Рішення № 87504141, 11.02.2020, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2020 р. м. Чернівці справа № 824/16/20-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маренича І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просить :

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 , викладене в листах Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (далі - відповідач) від 23.05.2019 року та від 05.06.2019 року;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області призначити та виплачувати в подальшому ОСОБА_1 пенсію за віком з 14.05.2019 року у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є громадянином України та з 2000 року постійно мешкає у Державі Ізраїль. З 25 грудня 2002 року позивач перебуває на консульському обліку в посольстві України в Державі Ізраїль, що підтверджуються змістом доданих до позову копій закордонного паспорту. Необхідний для призначення пенсії трудовий стаж позивач здобув на території України, тобто має всі необхідні умови для призначення пенсії за віком. З метою призначення пенсії позивач особисто звернувся до відповідача із заявою від 07.03.2019 року та через представника 14.05.2019 року та 24.06.2019 року, проте відповідач відмовив у призначені пенсії у зв`язку з відсутністю реєстрації на території України за місцезнаходженням відповідача та відсутності міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем. Позивач вважає, що він має право на призначення пенсії відповідно до ст.26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV від 07.10.2003 року (далі - Закон України № 1058). 07.10.2009 року Конституційним судом України було прийнято рішення яким визнано положення п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України № 1058 не конституційними, а від так пенсіонерові - громадянину України державні органи ПФУ повинні нараховувати та виплачувати пенсію не залежно де саме фактично проживає громадянин, який досяг пенсійного віку. Позивач просить суд зобов`язати відповідача призначити йому пенсію за віком починаючи з 14.05.2019 року.

03.01.2020 року ухвалою суду відкрито провадження у адміністративній справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

20.01.2020 року від відповідача надійшов відзив на позов, відповідно до змісту якого заперечує проти позовних вимог та зазначає у відзиві на позовну заяву, що рішення про відмову в призначення пенсії позивачу є обґрунтованим, оскільки позивачем не було надано до заяви документу, що підтверджує постійне місце проживання (реєстрації) в Україні, який передбачений Постановою Правління ПФУ від 25.11.2005р. № 22-1 "Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Порядок 22-1). Крім того, в закордонному паспорті позивача мститься відмітка про постіне місце проживання - Ізраїль. Також, між Україною та Державою Ізраїль не укладено жодного договору щодо соціального забезпечення громадян цих країн. Законодавчий порядок призначення та виплати пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон - відсутній. Окрім того, згідно змісту наданих документів, у позивача відсутній страховий стаж для призначення пенсії. Тому, відповідач не може виходити за межі наданих повноважень та з порушенням норм законодавства виплачувати пенсію позивачу.

Дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, суд встановив наступні обставини справи.

ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон (а.с.20-36).

Позивач народився та проживав на території України за адресою АДРЕСА_1 та 17.03.2000 року виїхав з України до країни Ізраїль.

Проживаючи в Україні, позивач працював на різних підприємствах на умовах трудових договорів, що підтверджується копією трудової книжки позивача та довідками з різних підприємств (а.с.38-57).

07.03.2019 року позивач особисто звернувся до відповідача з заявою про призначення пенсії (а.с. 62-64).

14.05.2019 року позивач звернувся через свого представника до Пенсійного фонду із заявою про призначення їй пенсії.

До заяви були додані: копія паспорта громадянина України для виїзду за кордон, нотаріально засвідчена копія ІПН, нотаріально засвідчена копія трудової книжки (оригінал для ознайомлення), заява про нарахування пенсії на банківський рахунок, заява про призначення пенсії, апостильована довіреність, якою позивач уповноважує ОСОБА_2 та інших осіб бути її представниками (а.с. 62-67).

23.05.2019 року листом №14288/Ж-11 Департамент пенсійного забезпечення Пенсійного фонду України повідомило про передачі заяви ОСОБА_1 до уповноваженого управління (а.с. 58).

23.05.2019 року листом №16054/09 відповідач повідомив про відсутність підстав про призначення пенсії, а саме у зв`язку з не ратифікованою Угодою між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення, заява про призначення пенсії подана не особисто позивачем або представником позивача, не відображення місця проживання особи, позивач звернувся до відповідача після досягнення 60 - річного віку, однак пізніше 3 місяців з дня досягнення пенсійного віку.

05.06.2019 року листом №491/Ж-12 відповідач повідомив про відсутність підстав про призначення пенсії, а саме у зв`язку з не ратифікованою Угодою між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення, заява про призначення пенсії подана не особисто позивачем або представником позивача, не відображення місця проживання особи, позивач звернувся до відповідача після досягнення 60 - річного віку, однак пізніше 3 місяців з дня досягнення пенсійного віку (а.с. 85-87).

