Рішення № 88191199, 03.03.2020, Шевченківський районний суд м. Запоріжжя

№ 336/4781/2018

2/336/183/2020

РІШЕННЯ

Іменем України

03 березня 2020

Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Галущенко Ю.А., при секретарі судового засідання Аксьоновій О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи без самостійних позовних вимог ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання права власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку,-

ВСТАНОВИВ:

В серпні 2018 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою, в якій просить визнати за нею право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 .

Позовну заяву обґрунтовує тим, що з відповідачем ОСОБА_2 вона перебувала у шлюбі з 11.08.1978 року ,шлюб між ними був розірваний рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28.05.2009 року.

11.01.1986 року в період шлюбу подружжям за спільні кошти був придбаний недобудований житловий будинок АДРЕСА_1 з відсотком готовності 11%.

Після придбання будинку разом з відповідачем за рахунок їх спільних грошових коштів сторони здійснювали будівництво,на яке,в тому числі,були витрачені кошти позики у розмірі 40000 гр.,наданої у 1991 році позивачці, як працівнику ВАТ «Мотор січ» за місцем роботи,використовували будинок для проживання власної сім`ї з дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Згідно висновку експерта № 2401 від 10.07.2018 р., ступінь готовності житлового будинку станом на дату дослідження складає 96,75 %,технічний стан будівлі не загрожує безпечній експлуатації приміщень.

Посилаючись на те,що відповідачем не визнається її право на частину будинку,який є спільною сумісною власністю подружжя,позивач,посилаючись на ст.ст. 61, 63, 70, 71, 74 СК України, ст.319, 321, 392 ЦК України, просить суд визнати за нею право на 1/2 частку незавершеного будівництвом будинку АДРЕСА_1 .

25.09.2018 року ухвалою суду відкрито провадження по цивільній справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

17.10.2018 року від третьої особи ОСОБА_3 надійшло пояснення на позовну заяву, в якій зазначено, що з 10 жовтня 2018 року третя особа ОСОБА_4 змінив замки на всіх дверях будинку та паркану, що перешкоджає позивачці та йому користуватися будинком та проживати в ньому.

22.10.2018 до суду від відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву, який мотивовано тим, що ,на його думку,житловий будинок АДРЕСА_1 , який не прийнятий в експлуатацію, не належить на праві спільної сумісної власності позивачці з тих підстав,що під час перебування у шлюбних відносинах з позивачкою,відповідач своїми силами та за свої власні кошти виконував внутрішні ремонтні роботи у будинку,під час поділу майна у 2015 р. ОСОБА_1 ,звернувшись до суду з відповідним позовом,не заявляла вимог про поділ спірного будинку.

13.11.2018 року ухвалою суду продовжено строк підготовчого провадження.

27.11.2018 року на адресу суду надійшли письмові пояснення та заперечення від відповідача ОСОБА_4 ,в яких міститься заява про застосування позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 (а.с. 91-93, 96-98).

В судовому засіданні позивачка та її представник адвокат Смола І.В.позовні вимоги підтримали та просили задовольнити з підстав, які зазначені у позові.

У вступному слові позивачка ОСОБА_1 пояснила,що спірний будинок був придбаний у період зареєстрованого шлюбу з відповідачем із ступенем готовності 11%,за спільні кошти вони як подружжя поступово будували його,для чого ,зокрема,була витрачена позика 40000 гр.,видана їй за місцем роботи у АТ «Мотор-Січ»,в період будівництва їх сім`я з двома дітьми мешкала у времянці. На початку 2000 р.основні будівельні роботи були завершені,ступінь готовності будинку на 2018 р.становить 97%, право власності на будинок не реєструвалось. Після розірвання шлюбу з відповідачем у 2009 р.вони продовжували спільно мешкати у будинку,у 2015 р.в судовому порядку поділили спільне майно,щодо якого між ним існував спір,предметом цього спору будинок по АДРЕСА_1 не являвся,оскільки відповідач не оспорював її права на частину будинку та склав на її ім`я заповіт. У 2018 р.про заповіт відповідача дізнався їх син ОСОБА_5 ,після чого між нею та відповідачем виник конфлікт з приводу будинку,а з жовтня 2018 р.її з сином ОСОБА_6 відповідач та син ОСОБА_5 не допускають у будинок,тому вона звернулась до суду за захистом своїх майнових прав.

Представник позивача адвокат Смола І.В.вважає,що для застосування позовної давності до вимог позивачки підстав немає,оскільки про порушення своїх прав власника на частину спірного будинку вона дізналася у 2018 р.з часу виникнення конфлікту з відповідачем щодо цього майна.

Представник відповідача адвокат Железняк Л.В.заперечувала проти задоволення позову з підстав, які зазначені у відзиві на позовну заяву, просить відмовити в задоволенні позову як у зв`язку із пропуском позивачкою строку позовної давності для звернення до суду,так і у зв`язку з тим,що спірний будинок є самочинним будівництвом,яке здійснювалось не подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за спільні кошти,а їх сином ОСОБА_4 в період після 2016 р.за його особисті кошти,

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази,допитавши свідків, та оцінивши досліджені докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Правилами ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до ч. 5 ст. 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Судом встановлено такі обставини.

Позивачка ОСОБА_1 з відповідачем ОСОБА_2 перебували у шлюбі з 11.08.1978 року, шлюб між ними був розірваний рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28.05.2009 року.

11.01.1986 року в період шлюбу сторонами на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом 5-ї Запорізької держаної нотаріальної контори Кріусенко Е.В., який зареєстрований в реєстрі за № 2-55,був придбаний недобудований жилий будинок АДРЕСА_1 з 11 % готовності (а.с. 10-11),державна реєстрація права власності на будинок відповідачем по справі не здійснювалась.

Згідно висновку експерта №2401 від 10.07.2018 р.за результатами проведеної судовим експертом Лещенко ОСОБА_7 будівельно-технічної експертизи, ступінь готовності житлового будинку складає 96,75 %,технічний стан будівлі не загрожує безпечній експлуатації приміщень(а.с. 15-30).

З копії домової книги на спірний об`єкт нерухомості вбачається, що в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані позивачка, відповідач та їх спільні діти (а.с.12).

Застосовуючи норми матеріального та процесуального права суд виходить з наступного.

Як передбачено ст.60,61 СК України та ст.22,23 КпШС(в ред..1963 р.),який був чинним на час придбання спірного будинку,майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Крім того, в п. 23 Постанови № 11 від 21.12.2007 року Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі і садові будинки; земельна ділянка та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено між ними.

Згідно ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Згідно ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частиною 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

З наведеного вище суд встановив,що спірний будинок був придбаний сторонами під час зареєстрованого шлюбу та згідно технічного паспорту,виготовленого станом на 23.03.2016 р.,його будівництво відбувалось протягом до 1995 р.,допоміжних споруд до 2006 р.(а.с.28)

Крім того,встановлено,що будинок був придбаний в інтересах сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ,де вони мешкали разом як подружжя з дітьми,в тому числі в період будівництва.

Такий висновок суду узгоджується з показаннями допитаних свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 ,узагальнений зміст яких полягає у тому,що вони як сусіди сторін підтвердили факт будівництва спірного будинку подружжям ОСОБА_12 за їх спільні кошти,станом на 2000 р.будинок був завершений будівництвом,будинок використовувався для проживання позивачем та відповідачем з дітьми,а також інформацією АТ «Мотор-Січ» про надання ОСОБА_1 у 1990 р.за місцем роботи позики у розмірі 40000 гр.для житлового будівництва(а.с.110).

Відповідно до ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Таким чином, придбаний у шлюбі жилий будинок є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_12 і частки кожного з подружжя в цьому майні є рівними, а тому суд вважає позовні вимоги законними, обґрунтованими та такими,що підлягають задоволенню.

Представник відповідача,наголошуючи на безпідставності заявлених ОСОБА_1 вимог,наголошувала на тому,що спірний будинок як об`єкт незавершеного будівництва,право власності на який не зареєстровано,не набув статусу нерухомого майна та на нього не може бути визнано право власності ,зокрема,за позивачкою.

Такі доводи представника відповідача на висновки суду не впливають з наступних підстав.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об`єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об`єкт незавершеного будівництва» (стаття 331), «об`єкт будівництва» (статті 876, 877, 879–881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.

Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) – це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.

Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.

Що стосується доводів відповідача ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).

Порівняльний аналіз термінів «дізнався» та «міг дізнатись» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Судом встановлено, що після розірвання шлюбу між сторонами вони продовжили проживати разом у спільному будинку до жовтня 2018 р.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності, слід враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Вище вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України від 23.09.2015 року, викладеною під час розгляду справи № 6-258цс15.

Посилання відповідача на те, що позивачка пропустила строк звернення до суду, не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки позивачка продовжувала проживати у спірному будинку після розірвання шлюбу разом з відповідачем та дітьми, а про порушення свого права дізналася, коли між сторонами почали виникати суперечки щодо користування будинком, а саме це час подання позовної заяви до суду у серпні 2018 року.

Крім того, на підставі ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивачки слід стягнути понесені нею і документально підтверджені витрати по сплаті судового збору,по сплаті судової експертизи з визначення ступеню готовності житлового будинку ,на відшкодування витрат по сплаті послуг фахівця в галузі оціночної діяльності з оцінки вартості 1/2 частки житлового будинку,які відповідно до ст..133 ЦПК України є витратами,пов`язаними з розглядом справи.

Керуючись ст. ст. 2, 5, 10-13, 77-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 279 ЦПК України,ст.60,63,65,68,70 СК України,ст.368 ЦК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , право власності на 1/2 частину незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ,зареєстрована адреса проживання АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована адреса проживання АДРЕСА_1 , на відшкодування витрат по сплаті судового збору 1 626 (одну тисячу шістсот двадцять шість) гривень 58 копійок, на відшкодування витрат по сплаті судової експертизи з визначення ступеню готовності житлового будинку 3 800,00 (три тисячі вісімсот) гривень, на відшкодування витрат по сплаті послуг фахівця в галузі оціночної діяльності з оцінки вартості 1/2 частки житлового будинку – 350,00 (триста п`ятдесят) гривень,а всього стягнути 5776(п`ять тисяч сімсот сімдесят шість) гривень 58 копійок.

Рішення може бути оскаржене до Запорізького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення, а у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Галущенко Ю.А.