Рішення № 88403598, 18.03.2020, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" березня 2020 р. справа № 300/151/20

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

судді Кафарського В.В.,

за участю секретаря судового засідання Вакун В.М.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Левкун Т.В.,

представника відповідача Заника М.Ф.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

24.01.2020 ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - відповідач 1), Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - відповідач 2) про:

- визнання незаконним та скасування наказу №2414/03 від 24.12.2019 «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді категорії «Б» заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області або у зв`язку з неможливістю поновлення, запропонувати рівнозначну посаду категорії «Б» у штаті Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) згідно штатного розпису управління з посадовим окладом не менше попередньо займаної посади;

- стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 28.12.2019 до дня поновлення на роботі;

- стягнення моральної шкоди в сумі 300 000,00 грн.

Позов обґрунтовано тим, що прийняте рішення відповідачем 1 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області є незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки позивач згоду на звільнення не давав та пропозицій на переведення на іншу посаду не отримував, про що він зазначив на звороті оскарженого наказу при ознайомленні з його змістом 27.12.2019. Так, позивач вказує, що за весь період своєї службової професійної діяльності, починаючи з 1995 року по грудень 2019 року, ОСОБА_2 жодного разу не притягався до дисциплінарної відповідальності та дисциплінарні стягнення до нього не застосовувались. Однак, незважаючи на високі результати безперервної трудової діяльності ОСОБА_1 в органах юстиції упродовж 20 років, керівником Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (в особі голови Ліквідаційної комісії) та начальником Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), що є правонаступником ліквідовуваного органу, при переведенні державних службовців із одного управління до іншого, високі кваліфікаційні характеристики були повністю проігноровані. ОСОБА_1 , на відміну від інших осіб, що входили до штату ліквідовуваного управління юстиції, не було запропоновано жодної із посад державної служби категорії «Б» в штаті правонаступника, що є грубим порушенням законодавства про працю, а також може свідчити про упереджене ставлення керівників до позивача.

Позивач зазначає, що у спірних правовідносинах, що виникли, фактично мала місце не ліквідація юридичної особи публічного права по причині відмови держави від виконання завдань та функцій ліквідованого структурного підрозділу, а зміна структури державного органу шляхом перетворення Головного Територіального управління юстиції в Івано-Франківській області в Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ). При вивільненні працівника та подальшому його звільненні в такому випадку в першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Тому при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов`язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці. Враховуючи наведене, позивач вважає, що при вирішенні питання про наявність переважного права на залишення на роботі відповідачами не було дотримано відповідного балансу, а звільнення позивача з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Окремо звернуто увагу на те, що видання наказу про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади спричинило не тільки матеріальний дискомфорт, але й значні моральні страждання, пов`язані із втратою постійного місця роботи, що було єдиним джерелом його доходу впродовж останніх двадцяти років. Враховуючи, що на утриманні позивача є двоє неповнолітніх дітей, втрата постійного місця роботи, призвела не тільки до моральних страждань і втрати нормальних життєвих зв`язків, але й вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, а також поставила під загрозу не тільки якість життя позивача, але й його сім`ї, що є вкрай неприпустимим у правовій державі.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29.01.2020 відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

06.02.2020 представником позивача подано заяву про відвід судді Кафарського В.В., яка мотивована тим, що його рідний брат та дружина брата працюють у штаті Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), що є відповідачем у справі, що в свою чергу може вплинути на неупереджений та об`єктивний розгляд справи суддею.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07.02.2020 зупинено провадження у справі №300/151/20 - до вирішення питання про відвід судді.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.02.2020 в задоволенні заяви представника позивача Левкун Т.В. про відвід судді Кафарського В.В. у справі №300/151/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - відмовлено.

Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) 13.02.2020 подало суду відзив №10-16/682 від 12.02.2020, згідно якого заперечує проти задоволення позову та письмові докази (т. 1 а.с. 136-163). Представник відповідача 2 вважає позов безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. Так, вказує, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» видано наказ Міністерства юстиції України від 16.10.2019 за №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України». Відповідно до статі 110 Цивільного кодексу України Кабінетом Міністрів України та Міністерством юстиції України прийнято рішення про ліквідацію Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, яке на даний час знаходиться в процесі ліквідації та утворено Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), що є новоствореною юридичною особою публічного права та зареєстроване в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 29.10.2019, присвоєно ідентифікаційний код юридичної особи. Отже, представник відповідача 2 вважає, що позивач помилково стверджує про вивільнення працівників Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області в зв`язку з скороченням чисельності або штату державних службовців. Також звернуто увагу на помилковість доводів позивача про те, що в даному випадку необхідно застосовувати норми трудового законодавства, оскільки питання припинення публічної служби внаслідок ліквідації Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області врегульовані спеціальним законом, а саме Законом України «Про державну службу». При цьому, з посиланням на пункт 2 частини 1 статті 41 Закону України «Про державну службу», відповідач 2 зазначає, що чинним законодавством не передбачено у разі ліквідації або реорганізації державного органу обов`язкового порядку переведення працівника в державний орган, якому передаються повноваження та функції такого органу.

