Рішення № 87797872, 29.01.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 січня 2020 року м. Київ № 826/8079/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Мазур А.С., суддів: Васильченко І.П., Вєкуа Н.Г., при секретарі судового засідання Моренко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

за позовомАкціонерного товариства "Київгаз" до Кабінету Міністрів України провизнання протиправною та нечинною постанови від 27.04.2016 №316

за участі представників сторін:

від позивача - Мельник О.В.

від відповідача - Полець Д.М

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулось Публічне акціонерне товариство "Київгаз" ( в подальшому змінено організаційно-правову форму на акціонерне товариство) із позовом до Кабінету Міністрів України, в якому просить суд ( з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) визнати постанову Кабінету Міністрів України від 27.04.2016 №316 "Про внесення змін до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 №203" протиправною та нечинною з дати її прийняття.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31.05.2016 відкрито провадження у справі та призначено до розгляду по суті.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.12.2018 (з урахуванням ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.01.2019 про виправлення описки) провадження в адміністративній справі закрито.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.03.2019 скасовано ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.12.2018, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.04.2019 прийнято справу до провадження та призначено до розгляду у підготовчому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.08.2019 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті в складі колегії суддів.

Обґрунтовуючи звернення до суду, позивач посилався на те, що оскаржуваною постановою Кабінет Міністрів України порушив положення ст. 58 Конституції України, оскільки встановив введення встановлених постановою від 23.03.2016 № 203 норм споживання природного газу населенням без приладів обліку з 01.02.2016, тобто надав нормативно-правовому акту зворотну дію у часі. Як наслідок вказана протиправність відповідача призвела до порушення вимог ч.2 ст. 5, ст. 6, ч. 3 ст. 8 Господарського кодексу України щодо неприпустимості порушення права приватної власності, незаконного втручання органів державної влади у господарські відносини, яке полягає у тому, що Акціонерне товариство "Київгаз" є суб`єктом приватного права до складу якого належать грошові кошти. Таким чином, оскаржуваною постановою, відповідач фактично зобов`язує суб`єктів господарювання на ринку природного газу повернути споживачам різницю в оплаті, тобто, на думку позивача, відбувається примусове відчуження об`єкта приватної власності.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначив, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2015 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.01.2016 визнано незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України № 237. Проект оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України № 316 розроблено на виконання підпункту 18 пункту 3 витягу з протоколу засідання Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 №23 та пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 203 "Про норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників", відповідно до якого установлено, що перерахунок вартості природного газу, спожитого населенням у період застосування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 №237 "Про внесення змін до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників", здійснюється в порядку, затвердженому Міністерством енергетики та вугільної промисловості". Після скасування Постанови № 237, оскаржуваною Постановою №316 було внесено зміни у пункт 2 Постанови № 203 та викладено у такій редакції: застосування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених пунктом 1 цієї постанови, здійснюється з 01.02.2016 року". Тобто, вказаною постановою встановлено ретроактивну норму, яка регулює правовідносини, що виникли до зміни правової норми і продовжують діяти при встановленні нової норми права.

У додаткових запереченнях проти позову, відповідач посилався на те, що постановою Кабінету Міністрів України "Про деякі питання споживання природного газу побутовими споживачами" від 30.01.2019 №63 затверджено перелік постанов Кабінету Міністрів України, що втратили чинність і постанова Кабінету Міністрів України від 27.04.2016 № 316 "Про внесення змін до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 № 203" є такою, що втратила чинність 08.02.2019, у зв`язку з чим, предмет спору відсутній.

Позивач, з урахуванням викладеного, подав суду заяву про уточнення позовних вимог, якою просив суд визнати нечинною оскаржувану постанову з дати її прийняття, оскільки впродовж 2016-2019 оскаржувана постанова була чинною та створювала відповідні правові наслідки для позивача.

Суд всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані учасниками справи докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступне.

23.03.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №203 № Про норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників", якою затверджено норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, згідно додатком.