24.06.2019 року представником позивача подано заява про подання додаткових документів для призначення пенсії за віком, а саме оригінал довідки №323 від 28.05.2019 року КМУ Обласний клінічний протитуберкульозний диспансер, оригінал довідки про заробітну плату №324 від 28.05.2019 року КМУ Обласний клінічний протитуберкульозний диспансер (а.с. 73-77).

03.07.2019 року представником позивача подано заява про подання додаткових документів для призначення пенсії ОСОБА_1 а саме, оригінал довідки про заробітну плату з 23.01.1978 по 09.02.1978 роки надану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 18.06.2019 року №Ж-323, оригінал довідки про заробітну плату з 28.04.1984 по 15.10.1990 роки. надану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 18.06.2019 року №Ж-323, оригінал довідки про заробітну плату за 1989-1990 роки. надану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 18.06.2019 року №Ж-325, оригінал довідки про заробітну плату за 1984-1988 роки надану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 18.06.2019 року №Ж-324 (а.с. 79-80).

17.07.2019 року представником позивача подано заява про подання додаткових документів для призначення пенсії ОСОБА_1 а саме, оригінал архівної довідки про стаж за 23.01.1978 - 09.02.1978 роки, та оригінал архівної довідки за 28.04.1984 - 15.10.1990 роки видану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 27.06.2019 року №Ж-359(а.с. 82).

31.07.2019 року представником позивача подано заява про подання додаткових документів для призначення пенсії ОСОБА_1 а саме, оригінал архівної довідки про стаж за 25.02.1983 - 26.04.1984 роки видану КМУ Обласний клінічний протитуберкульозний диспансер від 28.05.2019 року №323, оригінал довідки про заробітну плату за 1983-1984 роки видану КМУ Обласний клінічний протитуберкульозний диспансер від 28.05.2019 року №324, оригінал архівної довідки про стаж за 23.01.1978 - 09.02.1978 роки видану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 15.02.1978 року №15 - к, оригінал архівної довідки про стаж за 28.04.1984 - 15.10.1990 роки видану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 22.10.1990 року №59-к, оригінал архівної довідки про заробітну плату за 1984 - 1990 роки видану Виробничим автотранспортним об`єднанням Чернівецької облспоживспілки від 22.10.1990 року №59 - к (а.с. 83-84).

Позивач не погодившись з рішенням відповідача, звернувся через свого представника до суду за захистом порушеного соціального права, а саме - на отримання пенсії за віком, що прямо передбачено Конституцією України та Законом України №1058.

З`ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Правовідносини сторін, що виникають у сфері пенсійного забезпечення, регулюються нормами Конституції України, Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне забезпечення".

Стаття 25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33 Конституції України).

Згідно зі ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на пенсію в Україні є конституційним правом громадянина України.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, оспорюваними нормами Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України. Держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в ст. 46 Конституції України.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

З огляду на наведене, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення ст. 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, у призначенні якої відмовлено на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу Управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

З урахуванням викладеного, слід дійти висновку, що однією з умов, які передбачають наявність у особи права на отримання пенсії є її належність до громадянства України та повинні дотримуватись вимоги діючого законодавства стосовно порядку звернення за призначенням пенсії.

У відповідності до ч.1 ст.44 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Частиною 5 статті 45 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Питання призначення (поновлення) пенсії громадянам України регулюється Порядком про подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженим Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 року за № 1566/11846.

Пунктом 2.9 Порядку передбачено, що особа яка звертається за пенсією, повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.

При цьому, за правилами пунктів 2.22 - 2.23 Порядку надання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженим постановою правління ПФУ від 25 листопада 2005 року № 22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також копію посвідки на постійне проживання. Документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, посвідчених нотаріально або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію. Документи про стаж, вік та заробітну плату подаються тільки в оригіналах. У разі якщо підтвердженням страхового стажу є трудова книжка, надається копія з неї, завірена адміністрацією підприємства, установи, організації за місцем останньої роботи або органом, що призначає пенсію.

Як видно з матеріалів справи, з дотриманням вимог вищезазначених норм права, позивач через свого представника, якій діє на підставі виданої йому нотаріально посвідченої довіреності, подав всі необхідні документи для призначення ОСОБА_1 пенсії за віком.