Щодо відшкодування моральної шкоди, представник відповідача 2 підкреслює, що позивач не надає суду прямих доказів про те, що він відчував фізичні або душевні страждання. Відсутні будь-які докази, що підтверджують факт заподіяння моральної шкоди внаслідок дій або бездіяльності Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ). На підставі викладеного, представник відповідача просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Крім цього, відповідач 2 подав суду клопотання №10-14/683 від 12.02.2020 про розгляд справи з проведенням судового засідання з повідомленням (викликом) сторін (т. 1 а.с. 164).

Представник позивача 18.02.2020 також подала суду клопотання про розгляд справи за участі позивача та його представника, згідно змісту якого слідує, що представник позивача просить суд розглядати справу з проведенням судового засідання з повідомленням (викликом) сторін (т. 1 а.с. 218).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 поновлено провадження у справі №300/151/20.

Іншою ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 суд задовольнив клопотання представника Левкуна Ярослава Антоновича та представника Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) та призначив судовий розгляд справи №300/151/20 у судовому засіданні із викликом сторін.

02.03.2020 представник позивача подала суду відповідь на відзив, згідно якої просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі (т. 1 а.с. 245-248). У вказаній відповіді зазначено, що відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870, Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, а також фактично діяльність Головного Територіального управління юстиції в Івано-Франківській області та Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) регулюється одним і тим самим Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України (яке не скасовано та не втратило чинності), затвердженим Наказом Міністерства юстиції України 23.06.2011 за №1707/5, і тексті якого лише слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «міжрегіональне управління», однак основні завдання та функції обох управлінь не змінились. Також представник ОСОБА_1 вказує, що позивач з моменту його звільнення безперервно відчуває страждання і приниження, що супроводжуються тривогою, страхом, занепокоєнням, стресом, відчуттям несправедливості, тривалою невизначеністю та іншими негативними переживаннями.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі з мотивів, викладених у позові та відповіді на відзив. Просили позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позовних вимог не визнав з підстав, викладених у відзиві. Просив у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення позивача, представника позивача та представника відповідача, дослідивши позовну заяву, відзив, відповідь на відзив, письмові докази в їх сукупності, судом встановлено наступне.

29.09.2011 ОСОБА_1 наказом Головного управління юстиції в Івано-Франківській області від 29.09.2011 за №915-к призначено на посаду начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Івано-Франківській області із присвоєнням 10 рангу державного службовця (т. 1 а.с. 39).

Наказом Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 18.10.2016 за №1772/6 ОСОБА_1 , начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 18.10.2016 переведено на посаду заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області із збереженням 6 рангу державного службовця в межах категорії «Б» посад державної служби. (т. 1 а.с. 75).

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (пункт 1 Постанови) та утворити як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (пункт 2 Постанови) (т. 1 а.с. 144-145).

До Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються, який є додатком №1 до цієї Постанови, включено Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області (т. 1 а.с. 146).

До Переліку міжрегіональних територіальних органів Мін`юсту, що утворюються, який є додатком №2 до цієї Постанови, включено Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (т. 1 а.с. 147).

Пунктом 3 вказаної Постанови установлено, що міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) - Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області, Головного територіального управління юстиції у Тернопільській області, Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області.

Пунктом 3 вказаної Постанови також визначено, що територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870 наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2019 за №3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 1), зокрема Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області, і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток 2), зокрема Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (т. 1 а.с. 148-149).

Вказаним наказом також затверджено список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції (пункт 4 Наказу).

Головам ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції наказано, зокрема: забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01.11.2019; надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції (підпункт 7 та 8 пункту 5 Наказу).

17.10.2019 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про перебування Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області в стані припинення.

22.10.2019 голова ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області виніс наказ №2021/03 про вивільнення працівників у зв`язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (т. 1 а.с. 91).

29.10.2019 проведено державну реєстрацію Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) як юридичної особи, про що до вказаного Реєстру внесено запис №1 119 102 0000 016926.

Отже, з дня утворення Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) до нього перейшли повноваження та функції, зокрема Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, який втратив такі повноваження та функції згідно з пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870.

