Рішення № 87504635, 11.02.2020, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2020 року м. Мукачево Справа 308/12912/19

2/303/542/20

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого - судді Кость В.В.,

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідача Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»

про визнання недійсним окремих пунктів кредитного договору

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - Банк) про визнання недійсним пунктів 5.4., 8.1. та 8.4. кредитного договору від 24 квітня 2008 року № MKAWGK00000169 (надалі - Кредитний договір).

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про порушення прав позивача як споживача, внаслідок укладення оспорюваного за предметом спору правочину, зокрема в частині несправедливого порядку нарахування та сплати штрафних санкцій, встановлення винагороди за надання банківських послуг.

У переданому на розгляд суду позові, наголошується на тому, що укладений правочин ставить в нерівне становище позичальника та кредитора та включає несправедливі умови.

Нормативно-правовою підставою для задоволення позовних вимог зазначені положення ст.ст. 203, 215, 534, 575 Цивільного кодексу України, ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому вказано на безпідставність та необгрнутованість позовних вимог.

Доводячи перед судом правомірність своєї позиції, представник відповідача зазначила, що банківська установа свої зобов`язання за кредитним договором виконала у повному обсязі. Банком була також надано всю необхідну інформацію в письмову вигляді, а договірні сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов, що засвідчили власними підписами. Волевиявлення сторін було вільним та відповідало їх внутрішній волі. За твердженням представника відповідача, до даних правовідносин, які склалися між учасниками справи не підлягає застосуванню Закон України «Про захист прав споживачів», оскільки позивач не обґрунтовувала позов обставинами щодо порушення Банком порядку надання інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки та валютні знижки, які передують укладенню кредитних договорів, що узгоджується з позицією Верховного Суду України, яка зазначена в постанові від 02.12.2015 у справі №6-1341цс15.

Також представник позивача просила застосувати до вимог позивача строк позовної давності, так як з усіма умовами спірного Кредитного договору позивач була знайома у день укладення такого правочину (24 квітня 2008 року), а до суду із даним позовом ОСОБА_1 звернулася лише у 2019 році.

Учасники справи, заперечень щодо можливості судового розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін не висловили, тому з урахуванням положень частини п`ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.

Дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

24 квітня 2008 року між сторонами по справі був укладений Кредитний договір.

На підставі вказаного правочину ОСОБА_1 (надалі - Позичальник) отримала у кредит 63367,50 доларів США на наступні цілі:

- 49700,00 доларів США на придбання нерухомості;

- 994,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту;

- 355,00 доларів США -страхування майна;

- 248,50 доларів США - особисте страхування;

12070,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 Договору на строк до 24.04.2028 зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,00% на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту, у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 0,48% річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу (п. 8.1 Договору) (а.с. 8-13).

Вказаний правочин підписаний обома договірними сторонами.

Передаючи на розгляд вказаний позов, ОСОБА_1 просить визнати недійсними:

- п. 5.4 Договору щодо нарахування неустойки за кожен випадок порушення зобов`язання, передбачених п. 5.1, 5.3 протягом трьох років з дня, коли відповідне зобов`язання повинно бути виконане;

- п. 8.1 Договору щодо встановлення умови про сплату суми у розмірі 994,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 355,00 доларів США - страхування майна, 248,50 доларів США - особисте страхування, а також у розмірі 12070,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 Договору;

- п.8.4 договору щодо сплати пені у розмірі 0,15% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожен день прострочки, але не менше 1 гривні.

Приймаючи до уваги вищевказані фактичні обставини справи, у контексті з доводами та запереченнями учасників судового процесу, суд виходить з того, що згідно зі статтею 2 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом п. 2 частини другої ст. 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту порушеного права є визнання правочину недійсним.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

В п.п. 1, 2, 7, 8, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі - Постанова №9) зазначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмету і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 Цивільного кодексу України).

