Рішення № 88095997, 27.02.2020, Смілянський міськрайонний суд Черкаської області

Справа № 710/2222/15-ц

2/703/75/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2020 року

Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Кирилюк Н.А.,

з секретарем Римським Д.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 710/2222/15-ц

за участю

представника позивача адвоката Гончара С.М.,

представника відповідача адвоката Колодницького В.Е.,

представника третьої особи адвоката Терещенка С.І.,

про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння,

встановив:

ОСОБА_1 звернулась до Шполянського районного суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позову зазначила, що вона з 20 листопада 1993 року по 24 вересня 2012 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 .

За період шлюбу вони з чоловіком придбали приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв.м., гараж «літера Ж» площею 126,3 кв.м., мийку «літера Л» площею 117,4 кв.м., приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв.м. та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 .

Право власності на ці приміщення було зареєстроване за ОСОБА_4 .

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 05 вересня 2011 року зазначені нежитлові приміщення були передані у власність ОСОБА_2 . Підставою винесення наведеного рішення зазначено наявність боргу ОСОБА_4 , який підлягав поверненню.

На думку позивача, відчуження ОСОБА_4 майна у такий спосіб відбулось з метою виведення майна із сумісної власності подружжя та можливості його поділу.

15 квітня 2015 року ОСОБА_1 дізналась про наявність свого порушеного права та такого рішення, яке порушувало її право на спільну сумісну власність подружжя, внаслідок чого оскаржила його в апеляційному порядку.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 06 серпня 2015 року зазначене рішення Шполянського районного суду скасовано та постановлено рішення, яким відмовлено ОСОБА_2 в позові до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на заставлене майно в повному обсязі.

Однак, достовірно знаючи про наявність спору щодо нерухомого майна, під час перебування справи в апеляційній інстанції ОСОБА_2 05 травня 2015 року відчужив це майно за договором купівлі-продажу ОСОБА_3 .

Оскільки підстава набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно була визнана незаконною і спірні нежитлові приміщення, які є спільним майном подружжя, незаконно перейшли в особисту власність відповідача ОСОБА_3 , позивач просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 травня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та витребувати з незаконного володіння набувача ОСОБА_3 це майно.

Ухвалою Шполянського районного суду від 05 листопада 2015 року з метою забезпечення позову ОСОБА_1 накладено арешт на спірне майно, а ухвалою від 25 листопада 2015 року залучено ОСОБА_4 до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача.

11 грудня 2015 року Шполянський районний суд Черкаської області виніс рішення, яке було залишене в силі ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 19 січня 2016 року, про відмову ОСОБА_1 в позові в повному обсязі.

Ухвалою вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 23 листопада 2016 року зазначені рішення були скасовані, а справу направлено до суду першої інстанції на новий розгляд.

Розпорядженням Шполянського районного суду № 1 від 22 серпня 2018 року справу передано до Смілянського міськрайонного суду Черкаської області для розгляду за підсудністю.

Ухвалою суду від 08 квітня 2019 року провадженні у справі було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням в цивільній справі № 710/1535/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності.

Постановою апеляційного суду Черкаської області від 21 травня 2019 року наведену ухвалу скасовано та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позов повністю та просив його задоволити з наведених в ньому підстав. Зазначив, що дії ОСОБА_4 та відповідачів по справі були спрямовані на позбавлення ОСОБА_1 належного їй майна, а тому її право на це майно підлягає захисту в судовому порядку.

Представник відповідача ОСОБА_3 позов не визнав та пояснив, що цей відповідач є добросовісним набувачем, а тому на законних підставах володіє спірним майном.

Представник третьої особи просив відмовити в позові та пояснив, що наразі в Смілянському міськрайонному суді вирішується спір щодо поділу спільного майна подружжя, предметом якого є зазначене позивачем майно. Оскільки спір ще не вирішено, за позивачем не визнано право власності на це майно, а також не визначено частку, яка їй можливо буде належати, наведений позов, на його думку, є передчасним та таким, що не підлягає до задоволення.

