Рішення № 87674792, 11.02.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.004616

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2020 року

12 год. 19 хв. м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Гордійчук Г.В., представника позивачів Максимова А.О., представника відповідача та третьої особи Бути Н.І., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) та громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11), про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС у Львівській області), в якому просять суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача № 289-19 від 22.08.2019 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача № 290-19 від 22.08.2019 про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати відповідача визнати позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Підставою подання цього позову є протиправна відмова Державної міграційної служби України у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Така, на думку позивачів, є формальною та вчинена з порушенням норм чинного законодавства.

Оскільки така порушує права позивачів, вони звернувся до суду для їх відновлення із цим позовом.

Ухвалою суду від 13.09.2019 відкрито загальне позовне провадження у вказаній справі. Залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області.

Ухвалою суду від 29.10.2019 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

02.10.2019 за вх. № 35561 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому Державна міграційна служба України позов не визнала та просила у його задоволенні відмовити. Зокрема вказує, що 10.04.2019 до ГУ ДМС у Львівській області надійшло рішення ДМС України від 05.04.2019 за № 17-19, прийняте відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» на виконання рішення Львівського апеляційного адміністративного суду № 813/2571/18 від 15.11.2018 з врахування постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2019. Вказаним рішенням ГУ ДМС у Львівській області зобов`язано повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення ДМС України. Відтак ГУ ДМС у Львівській області розпочато повторний розгляд цих заяв.

Щодо ОСОБА_1 відповідач вказує, що заявник незаконно перетнув державний кордон України в березні 2017 року, а звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області 07.12.2017, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Окрім того, серед тверджень, які надав заявник, не навів фактів переслідування заявника у країні походження та громадянської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства, підданства та приналежності до певної соціальної групи. Заявник на співбесіді 15.05.2019 особисто підтвердив, що у його рідних відсутні будь-які проблеми зі спецслужбами та правоохоронними органами РФ. На момент вступу позивача в ряди партії, на території Російської Федерації діяльність даної організації вже була заборонена. Таким чином вважає, що з огляду на наявні матеріали можна цілком обґрунтовано стверджувати, що заявник свідомо брав участь у діяльності партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», тим самим порушуючи законодавство країни громадянської належності. Водночас відповідач зазначає, що інформацією по країні походження – з повідомлень російських ЗМІ – підтверджується, що відносно позивача заведено кримінальну справу, відтак вважає, що переслідування заявника пов`язане із свідомим порушенням норм чинного законодавства країни громадянської належності і його небажання повернутися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач приходить до висновку, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього нема підстав для набуття статусу біженця. Відтак вказує, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи шукача притулку та дійшла обґрунтованого висновку про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Щодо ОСОБА_2 відповідач вказує, що заявниця легально перетнула державний кордон України 26.05.2017, а звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області 15.12.2017, чим порушила вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Окрім того, серед тверджень, які надала заявниця, не наведено фактів її переслідування у країні походження та громадянської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства, підданства та приналежності до певної соціальної групи. У ході співбесіди 15.05.2019 заявниця підтвердила, що у неї були відсутні будь-які проблеми зі спецслужбами та правоохоронними органами РФ через сповідування релігії іслам до вступу в партію «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». На момент вступу позивачки в ряди партії, на території Російської Федерації діяльність даної організації вже була заборонена. Таким чином вважає, що з огляду на наявні матеріали можна цілком обґрунтовано стверджувати, що заявниця свідомо брала участь у діяльності партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», тим самим порушуючи законодавство країни громадянської належності. Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач приходить до висновку, що немає підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у неї нема підстав для набуття статусу біженця. Відтак вказує, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи шукача притулку та дійшла обґрунтованого висновку про відмову громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

