Рішення № 87646591, 17.02.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 лютого 2020 року м. Київ № 640/4454/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у спрощеному (письмовому) провадженні без проведення судового засідання та виклику учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 доГоловного управління Національної поліції в Київській областіпровизнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Національної поліції в Київській області (адреса: м. Київ, вул. Володимирська, 15, ідентифікаційний код - 40108616) (надалі - відповідач або ГУ НП в Київській області), в якому просить суд:

- визнати протиправною та скасувати відмову ГУ НП в Київській області у виплаті одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку із встановленням третьої групи інвалідності з 30.10.2018, що настала внаслідок контузії, отриманої під час виконання службових обов`язків безпосередньо в зоні проведення Антитерористичної операції;

- зобов`язати ГУ НП в Київській області прийняти рішення про призначення і виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку із встановленням третьої групи інвалідності, пов`язаною з безпосередньою участю в АТО при виконанні службових обов`язків відповідно до «Порядку та умов виплати одноразової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського», затвердженого Наказом МВС України від 11.01.2016 № 4.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідачем неправомірно відмовлено позивачу у виплаті одноразової допомоги.

Ухвалою від 26.03.2019 Окружним адміністративним судом міста Києва позовну заяву залишено без руху.

Позивач зазначені в ухвалі недоліки усунув у строк встановлений судом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.04.2019 (суддя Пащенко К.С.) відкрито спрощене провадження в адміністративній справі у порядку письмового провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що адміністративний суд, у справах щодо оскарження прийнятих рішень виконавців влади, а також законодавці й, виконуючи цілі, встановлених адміністративними судами щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим с. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, критеріям, не втручається і не може втручатися в дискреції (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза перевірки за названими критеріями. Також відповідач зазначає про відсутність підстав для виплати одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, оскільки між первинним і вторинним медоглядами пройшло 4 роки, що не підпадає під умови отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

26.05.2014 позивач був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України.

Службу позивач проходив у складі підрозділу спеціального призначення "Миротворець" ГУ НП в Київські області. У складі цього підрозділу Сіроштан Д.В. перебував на території Луганської та Донецької областей, в зоні проведення антитерористичної операції. У серпні 2014 року позивач, при виконанні своїх службових обов`язків, отримав мінно-вибухову травму.

Відповідно до довідки МСЕК від 16.12.2014 серії АГ № 0007211 ОСОБА_1 встановлено 25 % ступеня втрати працездатності, в наслідок чого позивачу було виплачено одноразову грошову допомогу у розмірі 8 184,00 грн.

Наказом т.в.о. начальника ГУ НП від 20.08.2018 № 435 о/с позивач був звільнений зі служби в поліції за п. 2 (через хворобу) ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію".

Відповідно до довідки МСЕК серії АВ № 0531418 від 30.10.2018 позивача під час первинного огляду було визнано особою з інвалідністю 3 групи внаслідок контузії, пов`язаною з безпосередньою участю в АТО, при виконанні службових обов`язків.

22.11.2018 позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності.

Листом № 29/с-1312 від 20.12.2018 відповідач відмовив позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги, оскільки пройшло більше 2-х років з дати первинного огляду МСЕК.

Вважаючи вказані дії відповідача протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон № 580-VIII) та Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11.01.2016 № 4, яким затверджено Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського (далі - Порядок № 4).

Відповідно до статті 97 Закону № 580-VIII одноразова грошова допомога в разі загибелі (смерті), визначення втрати працездатності поліцейського (далі - одноразова грошова допомога) є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, у разі:

1) загибелі поліцейського, що настала внаслідок протиправних дій третіх осіб, або під час учинення дій, спрямованих на рятування життя людей або усунення загрози їхньому життю, чи в ході участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, під час захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України або смерті поліцейського внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого за зазначених обставин;

2) смерті поліцейського, що настала під час проходження ним служби в поліції;

3) визначення поліцейському інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов`язків, пов`язаних із виконанням повноважень та основних завдань міліції або поліції, чи участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті;

4) визначення поліцейському інвалідності внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті;

5) отримання поліцейським поранення (контузії, травми або каліцтва) під час виконання ним службових обов`язків, пов`язаних із здійсненням повноважень та основних завдань міліції або поліції, чи участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, наслідком якого є часткова втрата працездатності без визначення йому інвалідності;

6) отримання поліцейським поранення (контузії, травми або каліцтва), пов`язаного із проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції, наслідком якого є часткова втрата працездатності без визначення йому інвалідності.

Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського встановлюється Міністерством внутрішніх справ України.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 99 Закону № 580-VIII розміри одноразової грошової допомоги поліцейським, а в разі їх загибелі (смерті) - особам, які за цим Законом мають право на її отримання, визначаються виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату визначення поліцейському внаслідок причин, зазначених у пункті 3, інвалідності:

а) I групи - 400 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату;

б) II групи - 300 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату;

в) III групи - 250 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату.

Одноразова грошова допомога у випадках, зазначених у частині другій цієї статті, призначається і виплачується за останнім місцем проходження служби поліцейським. Особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, визначеної цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення в них такого права (частини 4 та 6 статті 100 Закону № 580-VIII).

Порядком № 4 визначено механізм та умови виплати одноразової грошової допомоги поліцейському, право на яку встановлено спеціальним законом, що регулює відповідну сферу діяльності, тобто Законом України "Про Національну поліцію".

Відповідно до п.8 Розділу ІV Порядку № 4, якщо поліцейському протягом двох років після первинного встановлення інвалідності із втратою працездатності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає йому право на отримання грошової допомоги в більшому розмірі, виплата проводиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Таким чином, суть спору між позивачем та відповідачем полягає у тлумаченні змісту п.8 Розділу ІV Порядку № 4.

В окресленому контексті спірних правовідносин, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Законом № 580-VIIІ обмежувального строку в два роки, між проведенням первинного та повторного медичного обстеження, перевищення якого позбавляє особу права на одноразову грошову допомогу, не передбачено.

У частині 6 статті 100 Закону № 580-VIIІ передбачений трирічний строк для реалізація свого права на отримання допомоги.

Згідно зі статтею 101 Закону № 580-VIIІ відсутня така підстава для відмови у виплаті одноразової грошової допомоги, як сплив дворічного строку між первинним та повторним медичним обстеженням.

Пункт 8 Розділу ІV Порядку № 4 містить застереження щодо встановлення іншої причини інвалідності протягом двох років після проведення первинної медичного обстеження, стосується перш за все розмірів виплати одноразової грошової допомоги, у тому разі, якщо вона була виплачена під час встановлення інвалідності під час первинного обстеження.

Згідно із пунктом 1 Розділу ІІ Порядку № 4 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення поліцейському інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності є дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.

Згідно з довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 0531418 від 30.10.2018 позивача під час первинного огляду було визнано особою з інвалідністю 3 групи внаслідок контузії, пов`язаною з безпосередньою участю в АТО, при виконанні службових обов`язків.

З огляду на викладене суд приходить до висновку про відсутність підстав вважати, що у позивача сплинув дворічний строк після первинного встановлення втрати працездатності та про наявність правових підстав для виплати йому одноразової грошової допомоги.

Інших підстав для відмови у виплаті позивачу одноразової грошової допомоги не наведено.

Отже, враховуючи наведене, суд приходить до висновку що відповідачем протиправно відмовлено позивачу у виплаті одноразової допомоги, тому позовні вимоги ОСОБА_1 .

Суд також наголошує, що порядок проведення доплати визначається Порядком № 4 відповідно до статей 97-101 Закону № 580-VIIІ. Саме цей Порядок врегульовує питання, не врегульовані вказаним Законом.

Як зазначалося вище, пунктом 8 розділу IV Порядку № 4 передбачено, що якщо, поліцейському протягом двох років після первинного встановлення інвалідності із втратою працездатності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням МСЕК вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає йому право на отримання грошової допомоги в більшому розмірі, виплата проводиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Таким чином, фактично Порядком № 4 визначено, що якщо збільшується відсоток втрати працездатності і як наслідок встановлюється інвалідність, то до одноразової грошової допомоги, яка вже була виплачена, проводиться доплата.

Доплата проводиться до розміру, який визначений Законом для відповідної групи інвалідності.

Розмір виплати у разі встановлення III групи інвалідності визначається лише статтею 99 Закону і він складає 250 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату.

Такий розмір повністю співпадає із розміром одноразової грошової допомоги для військовослужбовців Збройних Сил України та Національної гвардії України і гарантує рівність усіх учасників бойових дій, які під час захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, отримали травму (поранення) і яким внаслідок отриманих травм (поранень) було встановлено III групу інвалідності.

Однак, пункт 3 частини 1 статті 99 Закону № 580-VIIІ визначає розмір одноразової грошової допомоги для III групи інвалідності з посиланням на пункт 3 без зазначення статті закону.

Таке формулювання спричинило неоднозначне трактування закону. Якщо зважати на ту обставину, що мова йде про пункт 3 статті 97 Закону № 580-VIIІ, то розмір одноразової грошової допомоги визначається для осіб, яким встановлена група інвалідності внаслідок наступних причин: «внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов`язків, пов`язаних із виконанням повноважень та основних завдань міліції або поліції, чи участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України».

