Рішення № 87800728, 18.02.2020, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/17605/18

Провадження № 2/161/93/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 лютого 2020 року

Луцький міськрайонний суд Волинської області

в складі головуючого судді – Присяжнюк Л.М.,

за участю секретаря судового засідання – Петрової В.О.,

представника позивача – ОСОБА_1 .,

представника відповідача – Мелянчука В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до акціонерного товариства «АльфаБанк» про визнання недійсним договору про іпотечний кредит,

В С Т А Н О В И В:

06 листопада 2018 року ОСОБА_2 (далі – позивач, ОСОБА_2 ) звернулася в суд з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним договору про іпотечний кредит.

Ухвалою суду від 04 грудня 2019 року залучено до участі у справі правонаступника відповідача Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» - акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі – відповідач).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 вересня 2018 року між сторонами був укладений договір про іпотечний кредит №MRTG-000000014513 від 12 вересня 2008 року.

Позивач вважає цей кредитний договір недійсним, оскільки:

1) позивач стверджує, що не отримувала кредит;

2) в договорі відсутня інформація про орієнтовну сукупну вартість кредиту;

3) ні банк, ні позивач не отримували індивідуальну ліцензію на здійснення валютних операцій.

З наведених вище підстав та з посиланням на приписи ст.215 ЦК України, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач просить суд визнати недійсним договір про іпотечний кредит № MRTG-000000014513 від 12 вересня 2008 року.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні та письмовому відзиві просить суд відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові матеріали справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, з таких підстав.

Судом встановлено, що 12.09.2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю «УніКредит Банк», правонаступником якого є відповідач у справі, та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір №MRTG-000000014513 (далі – спірний договір), відповідно до умов якого, остання отримала кредит у сумі 99 000,00 доларів США зі сплатою 13,51% річних та зобов`язалася повернути кредит до 12.09.2028 року, сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2016 року у цивільній справі №161/1485/16-ц стягнуто з ОСОБА_2 на користь публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором № MRTG-000000014513 від 12.09.2008 року в розмірі 111495 доларів США 78 центів, що еквівалентно 2579732 грн. 15 коп.

Надаючи правову оцінку доводам позивача про недійсність спірного договору в зв`язку з тим, що вона нібито не отримували кредитні кошти, суд зазначає таке.

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 липня 2016 року у цивільній справі №161/1485/16-ц, яке ухвалено між тими самими сторонами, встановлено, що в ОСОБА_2 належним чином не виконала взяті на себе зобов`язання, в зв`язку з чим станом на 28.12.2015 року у неї виникла заборгованість в розмірі 111 495,78 доларів США, що еквівалентно 2 579 732,15 грн., з яких: заборгованість за кредитом – 90 197,30 доларів США, за відсотками 15 957,72 доларів США, пеня за несвоєчасне повернення кредиту – 875,50 доларів США, пеня за несвоєчасне повернення відсотків – 4 465,27 доларів США.

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У розглядуваному випадку, існує рішення у цивільній справі між тими самими сторонами, у якому встановлений факт невиконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором, а отже і підтверджений факт отримання нею кредитних коштів. В силу вимог ч.4 ст.82 ЦПК України ці обставини є преюдиційними для суду, а отже доводи позивача про те, що вона не отримувала кошти, є помилковими та судом до уваги не беруться.

Надаючи правову оцінку доводам позивача про недійсність спірного договору у зв`язку з відсутністю в банку та позичальника індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій, суд зазначає наступне.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року №373/2054/16-ц зроблений наступний правовий висновок.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:

«валютні цінності»:

валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

«валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ.

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;

переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;

відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами - учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу або, як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана в позику.

Тому, як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Крім того, як слідує з матеріалів справи, відповідач мав генеральну банківську ліцензію, а отже на час укладення спірного договору мав право здійснювати операції з валютними цінностями.

Наведене, на переконання суду, повністю спростовує доводи позивача про те, що відповідач не мав права надавати кредит в іноземній валюті.

Щодо посилань позивача на ненадання інформації про сукупну вартість кредиту, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції чинній на час укладання спірного договору) визначено, що 2. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

В свою чергу, у пункті 7.7 спірного договору зазначено, що з підписанням цього договору позичальник свідчить, що перед його укладанням отримав від банку інформацію про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість для іпотечних кредитів, що надані у відповідності з вимогами чинного законодавства.

Зазначене, на думку суду, повністю спростовує доводи позивача про те, що перед укладанням кредитного договору їй не була надана інформація про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту.

Підсумовуючи все вищевикладене, оскільки факт надання позивачу кредитних коштів встановлений рішенням суду, яке набрало законної сили, між тими самими сторонами, враховуючи, що банк мав генеральну банківську ліцензію, яка передбачає і право на здійснення валютних операцій, без отримання відповідної індивідуальної ліцензії, а чинним законодавством не заборонено укладати договори позики в іноземній валюті, а також враховуючи, що у спірному договорі наявне підтвердження позивача про отримання нею інформації про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, суд дійшов висновку, що підстави для визнання спірного договору недійсним відсутні, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позову, судові витрати позивача залишаються за нею.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 27, 77-81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,

УХВАЛИВ:

В позові ОСОБА_2 до акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання недійсним договору про іпотечний кредит – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду через Луцький міськрайонний суд Волинської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 .

Відповідач: Акціонерне товариство «Альфа-Банк», місце знаходження: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100, код ЄДРПОУ 23494714.

Повний текст рішення виготовлено

та підписано 25.02.2020 року

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області Л.М. Присяжнюк