Рішення № 88324133, 17.03.2020, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

17.03.2020 Справа № 920/68/20

м. Суми

Господарський суд Сумської області у складі судді Заєць С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін матеріали справи № 920/68/20

за позовом Фізичної особи - підприємця Сергієнко Володимира Івановича ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 )

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Охтирка м`ясопродукт" (42730, Сумська область, Охтирський район, с. Мала Павлівка, вул. Центральна, буд. 11), код 37124055)

про стягнення 71051 грн 69 коп.,

УСТАНОВИВ:

22.01.2020 позивач звернувся до суду з позовною заявою, відповідно до якої просить суд стягнути з відповідача 71051 грн 69 коп. (з яких: 30000 грн 00 коп. - сума основного боргу, 3403 грн 20 коп. 3% річних, 37340 грн 08 коп. пеня, 308 грн 41 коп. - інфляційне збільшення) за неналежне виконання зобов`язань за Договором поставки № 181 від 05.10.2018 , а також стягнути судові витрати.

23.01.2020 ухвалою суду відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

14.02.2020 позивачем надано до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог, відповідно до якої позивач просить суд стягнути з відповідача 41248 грн 42 коп., з яких 3422 грн 88 коп. сума 3% річних, 37517 грн 13 коп. пеня за несвоєчасне виконання зобов`язання, 308 грн 41 коп. інфляційні збитки, а також стягнути судові витрати.

Ухвалою суду від 25.02.2020 прийнято до розгляду заяву про зменшення позовних вимог.

17.02.2020 відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому відповідач позовні вимоги не визнає в повному обсязі та зазначає, що товар оплачений відповідачем у повному обсязі, в підтвердження чого надав копії платіжних доручень.

27.02.2020 позивачем надано до суду відповідь на відзив, в якому останній зазначив, що відповідачем грошові зобов`язання сплачувалися з значним простроченням в зв`язку з чим йому було нараховано штрафні та компенсаційні нарахування.

Клопотань про відкладення розгляду справи чи надання часу для подання додаткових документів від сторін до суду не надходило.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Враховуючи достатність часу, наданого сторонам для подачі доказів в обґрунтування своїх позиції по справі, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені усі належні умови для реалізації учасниками процесу своїх прав.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши надані докази, суд приходить до наступних висновків:

Як вбачається з матеріалів справи, 05.10.2018 між фізичною особою - підприємцем Сергієнко Володимиром Івановичем (позивач, постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Охтирка м`ясопродукт» (відповідач, покупець) було укладено договір поставки № 181.

Відповідно до п. 1 Договору, постачальник зобов`язується поставити покупцеві товар в порядку та на умовах, визначених цим Договором, а покупець - прийняти і своєчасно оплатити суму, вказану у видаткових накладних на товар, у термін, передбачений Договром.

Пунктом 2.2. зазначеного Договору визначено, що покупець зобов`язується провести розрахунок за поставлений товар по факту його отримання, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок постачальника.

Строки та порядок поставки товару визначений сторонами у розділі IV Договору.

Поставка товару постачальником на адресу покупця здійснюється на підставі відповідної заявки останнього, в якій зазначається конкретна партія товарів згідно асортименту.

Відповідно до п. 4.3 Договору поставка товару здійснюється за графіком, погодженим сторонами, транспортом постачальника.

Пунктом 4.4 Договору поставки обумовлено, що датою поставки вважається дата фактичного отримання товару, що підтверджується підписанням видаткової накладної уповноваженими представниками Сторін.

Відповідно до п. 4.13 Договору сторони дійшли згоди, що наявність печатки (штампу) покупця на супровідних документах підтверджує факт отримання покупцем товару належної якості та у замовлених асортименті та кількості особою, уповноваженою на це покупцем.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Відповідно до вищевказаних умов Договору ФОП Сергієнко В.І. на адресу Відповідача була здійснена поставка товару на загальну суму 799 470,00 грн.

Факт поставки підтверджується матеріалами справи, а саме видатковою накладною № ФПД:047073 від 13.08.2019 та товарно-транспортною накладною № ФПД:068009 від 13.08.2019 року.

Вищезазначені документи підписані представниками та скріплені печатками обох сторін, без будь яких зауважень.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем здійснений розрахунок за отриманий товар на загальну суму 799 470,00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями:

№7270 від 02.09.2019 року на суму 300 000,00 грн.;

№7327 від 06.09.2019 року на суму 99 470,00 грн.;

№7419 від 26.09.2019 року на суму 100 000,00 грн.;

№7517 від 17.10.2019 року на суму 50 000,00 грн.;

№7543 від 22.10.2019 року на суму 50 000,00 грн.;

№7629 від 30.10.2019 року на суму 50 000,00 грн.;

№7739 від 18.11.2019 року на суму 70 000,00 грн.;

№7837 від 18.12.2019 року на суму 50 000,00 грн.