Пунктом 2 вказаної постанови установлено, що застосування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених пунктом 1 цієї постанови, здійснюється з 01.02.2016.

27.04.2016 пункт другий постанови №203 було змінено постановою Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 № 203" та викладено в наступній редакції: "установити, що застосування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених пунктом 1 цієї постанови, здійснюється з 01.01.2016".

В подальшому, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.05.2018 по справі 826/2507/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09.08.2018 та постановою Верховного Суду від 27.11.2018 визнано протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 № 203 "Про норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників".

30.01.2019 постановою Кабінету Міністрів України №63 "Про деякі питання споживання природного газу побутовими споживачами", визнано такою, що втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23.03. 2016 № 203".

Вважаючи оскаржувану постанову протиправною, в період з 2016 по 2019 роки , позивач звернувся до суду із уточненою позовною заявою, в якій просив суд визнати нечинною оскаржувану постанову з моменту її прийняття.

Дослідивши спірні правовідносини та надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає слідуюче.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади та у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

За приписами ст. 3 Закону № 794-VII, діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права та законності.

Відповідно до ст. 4 вказаного вище Закону, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Приписами ст. 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 49 Закону № 794-VII, Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Згідно §39 глави 1 регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.07.2009 № 712 акти Кабінету Міністрів нормативного характеру видаються у формі постанов.

Постанови Кабінету Міністрів видаються з питань: затвердження положення, статуту, порядку, регламенту, правил, методики та в інших випадках, коли суспільні відносини потребують нормативно-правового врегулювання; затвердження, прийняття міжнародного договору або приєднання до нього.

Параграфом 41 регламенту Кабінету Міністрів України передбачено, що постанова Кабінету Міністрів набирає чинності з дня її офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самою постановою, але не раніше дня її опублікування. Постанови Кабінету Міністрів публікуються в офіційних виданнях - Офіційному віснику України та газеті "Урядовий кур`єр".

Як вбачається із матеріалів справи, оскаржувана постанова була прийнята з метою врегулювання питань, що виникли внаслідок прийняття ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2016 по справі №826/16447/15.

Так, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.01.2016 по справі №826/16447/15 залишено без змін постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2015та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 04.11.2015.

Предметом розгляду адміністративної справи №826/16447/15 була постава Кабінету Міністрів України від 29.03.2015 №237 «Про внесення змін до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників», якою вносилися зміни до норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників.

У зв`язку з тим, що постанову Кабінету Міністрів України від 29.03.2015 №237 було визнано незаконною та нечинною, Кабінетом Міністрів України внесено зміни у п. 2 постанови Кабінету Міністрів України №203 від 23.03.2016, якою затверджено норми споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників.

Так, постановою Кабінету Міністрів України №203 від 23.03.2016 було установлено, що застосування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затверджених пунктом 1 цієї постанови, здійснюється з 1 лютого 2016 року (пункт 2).

Тобто, саме постановою Кабінету Міністрів України №203 встановлювалися терміни, з яких починається споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, натомість, оскаржуваною постановою №316 тільки врегульовано порядок дії пункту 2 постанови №203 , шляхом внесення відповідних змін.

Обґрунтовуючи нечинність постанови, позивач посилався на те, що остання прийнята всупереч вимогам ст. 58 Конституції України.

Так, ст. 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів, зокрема, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

За загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч.1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Конституція України, закріпивши ч. 1 ст. 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.

Офіційне тлумачення цього положення надано рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 у справі за конституційним зверненням Національного банку України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).

Так, Конституційним Судом України наголошено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти як таку, що починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події чи факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія закону чи іншого нормативно-правового акта поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності. Це є однією з найважливіших гарантій правової стабільності, впевненості суб`єктів права в тому, що їх правове становище не погіршиться з прийняттям нового закону чи іншого нормативно-правового акта.

Крім того, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом судового оскарження є нормативно-правовий акт - постанова Кабінету Міністрів України від 27.04.2016 №316 "Про внесення змін до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 №203".