19.11.2019 за вх. № 13086 від позивачів надійшла відповідь на відзив, у якій вони не погоджуються з позицією відповідача, просять задовольнити позов у повному обсязі. Акцентують увагу суду на тому, що при повторному розгляді заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідач та третя особа повинні були врахувати усі висновки судів першої та апеляційної інстанції, які набрали законної сили. Проте відповідач здійснив розгляд справи поверхнево, проігнорував висновки судів та обставини, які вже були встановлені цими рішеннями, що вказує на невиконання посадовими особами ДМС України рішення суду, яке набрало законної сили. За зазначених у цих рішеннях обставин ДМС України мала прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Зокрема, незважаючи на той факт, що обґрунтовані побоювання позивачів зазнати переслідувань, негідного поводження були зафіксовані в рішенні суду, що набрало законної сили, відповідач всупереч вимогам закону продовжує стверджувати, що заявники «не повідомляють про застосування щодо них негідного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання». Окрім того зазначає, що п. 56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, виданих УВКБ ООН, відповідно до якого надмірне кримінальне переслідування, покарання нерівнозначне проступку, притягнення до відповідальності, яке не відповідає загальновизнаним нормам захисту прав людини є формою переслідувань. В таких випадках слід звертатись до національного законодавства країни притулку. Як видно з матеріалів справи, дії позивачів, а саме мирне сповідування релігії та політична діяльність у формі мирних зібрань не є кримінально караною та забороненою в Україні. Так само не заборонена політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Як встановлено раніше Львівським окружним адміністративним судом в рішенні, яке набрало законної сили, інформація про політичну партію «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» з Інтернет-ресурсу Вікіпедія, яка була використана ДМС України при прийнятті оскаржуваного рішення не є офіційною і достовірною інформацією. ДМС України не наділена повноваженням приймати рішення про терористичний характер діяльності «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», членство позивачів у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

У судовому засіданні представник позивачів позовні вимоги підтримав повністю, з підстав, що викладені у позовній заяві та відповіді на відзив, просив позов задовольнити.

Представниця відповідача та третьої особи проти позову заперечила повністю. При цьому, позиція відповідача викладена у письмовому відзиві на позовну заяву.

Суд, заслухавши вступне слово учасників судового розгляду, дослідив матеріали справи, встановив наступні правовідносини та при вирішенні справи керується таким.

Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами, що 07.12.2017 громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся до ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання його біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту

З матеріалів особової справи №2017LV0058 ОСОБА_1 видно, що позивач народився у м. Кувасай, Ферганська область, Республіка Узбекистан, Російська Федерація, є громадянином Російської Федерації, за національністю - татарин, віросповіданням – мусульманин. Вільно володіє татарською та російською мовами, частково розуміє українську мову.

Освіта середня спеціальна, закінчив професійне училище №57 і місті Набережні Челни, Республіка Татарстан, Російська Федерація, здобув спеціальність газозварювальника.

Сімейний стан - одружений. У шлюбі перебуває з 19.05.2012. Дружина – ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянка Російської Федерації. Виховує дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Дані про особу ОСОБА_1 встановлені на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації, № 9212421426 виданого 16.01.2013, код підрозділу 160-014, м. Набережні Челни, Республіка Татарстан, Російська Федерація. Також заявник долучив до матеріалів заяви військовий квиток серії НОМЕР_1 , виданий 05.12.1997.

У Російській Федерації ОСОБА_1 зареєстрований в АДРЕСА_2 , працював столяром, займався ремонтом квартир та роботами по дереву.

ОСОБА_1 покинув Російську Федерацію 24.03.2017. Кордон перетнув нелегально, пішки, поза пунктом пропуску біля Брянської області. Спочатку прямував до м. Києва, згодом переїхав автобусом в м. Одесу, а звідти в м. Львів.

В Україні заявник із сім`єю винаймає житло та проживає за адресою АДРЕСА_3 .

Згідно довідки, виданої Інформаційним офісом «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні № 1439/16 від 15.11.2017 ОСОБА_1 був прийнятий в партію в 2008 році та після приїзду в Україну приписаний до Українського відділення організації.

Рішенням ДМС України від 18.05.2018 № 164-18 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Громадянка Російської Федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулася 15.12.2017 до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів особової справи №2017LV0059 ОСОБА_2 видно, що позивачка народилася у смт. Осипово, Зеленодільський район, Республіка Татарстан, Російська Федерація, є громадянкою Російської Федерації, за національністю - татарка, віросповіданням – мусульманка. Рідна мова – татарська, вільно володіє російською мовою.

Освіта – вища, закінчила Енергетичний університет за спеціальністю «Еколог», за спеціальністю не працювала.

Сімейний стан – заміжня. У шлюбі перебуває з 19.05.2012. Чоловік – ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації. Виховують дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Дані про особу ОСОБА_2 встановлені на підставі копії паспорта громадянки Російської Федерації, № 754722462 виданого 19.04.2017, відділом ФМС 16007.

У Російській Федерації ОСОБА_2 зареєстрований в АДРЕСА_4 .

