Рішення № 88614531, 02.04.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2020 року Справа № 160/1028/20 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Серьогіної О.В. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у м. Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про скасування податкової вимоги про сплату боргу, -

ВСТАНОВИВ:

27.01.2020 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якому просить:

- визнати протиправною та скасувати податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 06.02.2019р. № Ф- 9994-53/17 на суму 18276,72 грн, винесену Головним Управлінням ДФС у Дніпропетровській області у відношенні ОСОБА_1 .

Позивачем в обґрунтування позовних вимог зазначено, що 03.05.2006 року, за його заявою було проведено державну реєстрацію суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , про що Державним реєстратором було вчинено відповідний запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця від 03.05.2006 року № 2 203 000 0000 001613. З моменту проведення державної реєстрації доходів від підприємницької діяльності він не отримував, жодної податкової звітності до контролюючих органів не подавалося, розрахункових рахунків, для здійснення підприємницької діяльності не відкривав. 3 2009 року позивач був працевлаштований і працював на різних підприємствах за трудовим договором, де ЄСВ за нього сплачував роботодавець. З вересня 2019 року він працює у Збройних силах України за контрактом. Тобто, за період з 2014 по день звернення до суду єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за позивача, як за застраховану особу сплачували і продовжують сплачувати його роботодавці, а позивач підприємницької діяльності не здійснює. З таких обставин, вважає, що в нього відсутній обов`язок сплати ЄСВ, тому оскаржувана вимога є протиправною, у зв`язку з чим просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.02.2020 р. відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін з 29.02.2020 року.

Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи Дніпропетровським окружним адміністративним судом, що підтверджується доказами, що містяться в матеріалах справи.

20.02.2020 року від ОСОБА_1 на адресу суду надійшла заява про заміну позивача, в порядку передбаченому ст. 52 КАС України, у зв`язку з тим, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 припинив підприємницьку діяльність 14.02.2020 року, про що внесено відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Розглядаючи вказану заяву суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Відповідно до ч. 9 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

При цьому припинення підприємницької діяльності не звільняє особу від обов`язків, в тому числі і від сплати податкового боргу, а правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи.

Статтею 52 КАС України врегульовано відносини щодо правонаступництва, зокрема визначено, що у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

Проте в даному випадку внаслідок припинення позивачем підприємницької діяльності (з урахуванням того, що обсяг прав та обов`язків у спірних правовідносинах у нього не змінюється) не відбувається вибуття чи зміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, з урахуванням чого суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні заяви позивача про заміну позивача з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на фізичну особу ОСОБА_1 .

Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець 03.05.2006 року про, що вчинено відповідний запис № 2 203 000 0000 001613.

06.02.2019 року Головним управлінням ДФС у Дніпропетровській області було винесено податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску № Ф- 9994-53/17 на суму 18 276,72 грн.

Так, відповідачем було нараховано:

- за 12 місяців 2017 року - 8448,00 грн. (мінімальна заробітна плата 2017 року 3200 грн. х 22 відсотки = 704 грн. в місяць х 12 міс. = 8448,00 грн.),

- за 1 квартал 2018 року по строку 19.04.2018 року - 2457,18 грн. (мінімальна заробітна плата 2018 року 3723 грн. х 22 відсотки = 819,06 грн. в місяць, за 3 місяці відповідно 819,06 грн. х 3 =2457,18 грн.),

- за 2 квартал 2018 року по строку 19.07.2018 року - 2457,18 грн.,

- за 3 квартал 2018 року по строку 19.10.2018 року - 2457,18 грн.,

- за 4 квартал 2018 року по строку 19.01.2019 року - 2457,18 грн.

Таким чином, нараховано за 4 квартали 2018 року - 2457,18 грн. х 4 = 9828,72 грн.

Не погодившись із зазначеними нарахуваннями позивач звернувся до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань) в частині відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців та нормами Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - Закон №2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом приписів статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб-підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Отже, необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.

При цьому, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як вбачається з трудової книжки позивача в період з 11.03.2010 року по 07.06.2017 року він працював на ВАТ «Дніпропетровський агрегатний завод», з 12.06.2017 року по 07.12.2018 року - у ТОВ «Метал».

Проте, відповідно до індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування (форма ОК-5), за ОСОБА_1 було сплачено страхові внески лише за період з червня 2017 року по грудень 2018 року (включно).