Так, зі змісту постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 №203 вбачається, що вказаною постановою було затверджено норми споживання (перерахунку) вартості природного газу для побутових споживачів.

У той же час, за приписами ч. 3 ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства України, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Із матеріалів справи слідує, що Акціонерне товариство "Київгаз" є юридичною особою, основним видом господарської діяльності якого є згідно коду КВЕД 43.22 монтаж водопровідних мереж, систем опалення та кондиціонування; коду КВЕД 46.90 неспеціалізована оптова торгівля; коду КВЕД 71.20 технічні випробування та дослідження;

коду КВЕД 33.12 Ремонт і технічне обслуговування машин і устаткування промислового призначення; коду КВЕД 33.20 Установлення та монтаж машин і устаткування; коду КВЕД 35.22 розподілення газоподібного палива через місцеві (локальні) трубопроводи (основний); коду КВЕД 35.23 Торгівля газом через місцеві (локальні) трубопроводи; коду КВЕД 35.30 постачання пари, гарячої води та кондиційованого повітря; коду КВЕД 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель; коду КВЕД 42.21 Будівництво трубопроводів.

Тобто, з вищевказаного вбачається, що позивач є юридичною особою, який здійснює господарську діяльність, зокрема, розподілення газоподібного палива через місцеві (локальні) трубопроводи і є оператором газорозподільної системи, що також підтверджується наявною у справі ліцензією №597373, а відтак, позивач є суб`єктом правовідносин до якого застосовується положення оскаржуваного акту.

Згідно вимог ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Як вбачається зі змісту позовних вимог, єдиною підставою для звернення до суду із вказаним позовом є те, що оскаржувана постанова прийнята всупереч приписів ст. 58 Конституції України, зокрема закони не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Суд зазначає, що положення ст. 58 Конституції України необхідно застосовувати з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99 у справі № 1-7/99.

Зазначеним рішенням ухвалено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи).

Так, у мотивувальній частині рішення Конституційним Судом зазначені мотиви, з яких останній дійшов таких висновків. Зокрема, у п. 3 вказаного рішення, Контитуційний суд вказавав, що в Конституції України стаття 58 міститься у розділі II "Права, свободи та обов`язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов`язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України. Положення окремих статей Конституції України, в яких насамперед визначається правовий статус церкви і релігійних організацій в Україні (стаття 35), політичних партій та громадських організацій (статті 36, 37), гарантують їх діяльність через реалізацію прав та свобод людини і громадянина, а саме - права на свободу віросповідання і світогляду, права на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації.

Тому, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

З огляду на що, суд відхиляє доводи представника позивача про те, що положення ст. 58 Конституції України застосовуються до оскаржуваної постанови.

Так, позивач посилався на те, що нормативно правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що вони стосуються фізичних осіб і не поширюються на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші правові акти, які скасовують відповідальність юридичних осіб.

Оцінивши вказані заперечення, суд зазначає, що як вбачається з рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 N 1/99-рп частину першу статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що нормативно -правові акти, які покращують правове становище фізичних чи юридичних осіб, скасовують чи пом`якшують юридичну відповідальність - мають зворотну силу у часі. Інші нормативно-правові акти зворотної сили не мають.

Так, суд приходить до висновку, що оскаржувана постанова №316 є нормативно-правовим актом, який спрямований на врегулювання питань, що виникли внаслідок прийняття ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2016 №826/16447/15, шляхом внесення змін у порядок застосовування норм споживання природного газу населенням у разі відсутності газових лічильників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 №203.

Таким чином, оскаржуваною постановою не встановлено нових положень, а лише викладено п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 23.03.2016 №203 у попередній редакції, що за своєю суттю не може вважатися зворотною дією норми у часі, а тому, у позивача відсутні правові підстави для визнання даного акту нечинним на підставі положень ст. 58 Конституції України.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно із ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства "Київгаз" відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст складено: 24.02.2020

Головуючий суддя А.С. Мазур

Суддя І.П. Васильченко

Суддя Н.Г. Вєкуа