Заявниця прибула на територію України 26.05.2017 легально, на автомобілі з дочкою ОСОБА_3 . Спочатку прямувала до Білорусі в м. Гомель, згодом переїхала в м. Одесу, а звідти в м. Львів.

В Україні заявниця із сім`єю винаймають житло та проживає за адресою АДРЕСА_3 .

Рішенням ДМС України від 18.05.2018 № 150-18 громадянці Російської Федерації ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися з адміністративним позовом до ГУ ДМС у Львівській області та ДМС України про визнання неправомірними та скасування рішень від 18.05.2018 № 150-18 та 164-18 та зобов`язання ДМС України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.11.2018 позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України №164-18 від 18.05.2018 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України № 150-18 від 11.05.2018 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяви-анкети громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішень №164-18 від 18.05.2018 та № 150-18 від 11.05.2018. В решті позовних вимог – відмовлено.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2019 апеляційну скаргу ДМС України залишено без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15.11.2018 у справі № 813/2571/18 без змін.

На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15.11.2018 та відповідно ч. 10 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ДМС України прийнято рішення від 05.04.2019 № 17-19, яким ГУ ДМС у Львівській області зобов`язано повторно розглянути особову справу №2017LV0058 ОСОБА_1 та рішення № 16-19, яким ГУ ДМС у Львівській області зобов`язано повторно розглянути особову справу №2017LV0059 ОСОБА_2

ГУ ДМС у Львівській області було повторно розглянуто заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування Львівським окружним адміністративним судом рішень ДМС № 150-18 від 11.05.2018 та №164-18 від 18.05.2018.

В результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № №2017LV0058, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15.11.2018 у справі № 813/2571/18 було встановлено, що заявник незаконно перетнув державний кордон України в березні 2017 року, а звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області 07.12.2017, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Окрім того, серед тверджень, які надав заявник, не навів фактів переслідування заявника у країні походження та громадянської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства, підданства та приналежності до певної соціальної групи. Заявник на співбесіді 15.05.2019 особисто підтвердив, що у його рідних відсутні будь-які проблеми зі спецслужбами та правоохоронними органами РФ. На момент вступу позивача в ряди партії, на території Російської Федерації діяльність даної організації вже була заборонена. Таким чином ГУ ДМС у Львівській області дійшло висновку, що з огляду на наявні матеріали можна цілком обґрунтовано стверджувати, що заявник свідомо брав участь у діяльності партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», тим самим порушуючи законодавство країни громадянської належності. Водночас інформацією по країні походження – з повідомлень російських ЗМІ – підтверджується, що відносно позивача заведено кримінальну справу, відтак зазначено, що переслідування заявника пов`язане із свідомим порушенням норм чинного законодавства країни громадянської належності і його небажання повернутися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Відтак встановлено, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього нема підстав для набуття статусу біженця у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Крім цього, в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи № №2017LV0059, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15.11.2018 у справі № 813/2571/18 було встановлено, що заявниця легально перетнула державний кордон України 26.05.2017, а звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Львівській області 15.12.2017, чим порушила вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Окрім того, серед тверджень, які надала заявниця, не наведено фактів її переслідування у країні походження та громадянської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства, підданства та приналежності до певної соціальної групи. У ході співбесіди 15.05.2019 заявниця підтвердила, що у неї були відсутні будь-які проблеми зі спецслужбами та правоохоронними органами РФ через сповідування релігії іслам до вступу в партію «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». На момент вступу позивачки в ряди партії, на території Російської Федерації діяльність даної організації вже була заборонена. Таким ГУ ДМС у Львівській області дійшло висновку з огляду на наявні матеріали, що заявниця свідомо брала участь у діяльності партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», тим самим порушуючи законодавство країни громадянської належності. Отже, немає підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у неї нема підстав для набуття статусу біженця у зв`язку з відсутністю умов, передбачених п. 1 і п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»

Вказані висновки та матеріали особових справ позивачів були скеровані ГУ ДМС у Львівській області до ДМС України для прийняття рішення по суті.

Рішенням ДМС України № 289-19 від 22.08.2019 відмовлено у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України № 290-19 від 22.08.2019 відмовлено у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивачі звернулись з даним позовом до суду.

Вирішуючи справу суд керується таким.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VІ від 08.07.2011 року (далі – Закон №3671-VI).

Відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно зі статтею 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що поняття біженець, або особа, яка потребує додаткового захисту включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано такий статус. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

В пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16 березня 2012 року № 3) судам роз`яснено, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця і складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Як встановлено з матеріалів справи, причиною виїзду позивачів з Російської Федерації стало побоювання переслідування подружжя за участь у міжнародній організації «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»), яка у Російській Федерації визнана терористичною і діяльність якої на території цієї держави заборонена. Окрім того, відносно ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ч.2 ст. 205.5 Кримінального Кодексу Російської Федерації за участь в діяльності терористичної організації.

За результатами розгляду особових справ позивачів, проведених з ними співбесід, ГУ ДМС у Львівській області склало висновки про те, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підпадають під критерії визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки перебування на території України іноземних громадян, які підтримують діяльність організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», пов`язану з вчиненням умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України, порушення рівноправності громадян залежно від їх національної належності та ставлення до релігії, повалення конституційного ладу або захоплення державної влади на так званих «ісламських територіях», що входять до складу України, з метою побудови на них теократичної держави « ОСОБА_4 », становить загрозу національній безпеці України.

Слід зазначити, що відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, у судовому рішенні у справі № 2571/18, яке набрало законної сили та у якій беруть участь ті самі особи, встановлено, що ДМС України та ГУ ДМС України дійшли помилкового висновку, що відсутні підстави для визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Суд погодився із доводами позивачів, що наявні підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», як не пов`язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення. Більше того, в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України. Водночас, суд звернув увагу, що на даний час загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочини, передбачені ч.1 ст.205.5 КК РФ, посилилась, а відтак побоювання позивачів є обґрунтованими. На переконання суду наведенні обставини в своїй сукупності із наданими доками свідчать про існування реальної загрози для позивачів в разі їх повернення в країну-походження.

Суд вважає, що встановлені в згаданому вище судовому рішенні обставини не підлягають доказуванню при розгляді даної справи. Натомість, при повторному розгляді заяв позивачів про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідачі залишили поза увагою такі висновки суду, не дали належної оцінки обставинам, що встановлені у судовому рішенні, що призвело до протиправної відмови їм в задоволенні відповідних заяв.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачами наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності вони зазнавали переслідувань через своє членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та цілком обґрунтованими є побоювання зазнати переслідувань у разі їх повернення до Росії.

Враховуючи викладене, а також відсутність умов, які перешкоджають наданню позивачам правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 є особами, які потребують захисту, оскільки вони змушені прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози свободі в країні походження.

Оскільки позивачам відмовлено в задоволенні заяв про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту з аналогічних підстав, що були предметом судового розгляду у справі № 813/2571/17, оскаржувані рішення ДМС не підлягають повторній оцінці та підлягають скасуванню з тих самих підстав.

Що ж стосується вимоги позивачів про зобов`язання ДМС визнати їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити таке.

Повноваження суду при вирішенні справи передбачено статтею 245 КАС України. Так в силу частини 2 цієї статті у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю; 7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 8) примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів; 11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання; 12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; 13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 15) зобов`язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.

Згідно з частиною 4 цієї статті у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У справі, що розглядається, повноваження щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, регламентовано статтею 10 Закону № 3671-VI.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати такий статус. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу задовольнити заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або відмовити в її задоволенні. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Застосовуючи ці підходи до справи, що розглядається, суд приходить до висновку про відсутність дискреційних повноважень в межах спірних правовідносин. До того ж зважаючи на те, що судовими рішеннями, які набрали законної сили встановлено, що ДМС України вже неправомірно відмовляла позивачам у задоволенні їх заяв про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а інших обставин при повторному розгляді не встановлено, то за аналогічних обставин черговий повторний розгляд заяв не захистить прав позивачів.

З огляду на це, саме зобов`язання ДМС України визнати позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є найбільш ефективним способом захисту порушеного права позивачів.

За наведених обставин, дійшов висновку, що підлягає до задоволення позовна вимога в частині зобов`язання ДМС України визнати громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З врахуванням наведеного, доводи позивачів є обґрунтованими, підтвердженими письмовими доказами, а відтак, позов підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивачів звільнено від сплати судового збору, а відповідачами не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 289-19 від 22.08.2019 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від № 290-19 від 22.08.2019 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Зобов`язати Державну міграційну службу України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470) визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 та громадянку Російської Федерації ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

5. Судові витрати розподілу не підлягають.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення виготовлений 19.02.2020.

Суддя Р.П. Качур