Таким чином, сплата страхових внесків в період з січня 2017 року по травень 2017 року (включно) роботодавцем не відбувалась, з урахуванням чого у позивача наявний обов`язок сплати ЄСВ за вказаний період.

Таким чином, відповідачем правомірно нараховано борг зі сплати страхових внесків за п`ять місяців 2017 року у сумі 3520,00 грн. (704 х 5 = 3520,00 грн.), в іншій частині вимога від 06.02.2019 року № Ф- 9994-53/17 підлягає скасуванню на суму 14 756,72 грн. (18 276,72 - 3520,00 = 14 756,72 грн.), оскільки у контролюючого органу були відсутні підстави для нарахування заборгованості зі сплати ЄСВ за період з червня 2017 року по грудень 2018 року (включно) за умови сплати таких внесків та надання позивачем відповідних доказів.

При цьому, суд наголошує на тому, що у спірний період позивач мав статус платника єдиного внеску як фізична особа-підприємець та на той час офіційно не припинив підприємницьку діяльність.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі викладеного суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

06.02.2020 року на адресу суду надійшла заява позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу 2 750 грн.

07.02.2020 року копія вказаної заяви була направлена судом на адресу відповідача та тримана його представником 11.02.2020 року, що підтверджується розпискою про вручення.

Частиною 3 ст. 139 КАС України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до положень ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Статтею 132 КАС України визначено види судових витрат. Так, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Згідно з ч. 1 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята статті 134).

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

На підтвердження розміру понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги № 24/01-20 від 24.01.2020 року, відповідно до якого адвокатом Дорошенко Сергієм Олександровичем (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю ДП №3296 від 27.02.2017 року) було надано наступні послуги:

- складання тексту позовної заяви про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 6 лютого 2019р. № Ф-9994-53/17 на суму 18276,72 грн. - вартість послуги 2000,00 грн.

- складання тексту заяви про забезпечення позову до тексту позовної заяви про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 6 лютого 2019р. № Ф-9994-53/17 на суму 18276,72 грн. - вартість послуги - 500,00 грн.

- складання і підписання тексту адвокатського запиту до ГУ ДПС у Дніпропетровській області, для отримання документів та інформації, необхідних для захисту прав клієнта для вирішення спору про скасування податкової вимоги про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 6 лютого 2019р. № Ф- 9994-53/17 на суму 18276,72 грн. - вартість послуги 250,00 грн.

Загальна сума витрат за договором 2750,00 грн.

Надання зазначених послуг підтверджується актом № 1 від 03.02.2020 року, факт оплати таких послуг підтверджується платіжним дорученням № ПН24173453 від 27.01.2020 року на суму 2750,00 грн.

Суд зауважує, що положення частини 7 ст. 134 КАС України покладають обов`язок доведення неспівмірності понесених витрат на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З огляду на це, відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний був навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами.

Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного суду у складі Касаційного адміністративно суду від 10.12.2019 року у справі № 160/2211/19.

Водночас відповідачем як суб`єктом владних повноважень станом не надано доказів, як і не зазначено обставин, які б спростували співмірність розміру судових витрат із обсягом виконаних адвокатом робіт та взагалі будь-яких клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги до суду не надходило.

Вивчивши надані докази суд приходить до висновку, що вони є достатніми для підтвердження наявності підстав для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу у розмірі, який є доведеним, документально обґрунтованим та таким, що відповідає критерію розумної необхідності таких витрат.

Враховуючи, що судом встановлена фактичність витрат та їх співмірність, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача суму витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням положень ч. 3 ст. 139 КАС України у розмірі 2 062, 50 грн. (75%) та 630,60 грн. (75%) витрат на сплату судового збору.

Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про скасування податкової вимоги про сплату боргу - задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску від 06.02.2019р. № Ф-9994-53/17 в частині нарахування заборгованості по сплаті єдиного страхового внеску в сумі 14 756,72 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (вул. Сімферопольська, 17А, м. Дніпро, 49005, код ЄДРПОУ 43145015) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати з оплати судового збору у розмірі 630,60 грн.

Стягнути з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (вул. Сімферопольська, 17А, м. Дніпро, 49005, код ЄДРПОУ 43145015) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на оплату професійної правничої допомоги у розмірі 2062,50 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Серьогіна