Рішення № 87469457, 10.02.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4442/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2020 року м. Одеса

Зала судових засідань №21

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

За участю секретаря Макаренко А.І.

За участю сторін:

Від позивача: ОСОБА_1,

Від відповідача: Арутюнян Е.Ю.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871, місцезнаходження: вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

25 липня 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, у якому позивач просить суд:

визнати бездіяльність відповідача протиправною з приводу надання відповідей 16.05.2019 року №Ч-4940/0-2994/0/37-9 та 13.06.2019 року №Ч-5827/0-3643/0/37-19;

зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області надати дозвіл позивачу ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Долинівської сільської ради Арцизького району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір 2,00 га.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями справа №420/4442/19 25.07.2019 року о 10:21:37 розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30.07.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви 7 днів з дня вручення копії даної ухвали позивачеві шляхом надання доказів сплати судового збору у встановленому законодавством розмірі.

12.08.2019 року за вх.№ЕП/5921/19 від позивача надійшла заява на усунення недоліків позовної заяви разом із Квитанцією №12 від 12.08.2019 року про сплату судового збору у розмірі 768,40 грн., чим усунуто недоліки позовної заяви.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19.08.2019 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в порядку ст.262 КАС України.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 16.10.2019 року вирішено проводити розгляд справи у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 11.11.2019 року.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11.11.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 04.12.2019 року.

У зв`язку із відсутністю електропостачання в Одеському окружному адміністративному суді 04.12.2019 року та неможливістю проводити фіксацію судове засідання було перенесено на 17.12.2019 року.

У судовому засіданні 17.12.2019 року усною ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, було оголошено перерву для підготовки сторін до судових дебатів до 14.01.2020 року.

Судове засідання, призначене на 14.01.2020 року, було відкладено у зв`язку із перебуванням головуючого судді Аракелян М.М. на лікарняному на 30.01.2020 року.

У судове засідання 30.01.2020 року з`явились позивач та представник відповідача.

В обґрунтування вимог позову позивач вказує, що у 2015 році позивач звернувся із відповідною заявою до Головного управління Держземагенства в Одеській області про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою для відведення земельної ділянки безоплатно у власність у порядку ст.118 Земельного кодексу України. Після узгодження меж бажаної земельної ділянки та отримання погодження із Долинівською сільською радою Арцизького району Одеської області останнім було відмовлено позивачу у наданні дозволу з підстав непроживання на території с. Долинівка. Оскарживши в апеляційному порядку відповідне рішення ради, позивач почав повторно звертатись до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області із заявами, у яких просив виконати рішення апеляційного суду та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою, однак отримав відповіді від 16.05.2019р. та від 13.06.2019р., у яких йому відмовлено у наданні дозволу з тієї підстави, що такий дозвіл вже надано іншій особі. Позивач не погоджується із вказаною підставою для відмови, вважає дії відповідача протиправними та такими, що не відповідають приписам чинного законодавства, на підтвердження чого зазначає, що:

по-перше, Земельним кодексом України визначено чіткий перелік підстав, за яких суб`єкт владних повноважень може відмовити особі у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, серед яких відсутня підстава щодо наявності особи, якій вже надано дозвіл на розробку проекту землеустрою тієї ж земельної ділянки;

по-друге, відповідачем безпідставно не враховано висновків суду апеляційної інстанції у справі №815/6699/17 щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою стосовно тієї ж земельної ділянки, умисно затримується виконання рішення суду для пошуку нових підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою;

по-третє, належним способом захисту порушених прав позивача у даній справі буде саме зобов`язання Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надати позивачу дозвіл на розробку проекту землеустрою, а не зобов`язання повторно розглянути заяву. Позивач переконаний, що практика розгляду його заяви у апеляційному порядку та халатність посадових осіб відповідача свідчить про те, що захист прав ОСОБА_1 у неналежний спосіб призведе до нових порушень його прав та необхідності повторного звернення до суду.

З урахуванням положень Конституції України, висновків Європейського суду з прав людини та Верховного Суду позивач просив задовольнити позов повністю та забезпечити захист його законних прав у належний спосіб.

16.09.2019 року за вх..№33230/19 від представника Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву. Зі змісту вказаного відзиву вбачається, що Головне управління вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, а в обґрунтування правової позиції зазначено, що:

по-перше, відповідачем при наданні відповідей, які є предметом оскарження у даній справі, було враховано висновки апеляційного суду у справі №815/6699/17, однак спірні відносини все одно передбачали відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою вже з іншої підстави - відповідний дозвіл стосовно тієї ж земельної ділянки вже надано іншій особі;

по-друге, з урахуванням дискреційного характеру повноважень Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача надати такий дозвіл не відповідає нормам чинного законодавства.

25.09.2019 року за вх.№ЕП/6980/19 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивач навів детальне обґрунтування необхідності виконання рішень суду, які набрали законної сили, в тому числі Постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.06.2018 року у справі №815/6699/17.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, заслухавши пояснення учасників справи, суд дійшов наступного.