Згідно ст. 1, ст. 2, ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України" на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Згідно з п. 1.7 даного Порядку днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

Якщо заява пересилається поштою (крім випадків призначення (поновлення) пенсій), днем звернення за пенсією вважається дата, що зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

У разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Пунктом 2.1 Порядку № 22-1 передбачено, що до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж; 3) для підтвердження заробітної плати відділом персоніфікованого обліку надаються індивідуальні відомості про застраховану особу за період з 01 липня 2000 року; 4) документи про місце проживання (реєстрації) особи; 5) документи, які засвідчують особливий статус особи.

Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав і, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами.

При цьому, заява про призначення пенсії може бути подана особою через її законного представника.

У матеріалах справи міститься копії паспорту позивача для виїзду за кордон, який посвідчує особу позивача та громадянство України.

Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27.02.2018 р. по справі № 127/20588/17, та відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають врахуванню судами.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позивач, хоч і проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Щодо доводів відповідача по те, що позивач не має в Україні зареєстрованого місця проживання, то суд зазначає наступне.

За змістом Порядку № 22-1, суд приходить до висновку, що подання документу, який засвідчує місце проживання особи на території України, необхідне для визнання територіальної підвідомчості органу уповноваженого для вирішення питання щодо призначення пенсії, тобто відповідного органу ПФ України.

У свою чергу позивач є громадянином України, який постійно проживає на території держави Ізраїль, відтак подання ним документу із зазначенням постійного місця проживання в Україні є неможливим, а тому не подання такого документу не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії.

По суті Порядок 22-1 взагалі не визначає алгоритму дій особи, яка проживає за межами України і не має в останній постійного місця проживання та реєстрації. Проте, це не може бути підставою для позбавлення особи взагалі права на пенсійне забезпечення.

Відсутність у законодавстві визначеного порядку подання громадянами України заяв про призначення пенсії у випадку постійного проживання поза межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Оскільки державними органами не прийнято відповідного порядку, який би врегулював спірні відносини, зокрема і в частині визначення органу ПФУ, до якого особи, які постійно проживають за межами України і у зв`язку з цим не мають в ній місця реєстрації, повинні подавати заяву і документи для призначення пенсії, то такий орган ПФУ заявником може обиратися на власний розсуд, в т.ч. і за місцем проживання свого представника. Такий алгоритм дій чинним законодавством не заборонений.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи встановлені судом обставини, суд, задля ефективного захисту порушених прав позивача визнає протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо відмови у призначенні пенсії позивачу, викладене у листах відповідача №16054/09 від 23.05.2019 року та № 491/Ж-12 від 05.06.2019 року.

Вирішуючи позовні вимоги позивача щодо зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області призначити та виплачувати в подальшому ОСОБА_1 пенсію за віком з 14.05.2019 року (з дати першого звернення за призначення пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, спосіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

"Ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Як видно з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 р. № 1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності, вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта, він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі. Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними) (аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21.05.2013 року № 21-87а13).

Тобто, призначення та виплата пенсії є дискреційним повноваженням пенсійного органу.

Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та не чинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Пунктом 8 частини 1 статті 4 КАС України передбачено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 245 КАСУ, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та не чинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

Відтак, з урахуванням вищевикладеного суд може лише зобов`язати пенсійний орган повторно розглянути заяву про призначення пенсії, вказавши на виявлені порушення, допущені під час розгляду заяви позивача.

Також суд враховує те, що відповідач взагалі не розглядав по суті заяву позивача про призначення пенсії, а лише з формальних причин вказав про те, що проведення роботи для призначення пенсії позивача є неможливим.

Таким чином, суд вважає такими, що не підлягають задоволенню позовні вимоги щодо зобов`язання відповідача призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсії за віком з 14.05.2019 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, оскільки це є повноваженнями Пенсійного фонду України.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

З огляду на вищезазначене, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів відповідача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14.05.2019 року про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком в порядку, передбаченому Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 року № 22-1.

На підставі викладеного позовні вимоги підтягають частковому задоволенню.

Стосовно розподілу судових витрат.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд керується вимогами частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви до суду в розмірі 768,40 грн., що документально підтверджується квитанцією про сплату №24713 (а.с.1).

Отже, враховуючи часткове задоволення позовних вимог, сплачений позивачем судовий збір за подачу позовної заяви до суду підлягає стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області за рахунок бюджетних асигнувань в сумі 384,20 грн.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 , викладене в листах Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області від 23.05.2019 року та від 05.06.2019 року.

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 14.05.2019 року про призначення ОСОБА_1 пенсії за віком, з урахуванням висновків суду.

4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області на користь позивача сплачений судовий збір у розмірі 384,20 грн.

Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників процесу:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (пл. Центральна, 3, м. Чернівці, 58002, Код ЄДРПОУ 40329345)

Суддя І.В. Маренич