Відповідач ОСОБА_2 на розгляд справи не з`явився з невідомих суду причин, свого представника не направив, хоча про час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши думку сторін та третьої особи, суд вважає, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до рішення Шполянського районного суду Черкаської області від 13 вересня 2012 року по справі № 2323/4799/2012, яке набрало законної сили 25 вересня 2012 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 20 листопада 1993 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Згідно з рішенням Шполянського районного суду від 05 вересня 2011 року по справі № 2-981/11 за ОСОБА_2 було визнано право власності на приміщення прохідної площею 25,1 кв.м., гаража площею 126,3 кв.м., які належать ОСОБА_4 згідно купівлі-продажу нежилого приміщення від 24 червня 2006 року, мийки площею 117,4 кв.м., яке належить ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 03 вересня 2007 року, приміщення майстерні площею 154,4 кв.м. та контори площею 86,4 кв.м., будівель і споруд, яке належить ОСОБА_4 згідно з договором купівлі-продажу нежилого приміщення від 15 лютого 2008 року, що знаходяться по АДРЕСА_1 в рахунок погашення боргу за договором позики в сумі 350000 грн.

Право власності на це майно ОСОБА_2 зареєстрував 05 травня 2015 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від цієї ж дати.

06 серпня 2015 року зазначене рішення було скасовано рішенням апеляційного суду Черкаської області та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики шляхом визнання права власності на нерухоме майно відмовлено повністю.

Як встановлено з договору купівлі-продажу нежитлової будівлі, посвідченого 05 травня 2015 року приватним нотаріусом Шполянського нотаріального округу Білоусом В.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 872, ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_3 нежитлові будівлі, а саме: приміщення прохідної, гаража, мийки, майстерні та контори, що знаходяться по АДРЕСА_1 . За умовами договору право власності за продавцем було визнано рішенням Шполянського районного суду від 05 вересня 2011 року по справі № 2-981/11, яке вступило в законну силу 15 вересня 2011 року.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У справі, що розглядається ні сторони, ні третя особа не заперечували факт придбання спірного майна в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

При цьому, суд вважає, що відсутність судового рішення про поділ спірного майна чи про визначення розміру часток кожному зі співвласників не позбавляє позивача права на захист від порушень з боку інших осіб, оскільки відповідачами не спростовано презумпцію спільності права власності позивача на вказане майно.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і фактичним володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження № 6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15).

Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18) та від 15 травня 2019 року (провадження № 14-636цс18).

Оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація). Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України.

Враховуючи наведене, суд вважає, що вимоги про витребування майна є законними та обґрунтованими. В той же час вимоги про визнання договору недійсним не підлягають до задоволення, оскільки недійсність договору призведе до повернення майна особі, якою воно було відчужене, що за своєю суттю є реституцією.

Одночасне застосування і реституції, і віндикації до одних правовідносин суперечить нормам чинного законодавства, оскільки вони є самостійними засобами захисту порушених прав.

Пунктом 8 частини 1 статті 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує питання чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч. 7 ст. 158 ЦПК України у разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

На підставі наведеного, керуючись ст. 5, 7,12, 81, 89, 158, 247, 263, 265 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_3 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_4 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 ) про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння задоволити частково.

Витребувати з володіння набувача ОСОБА_3 нежитлові приміщення – приміщення прохідної «літера Б» площею 25,1 кв.м., гараж «літера Ж» площею 126,3 кв.м., мийку «літера Л» площею 117,4 кв.м., приміщення майстерні «літера Е» площею 154,4 кв.м. та приміщення контори «літера А» площею 86,4 кв.м., які розташовані в АДРЕСА_1 .

В решті позову відмовити.

Роз`яснити, що заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду Смілянський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 10 березня 2020 року.

Головуючий: Н. А. Кирилюк