Рішення № 88380323, 24.03.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 березня 2020 року м. Київ № 640/15044/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Келеберди В.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Київській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

Обставини справи:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ у Київській області), в якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язати сформувати та подати Головного управління Державної казначейської служби України в Київській області подання про повернення позивачу помилково сплаченого збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, з операцій купівлі-продажу нерухомого майна у розмірі 1% від його вартості в розмірі 3580,00 грн.;

- стягнути з відповідача судові витрати на користь позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що згідно з п. 9 ст.1 ЗУ «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» особи, які придбали житло вперше, звільняються від сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування; оскільки позивач придбав житло вперше, сплачений ним збір підлягає поверненню.

Ухвалою суду від 19.08.2019 року відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без повідомлення учасників справи та запропоновано відповідачу надати відзив протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. ч. 5,6 ст. 162 КАС України відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дасть змогу відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив до початку першого підготовчого засідання у справі.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Станом на момент прийняття рішення у справі, відповідач не скористався своїм правом, передбаченим статтею 162 КАС України, та не подав до суду відзив на позовну заяву, а тому суд вирішує справу за наявними матеріалами.

03.10.2019 року на адресу суду надійшли пояснення Головного управління Державної казначейської служби України в Київській області.

Ухвалою суду від 26.12.2019 року витребувано у позивача додаткові докази по справі, які надані останнім 17.01.2020 року.

Обставини, встановлені судом:

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 25.06.2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , було укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Гладковою О.П. та зареєстровано в реєстрі за № 588. Копія договору міститься в матеріалах справи.

Згідно умов зазначеного договору купівлі-продажу, ОСОБА_1 , придбав квартиру АДРЕСА_1 .

Під час укладення вказаного договору, позивачем було сплачено збір на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна у розмірі 1% від вартості об`єкта купівлі-продажу, що становить 3580,00 грн. Зазначене підтверджується копією квитанції № 0003255 від 25.06.2019 року, копія якої міститься в матеріалах справи, та не заперечується відповідачем.

Як зазначає позивач, житло ним придбавалося вперше, про що свідчить, витребувана судом, Інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15.01.2020 року №196321904, яка міститься в матеріалах справи.

10.07.2019 року ОСОБА_1 , звернувся до ГУ ПФУ у Київській області із заявою, в якій зазначив про необхідність повернення безпідставно сплачених коштів у розмірі 3580,00 грн.

Листом № 191/К-01 від 19.07.2019 року ГУ ПФУ у Київській області відмовило позивачу у вчиненні дій щодо повернення суми збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) платниками збору на обов`язкове державне пенсійне страхування є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Нерухомим майном визнається жилий будинок або його частина, квартира, садовий будинок, дача, гараж, інша постійно розташована будівля, а також інший об`єкт, що підпадає під визначення групи 3 основних засобів та інших необоротних активів згідно з Податковим кодексом України.

Пунктом 8 статті 2 Закону України «Про збір на обов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що об`єктом оподаткування для платників збору, визначених п.9 ст.1 цього Закону є вартість нерухомого майна, зазначена в договорі купівлі-продажу такого майна.

Згідно з пунктом 15-1 Порядку сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.1998 №1740 (далі по тексту - Порядок) збір на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна сплачується підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та фізичними особами, які придбавають нерухоме майно, у розмірі 1% від вартості нерухомого майна, зазначеної в договорі купівлі-продажу такого майна, за винятком державних підприємств, установ і організацій, що придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів, установ та організацій іноземних держав, що користуються імунітетами і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також громадян, які придбавають житло і перебувають у черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

Пунктом 15-3 Порядку передбачено, що нотаріальне посвідчення або реєстрація на біржі договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу нерухомого майна.

Таким чином, збір на обов`язкове державне пенсійне страхування в обов`язковому порядку сплачується фізичними особами - покупцями нерухомого майна; проте, із загального правила про обов`язковість сплати збору при придбанні нерухомого майна законодавцем встановлено два винятки - громадяни, які придбавають житло і перебувають на черзі на одержання житла або придбавають житло вперше.