Частинами першою та другою ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, що діяла на момент укладення оспорюваного договору) передбачено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Фактичний аналіз змісту оспорюваного за предметом позову правочину свідчить про наявність у ньому інформації про особу та місцезнаходження кредитодавця та інформації про кредитні умови (мета кредитування, загальну суму кредиту, грошову одиницю кредиту, строк кредитування та процентну ставку, а також про порядк надання кредиту та умови його погашення, переліку витрат, в тому числі на страхування (п. 8.1 Договору), взаємні права та обов`язки сторін (п. 2.1-2.4 Договору), розмір винагороди, яку позичальник повинен сплатити на користь банківської установи за надання та обслуговування кредиту, порядок дострокового погашення кредиту (п. 8.5 Договору).

Також позивач своїм підписом на кожній сторінці Кредитного договору фактично підтвердила, що банк надав їй у письмовій формі та в повному об`ємі інформацію, яка передбачена частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Виходячи із цього, права позивача як споживача фінансових послуг не були обмежені на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про умови кредиту. При цьому, позивач усвідомлювала зміст взятих на себе зобов`язань та розміри відповідальності за їх невиконання, про що свідчить її підпис на кредитному договорі. Наведене вказує на те, що умови Кредитного договору на момент укладення були для неї зрозумілими і такими, що відповідали її інтересам та були для неї розумними й справедливими. Даний висновок суду підтверджується й фактичними діями Позичальника, яка впродовж двох років (2008-2010 роки) проводила погашення кредиту (дані виписки по рахунку № НОМЕР_1 ) не ставлячи до Банку будь-яких претензій.

Разом з тим, згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до статті 18 «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: 1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров`я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника); 2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); 3) встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; 4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору; 5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором; 6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; 7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника); 8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом; 9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру; 10) установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; 11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; 12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору; 13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; 14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору; 15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей; 16) встановлення обов`язку споживача виконати всі зобов`язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх; 17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов`язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди (частина 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частини третьої статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Надаючи правову оцінку доводам позивача щодо визнання недійсним п. 5.4 Договору щодо нарахування неустойки за кожен випадок порушення зобов`язання передбачених п. 5.1, 5.3 протягом трьох років з дня, коли відповідне зобов`язання повинно бути виконане, суд констатує наступне.

Відповідно до частини першої статті 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Разом з тим, частиною першою статті 259 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Тобто, законодавчо встановлено можливість збільшення строку позовної давності, що й мало місце при укладанні між сторонами по справі в письмовій формі Кредитного договору.

При цьому, позивач не довів, що умови оспорюваного Кредитного договору викладені в п. 5.4 призводять до дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін, не відповідають умовам ринку, що є його обов`язком відповідно до засад змагальності процесу за статтею 12 Цивільного процесуального кодексу України.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсним п. 8.1 Договору стосовно встановлення умови про сплату суми у розмірі 994,00 доларів США у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 355,00 доларів США -страхування майна, 248,50 доларів США - особисте страхування, а також у розмірі 12070,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених п.п. 2.1.3, 2.2.7 Договору, суд зазначає наступне.

Відповідно до положень абзацу 2 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції, чинній на час укладення оспорюваного Кредитного договору, споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

З метою захисту прав споживачів під час укладання договорів про надання споживчих кредитів Національним банком України встановлені Правила надання банками України споживачу інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які були затверджені постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 №168, яка була чинною на момент укладання спірного Договору.

Пунктом 3.6 Правил передбачено, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього тощо).

Пунктом 8.1 Кредитного договору серед іншого, передбачено надання 994,00 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту.

За правилами частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 Цивільного кодексу України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає сплаті позичальником. Оскільки надання фінансового інструменту у зв`язку із наданням кредиту відповідає економічним потребам лише самого банку, то такі дії не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Відповідно до статті 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Таким чином, умови пункту 8.1 Кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту є несправедливими, суперечать положенням частини п`ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), тому відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», вказані умови договору є недійсними з моменту укладення кредитного договору.

