посилаючись на те, що прийняття рішень про поновлення виплати пенсії, про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії відноситься виключно до компетенції Пенсійного фонду, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Представник ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою від 05.12.2019р. про призначення пенсії за віком відповідно до п.1 ст.8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Разом із заявою від 05.12.2019р. ОСОБА_1 надано до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області: копію паспорта громадянина Ізраїлю № НОМЕР_3 від 27.11.2017р.(а.с.10), трудова книжка НОМЕР_2 , з якої вбачається, що ОСОБА_4 у період з 12.07.1976р. по 14.03.1994р. працювала на різних посадах в Одеському заводі пресів та автоматів, а з 03.05.1995р. по 05.07.1995р.- прибиральницею в ТОВ «Промтоварний ринок»(а.с.14-15); лист Головного управління ДМС України в Одеській області від 27.06.2019р. №5114-1582/51114.1-19 про наявність у ОСОБА_1 громадянства України(а.с.13); лист Департаменту архівної справи та діловодства від 16.07.2019р №3137-11.1-34(а.с.16), лист ТОВ «ПРЕССМАШ» №1 від 18.07.2019р.(а.с.17).

Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №156050004849 від 13.12.2019р. було відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком, у зв`язку з тим, що не було надано паспорт громадянина України або посвідку на постійне проживання в Україні та не встановлено належність заявнику трудової книжки(прізвище ОСОБА_5 виправлено на ОСОБА_3 , відсутнє свідоцтво про шлюб).

Частиною 2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64 Конституції України).

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.

Згідно із частиною третьою статті 25 Конституції України Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Поряд з цим, відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV.

Згідно із пунктом 1 частин 1, 4 статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналізуючи зазначені норми права, суд приходить до висновку, що, за загальним правилом, право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

Відповідно до п.2.1. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. № 22-1 до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи:

1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 (далі - Порядок підтвердження наявного трудового стажу). За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, структурний підрозділ, відповідальний за ведення персоніфікованого обліку (далі - відділ персоніфікованого обліку), надає структурному підрозділу, відповідальному за призначення пенсії, довідку з бази даних реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - реєстр застрахованих осіб) за формою згідно з додатком 4 до Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 18 червня 2014 року № 10-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 08 липня 2014 року за № 785/25562 (у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 27 березня 2018 року № 8-1) (далі - Положення), а у разі необхідності - за формою згідно з додатком 3 до Положення.

Пунктом 2.13. Порядку ведення трудових книжок працівників, затвердженого наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993р. N 58 зміна записів у трудових книжках про прізвище, ім`я, по батькові і дату народження виконується власником або уповноваженим ним органом за останнім місцем роботи на підставі документів (паспорта, свідоцтва про народження, про шлюб, про розірвання шлюбу, про зміну прізвища, ім`я та по батькові тощо) і з посиланням на номер і дату цих документів. Зазначені зміни вносяться на першій сторінці (титульному аркуші) трудової книжки. Однією рискою закреслюється, наприклад, колишнє прізвище або ім`я, по батькові, дата народження і записуються нові дані з посиланням на відповідні документи на внутрішньому боці обкладинки і завіряються підписом керівника підприємства або печаткою відділу кадрів.

Як вбачається з трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_2 від 26.07.1977р., запис про зміну прізвища позивача з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_3 » було здійснено уповноваженою особою у порядку визначеному Порядком №58, із зазначенням підстав для такої зміни за засвідчений печаткою відділу кадрів.

У зв`язку з викладеним, суд приходить до висновку, що посилання Пенсійного фонду на те, що відсутня належність ОСОБА_1 трудової книжки, є безпідставними.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначений Законом України «Про громадянство України» 18 січня 2001 року № 2235-III.

Положеннями ст.2 Закону України «Про громадянство України» передбачено, що якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Разом з тим, згідно листа Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 27.06.2019р. №5114-1582/5114. 1-19 від 27.06.2019р., ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 була документована паспортом громадянина України серії НОМЕР_6 виданий 13.11.1996р. Ленінським РВ УМВС України в Одеській області. Тобто, ОСОБА_1 є громадянкою України на підставі п.1 ст.5 Закону України «Про громадянство України».

Таким чином, ОСОБА_1 є громадянином України відповідно до положень Закону України «Про громадянство України».

З приводу посилання Пенсійного фонду у оскарженому рішенні на те, що для вирішення питання заявнику потрібно надати документи про постійне місце проживання в Україні та посилання у відзиві на те, що між Україною та Державою Ізраїль відсутня міждержавна угода щодо пенсійного забезпечення, суд зазначає наступне.

Так, згідно із частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Відповідно до статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи також кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі №10441/06 "Пічкур проти України" від 07 лютого 2014 року.

Крім того, в рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 чітко зазначено, що конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, не може позбавити цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Враховуючи вищевикладене, суд наголошує, що ОСОБА_1 , як громадянин України, незалежно від його проживання в Державі Ізраїль, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі і на пенсійне забезпечення, а тому суд прийшов до висновку про протиправність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №156050004849 від 13.12.2019р. та наявності підстав для його скасування.

Поряд з цим, оскільки суд прийшов до висновку про протиправність оскарженого рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №156050004849 від 13.12.2019р. з вищенаведених підстав, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити ОСОБА_1 пенсію у розмірі, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Решта доводів та заперечень відповідача у відзиві на позов висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд вважає, що адміністративний позов ОСОБА_1 - підлягає задоволенню.

Частиною 1 ст. 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Як вбачається з квитанції №СВ03050040/1 від 18.02.2020р. позивачем сплачено судовий збір за подання вказаного адміністративного позову у загальному розмірі 840,80 грн.

Враховуючи те, що суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд вважає, що наявні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача 840,80 грн. сплаченого судового збору.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 -задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №156050004849 від 13.12.2019р. про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385. м. Одеса, вул. Канатна,83 ) призначити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_7 , АДРЕСА_3 ) пенсію у розмірі, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Стянути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (код ЄДРПОУ 20987385. м. Одеса, вул. Канатна,83 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_7 , АДРЕСА_3 ) судовий збір у розмірі 840,80грн. (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок).

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя К.О. Танцюра

.