В свою чергу, підстава для призначення позивачу одноразової грошової допомоги, з посиланням на пункт 5 статті 97 Закону № 580-VIIІ, сформульована ідентично: «отримання поліцейським поранення (контузії, травми або каліцтва) під час виконання ним службових обов`язків, пов`язаних із здійсненням повноважень та основних завдань міліції або поліції, чи участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України».

Таким чином, причина отримання травми (поранення), що спричинила втрату працездатності та встановлення інвалідності викладена законодавцем однаково як в пункті 3, так і в пункті 5 статті 97 Закону № 580-VIIІ.

Тому, коли мова йде про визначення розміру одноразової грошової допомоги при встановленні III групи інвалідності, слід застосовувати «принцип превалювання сутності над формою».

Сутність норми полягає саме в тому, що якщо особа втратила працездатність чи отримала інвалідність внаслідок участі в антитерористичній операції, у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, вона має соціальні гарантії у вигляді призначення та виплати одноразової грошової допомоги у розмірі, встановленому законом. І якщо внаслідок цих причин поліцейському встановлено III групу інвалідності, то розмір його одноразової грошової допомоги має скласти саме 250 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, а не 70.

Слід звернути увагу на концепцію «якості закону», що була сформована практикою ЄСПЛ.

В контексті верховенства права законність не може зводитися до простої відповідності нормам матеріального та процесуального права, а розглядається дещо ширше. У рішенні у справі «Круслен проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що словосполучення «згідно із законом» в контексті п. 2 ст. 6 ЄКПЛ передбачає, щоб дії влади мали підстави у внутрішньому законодавстві, що відображає формальну складову законності. Одночасно зазначене положення передбачає і якість конкретного закону, вимагаючи, щоб конкретний закон був доступний для зацікавленої особи, яка мала б можливість передбачити наслідки його застосування по відношенню до себе, а також, щоб закон не суперечив принципу верховенства права.

З аналізу практики ЄСПЛ вбачається, що вимога доступності і передбачуваності закону є складовою не тільки концепту законності в практиці ЄСПЛ, а й елементом принципу правової визначеності. У справі «Брумареску проти Румунії» ЄСПЛ прямо вказує, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, в свою чергу, включає, у тому числі, такі елементи як:

1) доступність і передбачуваність законодавства;

2) концепція правомірних очікувань.

У справі «Гешмен і Герруп проти Сполученого Королівства» (рішення від 25 листопада 1999 року) Суд вказав, що однією з вимог, яка випливає зі словосполучення «встановлений законом», є передбачуваність. Норму не можна вважати «законом», якщо вона не сформульована достатньо чітко, що дає особі можливість керуватися цією нормою у своїх діях.

У разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Таким чином, вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про зобов`язання ГУ НП в Київській області прийняти рішення про призначення і виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку із встановленням третьої групи інвалідності, пов`язаною з безпосередньою участю в АТО при виконанні службових обов`язків відповідно до «Порядку та умов виплати одноразової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського», затвердженого Наказом МВС України від 11.01.2016 № 4, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Додатково, слід акцентувати, що за правилами пунктів 2, 3 і 4 частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 2 ст. 5 КАС України).

У відповідності до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, суду надано право прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, слід врахувати положення статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту), згідно якої під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

В свою чергу, Європейський суд з прав людини в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14.01.2016 зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 06.04.2000). Проте, абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії»( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25.07.2013). Важливим елементом права ув`язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв`язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2», заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім`ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім`ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв`язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

Також при вирішенні цієї справи суд бере до уваги і наступні позиції Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, з урахуванням набуття позивачем права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому 3 групи інвалідності, з огляду на приписи ст. 5 КАС України, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню шляхом визнання протиправним і скасування спірного рішення, та зобов`язання відповідача прийняти рішення про призначення і виплату одноразової грошової допомоги, що є належним ефективним захистом таких прав, свобод та інтересів позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 КАС України, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову, доказу понесення ним інших судових витрат суду не надано, тому судові витрати, що підлягають відшкодуванню, відсутні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 6, 72- 77, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною та скасувати відмову ГУ НП в Київській області у виплаті одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку із встановленням третьої групи інвалідності з 30.10.2018, що настала внаслідок контузії, отриманої під час виконання службових обов`язків безпосередньо в зоні проведення Антитерористичної операції.

3. Зобов`язати Головне управління Національної поліції в Київській області (адреса: м. Київ, вул. Володимирська, 15, ідентифікаційний код - 40108616) прийняти рішення про призначення і виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) у зв`язку із встановленням третьої групи інвалідності, пов`язаною з безпосередньою участю в АТО при виконанні службових обов`язків відповідно до «Порядку та умов виплати одноразової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського», затвердженого Наказом МВС України від 11.01.2016 № 4.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко