Рішення № 87611260, 23.12.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2019 року Справа № 160/10266/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Турлакової Н.В. розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Дніпровської міської ради в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Дніпровської міської ради №349/47 від 24.07.2019 «Про визнання таким, що втратило чинність, рішення міської ради від 21.06.2017 №126/22».

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на протиправність спірного рішення, яке перш за все порушує право особи на вільне розпорядження належним їй майном будівлями, що розташовані на спірній земельній ділянці, а по друге є таким, що прийнято без наявності законодавчо визначених підстав.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 28.10.2019 року відкрито провадження у справі №160/10266/19 та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без виклика сторін.

Відповідач у встановлений судом строк не скористався правом на надання відзиву на адміністративний позов.

Відповідно до ч. 1 ст. 258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України, датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошене повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 04 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та Дніпропетровською обласною спілкою споживчих товарів був укладений та нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу будівель та споруд №НАС 843089, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (індексний номер 49073859).

03 лютого 2016 року до Дніпровської міської ради позивачем було надано клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо виділення земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель та споруд вказаного майнового комплексу.

21 червня 2017 року Дніпровська міська рада на сесії VII скликання прийняла рішення №126/22 «Про надання гр. ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель та споруд по АДРЕСА_1 )», яким зокрема вирішила:

- надати позивачу дозвіл на розроблення відповідного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

- зобов`язала позивача замовити у суб`єктів господарювання, що є розробниками документації із землеустрою, згідно з вимогами, передбаченими чинним законодавством, розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та після його погодження, відповідно до чинного законодавства, подати цей проект до міської ради для прийняття відповідного рішення.

Після розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по фактичному розміщенню будівель та споруд, позивач почала погоджувати його у відповідних службах.

Вона в тому числі звернулась до Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міської ради з клопотанням про погодження проекту землеустрою.

17 жовтня 2017 року позивач отримала листа про розгляд проекту землеустрою за №7/20-442, згідно якого Департамент по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міської ради повідомив, що повертає документи, оскільки за даними інформаційної бази служби містобудівного кадастру запитувана ділянка розташована в межах території, яку рішенням міської ради від 08.12.2004 року №41/22 віднесено до переліку земельних ділянок, які не підлягають забудові (п.7.3 - сквер по вул.Північнодонецькій).

Також Департамент по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міської ради зазначив, що оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку буде можливо в разі коригування меж земельної ділянки, яка не підлягає забудові відповідно до рішення міської ради від 08.12.2004 р. №41/22.

Відмову Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно- планувального управління Дніпровської міської ради позивачем було оскаржено до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська (справа №200/20946/17), в результаті чого рішенням від 16 січня 2019 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені у повному обсязі: визнано протиправною відмову Департаменту по роботі з активами Головного архітектурно-планувального управління Дніпровської міської ради, викладену в листі від 17 жовтня 2017 року та зобов`язано Департамент по роботі з активами Головного архітектурно- планувального управління Дніпровської міської ради повторно розглянути питання про погодження проекту землеустрою.

Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська по справі №200/20946/17 від 16.01.2019р. набрало законної сили 30.10.2019р., що підтверджується постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 30.10.2019р.

24 липня 2019 року Дніпровською міською радою винесено рішення №349/47 «Про визнання таким, що втратило чинність, рішення міської ради від 21.06.2017 №126/22». Дане рішення мотивоване посиланням на лист департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради від 24.06.2019 року №8/3719 та постановою Великої Палати Верховного суду України від 23.01.2019 року по справі №308/10112/16-а.

Не погодившись з прийнятим рішенням позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Дослідивши обставини по справі, суд доходить наступних висновків.

Підставою для набуття прав на земельну ділянку є відповідне рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Водночас, ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує.

У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України визначено у статті 118 ЗК України. Відповідно до положень частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для … ведення особистого селянського господарства … у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

У частині сьомій статті 118 ЗК України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У цій же частині статті 118 ЗК України наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.

Дозвіл або відмова у його наданні є змістом відповідного індивідуального правового акту.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року N 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

Пункт 1 частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як вбачається з наведеної правової норми, рішення суб`єкта владних повноважень можуть бути виражені у формі нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії.

Поняття нормативно-правового акта та акта індивідуальної дії в Кодексі адміністративного судочинства України не врегульовані, а тому при визначення цих понять слід звернутися до загальних понять права.

Так, нормативно-правовий акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово; акт індивідуальної дії - виданий суб`єктом владних повноважень документ, прийнятий з метою реалізації його повноважень, які породжують права та обов`язки у того суб`єкта, якому вони адресовані.

Визначальною ознакою як нормативно-правового акта так і акта індивідуальної дії є обов`язковість його приписів для відповідного суб`єкта (кола суб`єктів), дотримання яких забезпечується правовими механізмами.

Відповідно до частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб`єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов`язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов`язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.97 N 2-зп в справі N 3/35-313 вказано, що "… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.".

В пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 N 9-рп/2008 в справі N 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акту індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.

Системний аналіз наведених норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення адміністративного позову, можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб`єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 15.12.2015 (справа N 800/206/15).

З матеріалів справи вбачається, що рішення міської ради від 21.06.2017 №126/22, яким позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою, вже є виконаним, а отже, як акт індивідуальної дії дане рішення вже вичерпало свою дію.

Таким чином, скасування такого рішення на момент коли воно вже є виконаним, жодним чином не порушує права та охоронювані законом інтереси позивача.

Наявні ускладнення щодо затвердження розробленого проекту землеустрою, не впивають на питання розроблення вже виготовленого проекту землеустрою, та відповідно рішення, яким надавався дозвіл на розроблення проекту землевпорядної документації.

З огляду на викладене, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення вимог адміністративного позову.

Керуючись ст. ст.241-250, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Дніпровської міської ради (49000, м.Дніпро, пр.Д.Яворницького, 75, ЄДРПОУ 26510514) про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Турлакова