Таким чином, позовні вимоги в частині визнання недійсним пункту 8.1 Кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту у розмірі 994,00 доларів США є обґрунтованими. Однак такі заявлені суду з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтями 257, 267 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Під час розгляду справи представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, який містить клопотання про застосування строку позовної давності.

Оскільки кредитний договір укладений між сторонами 24.04.2008 року, а з даним позовом ОСОБА_1 звернулася до суду лише 12 листопада 2019 року, тобто поза межами строку позовної давності, не обґрунтувавши причин пропуску строку позовної давності, у задоволені позову в даній частині слід відмовити з наведених вище підстав.

В іншій частині позову щодо визнання недійсним пункту 8.1. Кредитного договору щодо сплати 355,00 доларів США на страхування майна, 248,00 доларів США - особисте страхування, 12070,00 доларів США - на сплату страхових платежів слід відмовити, оскільки встановлення таких платежів не є платежами, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь, або за дії, які споживач здійснює на користь банку, або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин та є умовами договору щодо яких сторони дійшли згоди.

Вирішуючи вимоги позивача про визнання недійсним п. 8.4 Кредитного договору, у зв`язку з встановленням непропорційно великої суми компенсації, суд виходить з наступного.

Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до положень частини другої статті 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до пункту 8.4 Кредитного договору при порушенні позичальником зобов`язань із погашення кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі 0,15% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожен день прострочки, але не менше 1 гривні.

За положеннями частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором є несправедливою умовою договору.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, визначений у п. 8.4 кредитного договору розмір пені - 54,75 % на рік (0,15% х 365 днів = 54,75 %) перевищує розумну межу відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання та є явно завищеним, а також не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині третій статті 509 та частинах першій, другій статті 627 Цивільного кодексу України засадам справедливості, добросовісності, розумності.

Участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем пені за прострочення у поверненні кредиту.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимоги позивача про визнання недійсним пункту 8.4 Кредитного договору як такого, що призводить до істотного дисбалансу між договірними правами та обов`язками сторін та суперечить засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Зазначені висновки узгоджуються із правовими позиціями, викладеними в рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013 та постановах Верховного Суду України: від 16 вересня 2015 року у справі № 6-12674св15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.

Проте законодавством України встановлено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (позовна давність), та наслідки спливу такого строку.

Таким чином, в задоволенні вимоги позивача про визнання недійсним п. 8.4 Кредитного договору слід відмовити, у зв`язку з пропуском строків позовної давності про застосування якої заявлено стороною у спорі.

Крім того, суд звертає увагу на те, що волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, вказаний договір укладено за ініціативи ОСОБА_1 , при цьому остання свідомо уклала договір на зазначених у ньому умовах, на час його укладення не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому тривалий час виконувала його. Таким чином, при підписанні Кредитного договору ОСОБА_1 погодилася з усіма умовами даного правочину і взяла на себе зобов`язання щодо його виконання. В день підписання оспорюваного правочину позичальник отримала примірник Кредитного договору, що дало їй додаткову можливість детально вивчити його умови.

Посилання ОСОБА_1 на те, що умови Кредитного договору, які містяться в пункті 5.4, 8.1 є несправедливими, банком при укладенні цього договору було порушено вимоги статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банк не надав їй інформації про умови кредитування, спростовуються встановленими обставинами справи.

Також, суд зазначає, що на момент укладення Кредитного договору обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників цього правочину було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків.

При цьому, не заслуговують на увагу і доводи представника відповідача щодо застосування строків позовної давності в частині вимог про визнання недійсним п. 5.4, п. 8.1 Кредитного договору, оскільки за результатами судового розгляду справи не встановлено порушень прав позивача, внаслідок включення таких пунктів до Кредитного договору, які б підлягали судовому захисту, так як наслідки спливу позовної давності застосовуються лише у тому випадку, якщо порушене право підлягає захисту.

На підставі наведеного, у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 129 Конституції України, статтями 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

4. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_2 ).

Відповідач: Акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (01001 м.Київ, вул. Грушевського, 1Д, код ЄДРПОУ 14360570).

Суддя В.В. Кость