№ 8066 від 29.01.2020 року на суму 30000,00 грн.

Позовач в обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем зобов`язання з оплати отриманого 13.08.2019 товару були виконанні несвоєчасно замість 14.08.2019 остаточна сума оплати була здійснена лише 29.01.2020, що є порушенням договірних зобов`язань.

Надаючи правову оцінку відносин, що склались між сторонами суд керується наступним:

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України, однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договір, який в силу вимог частини першої статті 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Статтею 174 Господарського кодексу України визначено, що підставою виникнення господарських зобов`язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.

Частиною першою статті 193 Господарського кодексу України визначено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до вимог частини першої статті 175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

За правовою природою спірний договір є договором поставки.

Відповідно до вимог частини першої статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не виконав зобов`язання у строк, встановлений договором.

Позивач вказує, що основна заборгованість у відповідача відсутня, проте оплату за переданий товар останній здійснював несвоєчасно та не виконав зобов`язання у строк визначений договором, чим порушив умови господарського зобов`язання, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з вимогами до відповідача про стягнення пені, 3 % річних та інфляційних втрат.

Щодо стягнення з відповідача пені, суд зазначає наступне.

У відповідності до частини другої статті 193 Господарського кодексу України, порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Згідно з приписами статей 216-218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Штрафними санкціями у Господарського кодексу України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина перша статті 230 Господарського кодексу України).

Суб`єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 Господарського кодексу України.

Частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України визначено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Статтею 549 Цивільного кодексу України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договором (пунктом 5.2.) сторони визначили, що у випадку порушення строків оплати поставленого товару, покупець оплачує постачальнику суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь строк затримки платежу, а також пеню, що нараховується на неоплачену суму за весь час прострочення платежу у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Відповідно до частин першої, третьої статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до поданого позивачем розрахунку відповідачу нараховано пеню в сумі 37517 грн 13 коп.

Окрім цього, відповідно до наданих розрахунків позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3422 грн. 88 коп. 3 % річних та 308 грн. 41 коп. інфляційних втрат.

Згідно частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Вказана норма є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов`язання. Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові.

Судом було перевірено правильність нарахування позивачем відповідачу пені, 3% річних та інфляційних втрат і встановлено неправильність визначення періодів розрахунку пені та 3% річних, зокрема позивачем в період розрахунків було включено день часткової оплати за отриманий товар. Внаслідок здійсненого судом перерахунку розмір пені, який підлягає стягненню з відповідача становить 35085грн 85 коп., 3% річних 3200 грн 23 коп. Інфляційне збільшення за вказаний позивачем період має мінусове значення.

За таких обставин позовні вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідача на користь позивача: 35085 грн 85 коп. пені та 3200 грн 23 коп. 3% річних.

В задоволенні іншої частини позовних вимог суд вважає за необхідне відмовити, як таки що є необґрунтованими.

Одночасно, заперечення відповідача суд оцінює критично, оскільки вони спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, крім того відповідачем не надано належних доказів, які б беззаперечно підтверджували погодження між сторонами інших строків оплати за отриманий товар за вищезазначеним договором. Також суд, вважає за необхідне зазначити, що відповідач має самостійно нести всі ризики щодо належного виконання взятих на себе договірних зобов`язань, а також самостійно нести юридичну відповідальність за допущені у своїй діяльності правопорушення (Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у своїх постановах від 02.07.19р. у справі №910/15484/17; від 13.11.18р. у справі №910/23/76/18 та від 06.06.18р. у справі №902/306/16).

Відповідно до ст.ст.73, 74 Господарського процесуалього кодексу України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст. 76 Господарського процесуалього кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст. 77 Господарського процесуалього кодексу України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 Господарського процесуалього кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст. 79 Господарського процесуалього кодексу України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію ст.13 Господарського процесуалього кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 Господарського процесуалього кодексу України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст. 86 Господарського процесуалього кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, зокрема в разі часткового задоволення позовних вимог судові витрати покаладаються на сторін пропорційно до суми задоволених позовних вимог, так з відповідача належить до стягнення судовий збір в сумі 1950 грн 86 коп.

Керуючись ст. ст. 13, 123, 129, 232, 233, 236, 238, 241, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Охтирка м`ясопродукт» (42730, Сумська область, Охтирський район, с. Мала Павлівка, вул. Центральна, буд. 11, код ЄДРПОУ 37124055) на користь Фізичної особи - підприємця Сергієнко Володимира Івановича ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) 35085 грн 85 коп. пені, 3200 грн 23 коп. 3% річних, 1950 грн 86 коп в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст. 256 ГПК України).

Повний текст рішення складено та підписано суддею 20.03.2020.

Суддя С.В. Заєць