23.10.2019 позивача під розпис попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією (т. 1 а.с. 92).

Інша робота за відповідною професією чи спеціальністю позивачу не пропонувалася.

Наказом Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 24.12.2019 за №2414/03 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з займаної посади - заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 27.12.2019 відповідно до п. 1-1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» - у зв`язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, з припиненням державної служби (т. 1 а.с. 97).

Вказаним наказом також вирішено виплатити позивачу компенсацію за 5 календарних днів щорічної основної відпустки за період роботи з 01.10.2019 по 27.12.2019.

Судом також встановлено, що в Південно-Західному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) існували вакантні посади станом на 24.12.2019, зокрема посади:

- начальника міжрегіонального управління;

- заступника начальника міжрегіонального управління у областях;

- заступника начальника управління - начальника відділу у областях;

- заступника начальника відділу у областях та ін.

Також у Південно-Західному управлінні існували інші вакантні посади, що віднесені до державної служби, в тому числі нижчі за посаду, яку обіймав позивач.

Суд звертає увагу, що станом на день розгляду справи Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області перебуває в стані припинення і з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ще не виключено.

Судом також встановлено, що Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області, виконуючи свої повноваження керувалося Положенням про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 23.11.2011 за №1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/19497)

Згідно з наказом Міністерства юстиції від 23.10.2019 за №3228/5 у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.

Південно-Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) діє на підставі Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено тим же наказом - наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 за №1707/5 (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/19497).

Позивач, вважаючи оскаржений наказ відповідача 1 незаконним, звернувся до суду з із вказаним адміністративним позовом з метою захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий судовий розгляд, який забезпечується, у тому числі, шляхом з`ясування судами усіх обставин справи та обґрунтованості судових рішень.

Європейський Суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (рішення «Руїз Торійа проти Іспанії» (Ruiz Torijaet Hiro Balani c. Espagne) від 09.12.1994). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення «Артіко проти Італії» (Artico c. Italie) від 13.05.1980). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (пункт 42 рішення у справі «Бендерський проти України» (Заява №22750/02) від 15.11.2007).

Згідно з частиною 2 статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Відповідно до положень статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частина шоста статті 93 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Відносини щодо проходження публічної служби, врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому у спірних правовідносинах пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Спеціальним законодавством, що визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 за №889-VIII (далі також - Закон №889-VIII).

Відповідно до частин 2, 3 статті 5 Закону України «Про державну службу», відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 1 та пункту 11 частини 1 статті 87 вказаного Закону України підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

- ліквідація державного органу.

Згідно з частиною 4 та 5 статті 87 вказаного Закону, у разі звільнення з державної служби на підставіпункту 1 частини 1 цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

Частиною 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, здійснюється без обов`язкового проведення конкурсу.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002 за №8-рп/2002 визначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми КЗпП України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Аналогічні правові висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 по справі №804/3722/17.

Таким чином, оскільки порядок звільнення державних службовців у зв`язку з ліквідацією та реорганізацією державного органу не врегульований, тому до спірних правовідносин також підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Так, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно частини 1 статті 21 Кодексу законів про працю України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Так, відповідно до пункту 2 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Також пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлено, що при укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв`язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).

Таким чином, як слідує з матеріалів справи та пояснень представників сторін, укладений позивачем з відповідачем 1 трудовий договір (в даному випадку наказ Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 18.10.2016 за №1772/6) строковим не був. Одночасно, як слідує з копії даного наказу від 18.10.2016 за №1772/6, ОСОБА_1 переведений на посаду заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області безстроково, так як конкретний термін чи настання певної події, з якими пов`язано припинення публічної служби у ньому не зазначені.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, яка регулює питання розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті 40 вказаного Кодексу визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Відповідно до статті 49-2КЗпП України, яка визначає порядок вивільнення працівників, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Стаття 42 КЗпП України визначає, що роботодавцем має бути враховано переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Відповідно до статті 42 КЗпП України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»,а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Отже, для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен здійснити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом підготовки довідки в довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Тобто, ці обставини повинен з`ясовувати сам суб`єкт владних повноважень, приймаючи відповідне рішення.

Зазначена правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 08.05.2019 у справі №806/1175/17.

Відповідно до частин 1, 2 статті 43 КЗпП України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Суд звертає увагу, що відповідно до частини 1 статті 104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Пунктом 5 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 за №1074, передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.

Відповідно до пункту 6 вказаного Порядку, права та обов`язки органів виконавчої влади у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань та функцій іншим органам виконавчої влади переходять до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.