В Україні відсутній механізм перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість, не існує єдиної бази, за допомогою якої можна визначити первинне придбання нерухомого майна особою, а також не існує органу, компетентного видавати довідки на підтвердження обставин первинного придбання житла.

Питання стосовно механізму перевірки інформації про те, чи вперше особа придбала нерухомість, - було предметом звернення Пенсійного фонду України до Конституційного Суду України з проханням дати тлумачення терміну «придбавають житло вперше», що міститься у п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», визначивши коло осіб, яких необхідно вважати такими, що придбавають житло вперше, однак, ухвалою Конституційного Суду України від 23.03.00 № 29-у/2000 відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі через відсутність у Пенсійного фонду України права на конституційне подання та непідвідомчість Конституційному Суду України питання, порушеного у поданні.

За відсутності відповідного правового механізму перевірки інформації про факт придбання нерухомості вперше саме держава в особі Пенсійного фонду України як уповноваженого суб`єкта владних повноважень зобов`язана доводити той факт, що у кожному конкретному випадку особа, що зобов`язана сплачувати збір на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, придбала житло не вперше.

Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. В протилежному випадку всі негативні наслідки відсутності належного правового регулювання покладаються саме на державу.

Відсутність можливості Пенсійного фонду України та його територіальних відділень встановити придбання квартир конкретною особою вперше, не може ставитись в провину особі, оскільки невизначення порядку виконання законодавчо закріплених норм не може впливати на порушення прав громадян, які наділені такими правами.

Надаючи оцінку діям та бездіяльності відповідача в даному випадку, суд звертає увагу на правову позицію Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави щодо виконання власних повноважень.

Зокрема, згідно з пунктами 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява № 29979/04, у якому проаналізовано поняття «належне урядування».

Аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-1, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-ХІІ, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, n. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), n. 38) (http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-l 07088).

Оскільки саме держава не виконала свій обов`язок запровадити внутрішню процедуру встановлення факту придбання нерухомого майна вперше, що сприяло б юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу.

Як вже зазначалося, відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав від 15.01.2020 року №196321904 позивачем інше нерухоме майно, ніж квартира АДРЕСА_1 , у власність не придбавалася.

Відповідачем не надано доказів зворотного.

Таким чином, відмова відповідача повернути позивачу сплачену суму збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування не може бути визнана правомірною та обґрунтованою.

Згідно п. 18 Порядку сплати збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1998 р. № 1740, облік сум збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій ведеться відповідно до законодавства.

Повернення помилково або надміру сплачених сум збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій здійснюється у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України та нормативно-правовими актами, прийнятими на його виконання, щодо повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету. Відшкодування сум збору на обов`язкове державне пенсійне страхування у разі повернення оператором стільникового рухомого зв`язку користувачу (споживачу) невикористаних ним коштів (частки) за попередньо оплачені послуги стільникового рухомого зв`язку, які він не отримував, здійснюється відповідно до пункту 15-16 цього Порядку.

Згідно чинного законодавства збір на обов`язкове державне пенсійне страхування сплачується на рахунки органів Державної казначейської служби України, тому і повертатися ці кошти мають в порядку, визначеному для повернення бюджетних коштів.

Порядок повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів затверджено наказом Міністерства фінансів України від 03.09.2013 №787, і він визначає випадки, за яких органи Державної казначейської служби України зобов`язані виконувати операції з повернення помилково або надміру сплачених податків, зборів (обов`язкових платежів).