Під час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся з клопотанням №Ч-15605/0/5-17 від 26.07.2017р., №Ч-17830/0/5-17 від 23.08.2017р. до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства орієнтованою площею 2га на території Долинської сільської ради в Одеської області.

За результатами розгляду клопотань, Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області надано відповідь позивачу, оформлену листом №Ч-15605/0-7863/6-17 від 16.08.2017р., №Ч-17830/0-8984/6-17 від 19.09.2017р. з пропозицією визначитися з іншим місцем розташуванням земельної ділянки, обравши відповідну земельну ділянку у переліку, висвітленому на сайті Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, та подати клопотання відповідно до вимог ч.6 ст.118 Земельного кодексу України.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.06.2018 року у справі №815/6699/17 зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути звернення ОСОБА_1 та вирішити питання про надання або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою для ведення особистого селянського господарства орієнтованою площею 2,0 га на території Долинської сільської ради Арцизького району Одеської області.

25.07.2018 року Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянуло заяву позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою, однак відмовило у наданні такого дозволу (Лист №31-15-0.62-7519/2-18 від 25.07.2018 року) (а.с.14).

Після цього позивач знов звернувся до Головного управління із заявами про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою (клопотання від 24.09.2018 року - а.с.15; клопотання від 18.12.2018 року - а.с.17; клопотання від 20.03.2019 року - а.с.19), на що отримував відмови (а.с.16,18,20).

Позивач також звертався до Головного управління з аналогічними заявами 22.04.2019 року (а.с.21) та 21.05.2019 року (а.с.23), вимагаючи надання дозволу вже щодо конкретної земельної ділянки кадастровий номер 512048100:01:003, яка включена до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення згідно наказу ГУ Держгеокадастру в Одеській області №173 від 20.03.2019р.

16.05.2019 року за №Ч-4940/0-2994/0/37-19 та 13.06.2019 року за №Ч-5827/0-3643/0/37-19 від Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надійшли відповіді на зазначені вище заяви (а.с.22,24), у яких викладено відмову у задоволенні клопотання позивача про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою земельної ділянки за кадастровим номером 512048100:01:003, оскільки на бажану до відведення земельну ділянку вже наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки іншій особі.

Не погоджуючись із такою бездіяльністю, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст. 13 Конституції України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Частиною 4 ст. 122 ЗК України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою вказаної статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно частини 3 статті 78 ЗК України визначено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Частинами 2, 3 статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо). Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Пунктом «б» ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно п. «б» ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара

Стаття 118 ЗК України визначає порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Так, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому чинним законодавством не передбачено права суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17.

Однак, позивачу Листами від 16.05.2019 року №Ч-4940/0-2994/0/37-9 та від 13.06.2019 року №Ч-5827/0-3643/0/37-19 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у зв`язку із тим, що на бажану земельну ділянку надано дозвіл іншому громадянину.

Суд зазначає, що вищезазначеної підстави для відмови не передбачено частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, а отже такі відмови є протиправними та такими, що не відповідають нормам чинного законодавства. Надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є тотожним поняттям до передачі її у власність, стосовно чого Земельний кодекс України передбачає окремий порядок, а тому факт надання дозволу на розробку проекту землеустрою одній особі не створює перепон щодо реалізації аналогічного права іншою особою. Чинне законодавство не встановлює обмежень щодо кількості осіб, які одночасно можуть отримати дозвіл на розробку проекту землеустрою, а тому за даною підставою відмовляти позивачу Головне управління підстав не мало.

Аналогічна правова позиція висвітлена в Постанові Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі №812/1557/17. Так, Верховний Суд зазначає, що системний аналіз наведених правових норм дає підстави колегії суддів дійти до висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

При цьому позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо надання відповідей, що суд вбачає неможливим. Бездіяльність суб`єкта владних повноважень розуміється судом як свідоме утримання від вчинення певних дій у випадках, коли повноваження або порядок реалізації повноваження передбачає вчинення дії. Натомість, у даному випадку має місце дія, хоча і протиправна, а не бездіяльність державного органу, що свідчить про неможливість задоволення позовної вимоги позивача про визнання бездіяльності відповідача протиправною з приводу надання відповідей 16.05.2019 року №Ч-4940/0-2994/0/37-9 та 13.06.2019 року №Ч-5827/0-3643/0/37-19 у формулюванні, наданому позивачем.

З огляду на зазначене суд задовольняє вказану позовну вимогу шляхом визнання протиправними дій у вигляді відмови Головного управління Держгеокадастру в Одеській області у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, оформлених листами від 16.05.2019 року №Ч-4940/0-2994/0/37-9 та від 13.06.2019 року №Ч-5827/0-3643/0/37-19.

При цьому, суд акцентує увагу на тому, що оскаржувані відмови були вчинені вже після первинного звернення позивача з відповідною заявою про надання йому дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Перше звернення позивача із заявою стосовно земельної ділянки кадастровий номер 512048100:01:003 датовано 22.04.2019 року (зворотній бік а.с.21), тоді як на підтвердження надання дозволу на розробку проекту землеустрою іншій особі надано Наказ №15-2558/13-19-СГ від 11.05.2019 року (а.с.39).

Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області не надано до суду жодних документів стосовно підстав винесення наказу №15-2558/13-19-СГ від 11.05.2019 року про надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення проекту землеустрою.

Суд звертає увагу на те, що позивач у заявах від 22.04.2019 року та від 21.05.2019 року визначає кадастровий номер конкретної земельної ділянки, щодо якої він виявляє бажання скласти проект землеустрою, зазначаючи, що дана земельна ділянка включена до переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які можуть бути передані у власність громадянам у ІІ кварталі 2019 року, затвердженому Наказом №173 від 20.03.2019 року. Зміст же наказу №15-2558/13-19-СГ від 11.05.2019 року, на який Головне управління посилається як на факт надання дозволу на розробку проекту землеустрою тієї ж земельної ділянки іншій особі, не відображає кадастрового номеру 512048100:01:003, який позивач вказував у заявах. Отже, встановити, що наданий громадянину ОСОБА_2 згідно наказу №15-2558/13-19-СГ від 11.05.2019 року дозвіл на розробку проекту землеустрою стосується тієї ж земельної ділянки, що зазначена у заявах позивача, неможливо, а посилання відповідача на цю обставину є необґрунтованим.

Як наслідок, суд дійшов висновку про протиправність та необґрунтованість відмов, оформлених листами від 16.05.2019 року №Ч-4940/0-2994/0/37-9 та від 13.06.2019 року №Ч-5827/0-3643/0/37-19.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надати дозвіл позивачу ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Долинівської сільської ради Арцизького району Одеської області (за межами населеного пункту), орієнтовний розмір 2,00 га, суд зазначає наступне.

Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною 6 статті 118 ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.

Разом з тим, Головне управління знову відмовило у наданні дозволу позивачу з підстав, що не передбачені статтею 118 ЗК України.

Аналізуючи правові обставини, які склались, суд наголошує, що згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 ст.5 КАС України визначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, суд у вказаних правовідносинах має застосувати такий захід правового впливу, який беззаперечно забезпечить належний захист порушених прав позивача, однак не буде свідчити про втручання судом у здійснення державним органом його повноважень.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Також суд враховує, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Крім того, суд зазначає, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень і важливим аспектом права на справедливий суд. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату, наскільки це дозволяють надані судді матеріали, у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб.

Згідно до положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

За приписами статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: "Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom), пп.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Беручи до уваги вищевикладене, суд вважає за необхідне, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, задовольнити вказану позовну вимогу частково та зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 22.04.2019 року та від 21.05.2019 року стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки кадастровий номер 512048100:01:003 для ведення особистого сільського господарства та прийняти передбачене статтею 118 Земельного кодексу України рішення (у формі Наказу), адже звернення, відповідь на яке оскаржується, стосується конкретної земельної ділянки кадастровий номер 512048100:01:003, а оскаржувані відповіді не відображають, що саме стосовно цієї земельної ділянки вже надано дозвіл іншій особі а також не містять підстав, що визначені законом (ст.118 ЗК України), для відмови у зв`язку із цим у наданні спірного дозволу.

Саме такий спосіб порушеного права, на переконання суду, слугуватиме належним механізмом недопущення повторного порушення права позивача.

Суд звертає увагу позивача на те, що його обґрунтування позову в частині невиконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 26.06.2018р. у справі №815/6699/17 відповідачем в межах даної справи судом не оцінюються та не досліджуються, оскільки:

- неналежне виконання судового рішення в адміністративній справі є підставою для подання заяви в порядку ст.383 КАС України, а не нової позовної заяви;

- подання позивачем клопотання від 22.04.2019р. стосовно вже конкретної земельної ділянки , кадастровий номер 512048100:01:003, та отримання відмов, оформлених листами від 16.05.2019р. та від 13.06.2019р.,свідчить про виникнення між сторонами нових правовідносин, з чого і виник новій спір в суді, з інших підстав, ніж в межах справи №815/6699/17, отже безпосередньо не пов`язане із правовідносинами, що були предметом розгляду у справі №815/6699/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч.8 ст.139 КАС України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Позивачем під час подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 1536 (тисяча п`ятсот тридцять шість)грн. 80 (вісімдесят) коп. (а.с.4-5), отже на підставі ч.8 ст.139 КАС України суд дійшов висновку про стягнення з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) повністю 1536 (тисяча п`ятсот тридцять шість)грн. 80 (вісімдесят) коп. судового збору, оскільки спір в суді виник внаслідок неправильних дій відповідача.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871, місцезнаходження: вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати бездіяльність відповідача протиправною з приводу надання відповідей 16.05.2019 року №Ч-4940/0-2994/0/37-9 та 13.06.2019 року №Ч-5827/0-3643/0/37-19.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 22.04.2019 року та від 21.05.2019 року стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки кадастровий номер 512048100:01:003 для ведення особистого селянського господарства та прийняти передбачене статтею 118 Земельного кодексу України рішення.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) грн. 80 коп.

В іншій частині позову відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повне рішення складено та підписано суддею 10.02.2020р.

Суддя М.М. Аракелян

.