Частиною 2 статті 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно з частиною 1 статті 89, частиною 4 статті 91 вказаного Кодексу, юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленомузаконом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення.

Верховний Суд України в постановах від 04.03.2014 (справа №21-8а14), від 27.05.2014 (справа №21-108а14), від 28.10.2014 (справа №21-484а14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася в постановах Верховного Суду, зокрема від 12.12.2018 в справі №826/25887/15, від 17.07.2019 в справі №820/2932/16.

Так, Верховний Суд в постанові від 17.07.2019 в справі №820/2932/16 зазначив, що якщо ліквідовано орган з одночасним створенням іншого органу, який буде виконувати повноваження (завдання) органу, що ліквідується, то зобов`язанням роботодавця (держави) є вжиття заходів щодо працевлаштування працівників ліквідованого у такий спосіб органу.

Верховний Суд в постанові від 04.07.2019 в справі №2а-108/12/2670 зазначив, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В розпорядчому акті органу державної влади - в постанові Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області.

Разом з тим, функції вказаного органу, що ліквідується, покладено на інший орган -Південно-Західне міжрегіональне управління юстиції Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), який визначено його правонаступником.

З 29.10.2019 - дня утворення Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) до нього перейшли повноваження та функції, зокрема Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, який втратив такі повноваження та функції згідно з пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 за №870.

Вказані обставини згідно з частиною 1 статті 104 Цивільного кодексу України та наведених правових позицій Верховного Суду свідчать про реорганізацію юридичної особи.

Отже, у Головному територіальному управлінні юстиції Івано-Франківській області фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація.

І роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури звільнення у зв`язку з реорганізацією, зокрема:

- довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників;

- персонально попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до звільнення;

- запропонувати працівникові іншу роботу за відповідною професією чи спеціальністю рівнозначну або нижчу посаду;

- за відсутності згоди на переведення на іншу посаду - отримати попередню згоду виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, на звільнення працівника.

Верховний Суд в постанові від 09.10.2019 у справі №208/3390/16-а звернув увагу на те, що обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Отже, роботодавець позивача зобов`язаний був запропонувати позивачу іншу роботу, чого зроблено не було. Крім того, ним не надано доказів відсутності вакантних посад на час звільнення позивача. При цьому, наявність вакантних посад у правонаступника роботодавця позивача підтверджено відповідними доказами (штатним розписом).

Вказані обставини свідчать про те, що звільнення позивача проведено з порушенням вимог законодавства.

Згідно частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 2 даної статті, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене, суд вважає, що відповідач не спростував доводи позивача та не надав суду належних письмових доказів на підтвердження правомірності звільнення ОСОБА_1 та, як наслідок, суд дійшов висновку про те, що наказ Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області №2414/03 від 24.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Верховний Суд в постанові від 12.12.2018 року у справі №815/436/17 з подібними правовідносинами виклав правову позицію, що при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи.

При ліквідації підприємства (установи, організації) правила пункту 1 статі 40 Кодексу законів про працю України можуть застосовуватися і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.

Верховний Суд дійшов висновку, що судом апеляційної інстанції правомірно було поновлено позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Підстави для поновлення позивача на посаді у новоутвореній установі відсутні, оскільки його не було переведено в установленому законом порядку.

З огляду на наведене, оскільки права позивача порушені, то вони підлягають відновленню шляхом скасування оскарженого наказу та поновлення позивача на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 згідно оскарженого наказу Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області №2414/03 від 24.12.2019 звільнено з посади заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 27.12.2019, то згідно вимог частини 1 статті 235 КЗпП України, ОСОБА_1 слід поновити на посаді заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 27.12.2019.

Правові наслідки незаконного звільнення працівника з роботи передбачені статтею 235 Кодексу законів про працю України. Так, вказана стаття передбачає, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік (частина 2).

Вимушений прогул у зв`язку з незаконним звільненням ОСОБА_1 рахується судом з 27.12.2019 по 18.03.2020 (день ухвалення судом цього рішення).

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України за №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).

Відповідно до абзаців 1-3 пункту 2 розділу ІІ вказаного Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку №100, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Пунктом 8 Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з довідкою Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області від 13.01.2020 за №13/09-19,розмір заробітної плати позивача за останні 2 календарні місяці роботи складає 41 211,03 грн. (т. 1 а.с. 98).

Відповідно, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить - 1 030,28 грн.

Оскільки вимушений прогул ОСОБА_1 складає 55 днів з 27.12.2019 по 18.03.2020 включно, то на його користь слід стягнути з відповідача середній заробіток в сумі 56 665,40 грн. (1 030,28 грн. х 55 днів) за час вимушеного прогулу з утриманням податків та обов`язкових платежів.