Згідно з пунктом 5 Порядку, повернення помилково або надміру зарахованих до бюджету податків, зборів (обов`язкових платежів) та інших доходів бюджетів здійснюється за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Законом України «Про бюджетну класифікацію» затверджено Класифікацію доходів бюджету, відповідно до якої збору на обов`язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій присвоєно код 24140000 (24140200 - збір при поданні ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів на клеймування державним пробірним клеймом до казенних підприємств пробірного контролю; 24140300 - збір під час набуття права власності на легкові автомобілі; 24140500 - збір з операцій придбавання (купівлі-продажу) нерухомого майна; 24140600 - збір з користування та надання послуг стільникового рухомого зв`язку).

Постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання ведення обліку податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету» затверджено перелік кодів бюджетної класифікації в розрізі органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, згідно якого Пенсійний фонд контролює справляння надходжень бюджету за кодами 24140000, 24140200, 24140300, 24140500, 24140600.

З системного аналізу викладеного вбачається, що органи Пенсійного фонду України контролюють надходження до бюджету збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, і зокрема - збору з операцій придбавання (купівлі-продажу) нерухомого майна.

Отже, для повернення позивачу помилково сплачених коштів відповідач зобов`язаний звернутися з відповідним поданням до органів Державної казначейської служби України.

Суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача сформувати та подати до відповідного органу Казначейства подання про повернення помилково сплаченого збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, відповідно до порядку передбаченого чинним законодавством.

Судом враховується, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини п`ятої зазначеної статті, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.

Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Аналіз наведених правових положень та обставин справи дає суду підстави для висновку, що в даному випадку позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на задоволення позовних вимог та згідно з вимогами статті 139 КАС України судові витрати, а саме: судовий збір в розмірі 768,40 грн., підлягають стягненню на користь позивача.

Щодо стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

За змістом частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 КАСУ у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

На підтвердження розміру витрат на правничу допомогу, позивачем додано до позовної заяви належні докази, а саме: Договір про надання правової допомоги від 05.05.2016 року №б/н, додаткова угода №2 від 01.07.2019 року до Договору №б/н від 05.05.2016 року, акт прийому-передачі наданих послуг № 1 від 01.07.2019, рахунок-фактуру № 107/3 від 01.07.2019 року, платіжне доручення від 05.08.2019 року.

Суд наголошує, що відповідачем спростувань або будь - яких заперечень щодо судових витрат надано не було.

У свою чергу, відсутність з боку відповідача клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, відповідно до частини сьомої статті 134 КАС України, та недоведеність неспівмірності витрат, заявлених позивачем до відшкодування, не надання будь-яких доказів того, що ціни на послуги адвоката (почасові ставки визначені договором) є явно завищеними на ринку юридичних послуг, дає суду підстави для задоволення заявлених вимог.

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного суду від 04.02.2020 року в справі №1.380.2019.001036.

Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, суд доходить висновку, що судові витрати, пов`язані з наданням правничої допомоги при розгляді даної адміністративної справи в суді на користь позивача підлягають стягненню в розмірі 5000,00 грн.

Керуючись статтями 72-73, 76-77, 132, 134, 139, 143, 243-246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва

В И Р І Ш И В:

1. Задовольнити адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Київській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

2. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області (04071, м. Київ, вул. Ярославська, 40, код ЄДРПОУ 22933548) звернутися із поданням до Головного управління Державної казначейської служби України в Київській області про повернення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), помилково сплаченого збору на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування за придбання нерухомого майна у розмірі 1% від вартості, а саме: у розмірі 3580,00 грн. (три тисячі п`ятсот вісімдесят грн. 00 коп.).

3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (04071, м. Київ, вул. Ярославська, 40, код ЄДРПОУ 22933548) шляхом їх безспірного списання судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.) на користь на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ).

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (04071, м. Київ, вул. Ярославська, 40, код ЄДРПОУ 22933548) шляхом їх безспірного списання судові витрати, що складаються із витрат, пов`язаних із розглядом справи (витрати на професійну правничу допомогу) у розмірі 5 000,00 грн. (п`ять тисяч гривень 00 коп.) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ).

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.І. Келеберда