Такий заробіток підлягає стягненню з роботодавця позивача, тобто з Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, і не може бути стягнутий з Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), куди позивач не був переведений.

Аналогічна правова позиція в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу висловлена Верховним Судом в постанові від 12.12.2018 року у справі №826/25887/15.

Суд звертає увагу на те, що позивач після його звільнення з 03.01.2020 перебував на обліку як безробітний в Івано-Франківському міському центрі зайнятості та отримує виплати, що підтверджується довідкою Івано-Франківського міського центру зайнятості від 16.03.2020 за №967-03/29-20 (т. 2 а.с. 3). Таким чином, виплати, які позивач з 03.01.2020 отримав у Івано-Франківському міському центрі зайнятості як безробітний,складають його дохід за цей період.

Отже, з Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області має виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі56 665,40 грн. із вирахуванням податків та обов`язкових платежів, а також із виключенням сум виплат, які він отримав як безробітний під час перебування на обліку в Івано-Франківському міському центрі зайнятості з 03.01.2020 по 18.03.2020.

Що стосується позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 300 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За змістом статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

В постанові №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Пленум Верховного Суду України в пункті 4 вказав, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. В пункті 9 цієї Постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі №804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі № 818/1394/17.

ОСОБА_1 обґрунтовує підстави для стягнення моральної шкоди з відповідача тим, що видання наказу про звільнення із займаної посади спричинило не тільки матеріальний дискомфорт, але й значні моральні страждання, пов`язані із втратою постійного місця роботи, що було єдиним джерелом його доходу впродовж останніх двадцяти років. Так, позивач з моменту його звільнення безперервно відчуває страждання і приниження, що супроводжуються тривогою, страхом, занепокоєнням, стресом, відчуттям несправедливості, тривалою невизначеністю та іншими негативними переживаннями.

При цьому, суд вказує на те, що в даному випадку відсутні будь-які докази причинно-наслідкового зв`язку між зазначеними позивачем обґрунтуваннями моральних страждань і діями відповідача щодо незаконного звільнення. Наведені позивачем посилання на страждання і приниження, що супроводжуються тривогою, страхом, занепокоєнням, стресом, відчуттям несправедливості, тривалою невизначеністю та іншими негативними переживаннями внаслідок незаконного звільнення позивача з посади, не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

Вказане позбавляє суд можливості встановити факт завдання позивачу моральної шкоди протиправними діями відповідача та провести розрахунок її розміру згідно з критеріями, встановленими статтею 23 Цивільного кодексу України, а відтак підстави для задоволення позовних вимог у цій частині відсутні.

Окрім цього, суд зазначає, що сам по собі факт протиправної поведінки відповідача (незаконного звільнення) не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди, як і факт перебування позивача на листку непрацездатності з 28.02.2020 по 12.03.2020 згідно виписки Богородчанської центральної районної лікарні, тобто більше як через два місяці після фактичного звільнення позивача.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №804/6922/16.

Відповідно до частини 7 статті 235 Кодексу рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно пунктів 2-3 частини 1 статті 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2) та поновлення на посаді у відносинах публічної служби (пункт 3).

Таким чином, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 21 635,88 грн. з вирахуванням податків та обов`язкових платежів підлягає негайному виконанню.

З урахуванням вищезазначеного, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають до часткового задоволення.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 34844679), Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) (вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 43316386) про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області №2414/03 від 24.12.2019 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу систематизації законодавства, правової роботи та правової освіти Управління державної реєстрації нормативно-правових актів, правової роботи та правової освіти Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області з 27.12.2019.

Зобов`язати Головне територіальне управління юстиції в Івано-Франківській області (вул. Грюнвальдська, 11, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 34844679) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 27.12.2019 по 18.03.2020 в сумі 56 665 (п`ятдесят шість тисяч шістсот шістдесят п`ять) грн. 40 коп. із вирахуванням податків та обов`язкових платежів, а також із виключенням сум виплат, які він отримав як безробітний під час перебування на обліку в Івано-Франківському міському центрі зайнятості з 03.01.2020 по 18.03.2020.

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) та стягнення на його користь середнього заробітку в межах суми стягнення за один місяць у розмірі 21 635 (двадцять одна тисяча шістсот тридцять п`ять) грн. 88 коп. з вирахуванням податків та обов`язкових платежів.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Кафарський В.В.

В зв`язку з перебуванням судді на лікарняному, рішення складене в повному обсязі 25 березня 2020 р.