Рішення № 87289707, 31.01.2020, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2020 року ЛуцькСправа № 161/16428/19

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого – судді Димарчук Т.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Луцького міськрайонного суду Волинської області з позовом до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі - УДМС України у Волинській області, відповідач) про визнання неправомірним та скасування рішення УДМС України у Волинській області від 19.09.2019 №75 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання прийняти рішення відносно громадянки ОСОБА_2 ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у розумінні пункту 13 частини першої статті Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, позивач відповідає умовам для визнання її біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки перебуває за межами країни своєї громадянської належності, не може повертатися до неї, оскільки має цілком обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я у зв`язку з тим, що може стати жертвою подальших переслідувань за свої переконання, а також через неможливість подальшого проживання в країні свого походження в умовах систематичного порушення прав людини. При цьому зазначає, що влада Ісламської Республіки Афганістан не здатна забезпечити захист позивачеві від систематичного порушення прав людини, переслідування та жорстокого ставлення.

Стверджує, що звернувшись до міграційної служби достатньо обґрунтувала необхідність надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак всупереч відповідності позивача вимогам Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, нею було отримано повідомлення УДМС України у Волинській області від 20.09.2019 №26 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу УДМС України у Волинській області від 19.09.2019 №75.

З урахуванням вказаних обставин, позивач вважає, що відповідачем порушеного її права, а тому просить позов задовольнити.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04.10.2019 справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов`язання вчинити дії передано на розгляд до Волинського окружного адміністративного суду на підставі пункту 2 частини першої статті 29 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 02.12.2019 прийнято справу до провадження та відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалено розгляд справи проводити без проведення судового засідання та виклику сторін.

Ухвалою суду від 19.12.2019 року в задоволенні клопотання представника УДМС України у Волинській області про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін відмовлено.

У відзиві на позовну заяву від 09.12.2019 №0701.6-8592/0701.6.2-19 (а.с.22-26) представник відповідача проти позову заперечив з тих підстав, що в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не надала достатньої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказах того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідали б вимогам пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Відповідач вважає, що позивач зловживає процедурою з метою отримання статусу біженця.

Факти, на які посилається позивач, зокрема небажання позивача повертатись до країни походження, не є підставою для визнання її біженцем, так як матеріали особової справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача.

Представник відповідача зазначає, що ОСОБА_1 народилась в м. Кабул, Афганістан. За національністю – афганка, сповідує іслам, заміжня, освіта незакінчена вища. Заявниця на батьківщині у жодних військових, релігійних, громадських політичних організаціях не перебувала. Документи, що посвідчують особу у заявниці відсутні. З Афганістану разом з матір`ю, братами, сестрами і дядьком потрапила до України. У листопаді 2018 року заявниця легально прибула у м. Одеса, використавши для цього повітряний транспорт. Позивач на території України перебуває майже 1 рік, однак із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулась лише тепер, хоча часу та можливостей після цього мала достатньо. Така поведінка свідчить про те, що набуття захисту для неї не було пріоритетним завданням, а звернення її за захистом обумовлено першочергово потребою у легалізації на території України, як намагання уникнути примусового видворення до країни походження Афганістан.

Заявниця не надала жодних документів, які б підтвердили небезпеку для неї чи її родини в Афганістані. У країні походження не використала усі наявні способи свого права. Натомість, без перешкод виготовила документи і покинула країну свого постійного проживання. Інформація про країну походження заявниці підтверджує факт наявності терористичної загрози за місцем проживання, однак, як правило вона спрямована на відповідні державні об`єкти, а не на простих громадян.

Під час проведення співбесіди заявниця неодноразово наголошувала, що залишаючи країну походження Афганістан – мала на меті потрапити або до Франції або до Німеччини.

З урахуванням зазначеного, відповідач вважає, що відмова в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованою, тому в задоволенні позову просить відмовити повністю.

Дослідивши письмові докази, а також пояснення, викладені учасниками справи у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що в задоволенні адміністративного позову слід відмовити з таких мотивів та підстав.

З матеріалів особової справи №2019LT0017 позивача (а.с.28-91) вбачається, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Афганістану, за національністю – афганка, сповідує іслам, заміжня, освіта незакінчена вища. Позивач народилась в м. Кабул, Афганістан. Заявниця на батьківщині у жодних військових, релігійних, громадських політичних організаціях не перебувала. Документи, що посвідчують особу у заявниці відсутні. З Афганістану разом з матір`ю, братами, сестрами і дядьком потрапила до України. В Афганістані залишився чоловік зі своїми батьками. У листопаді 2018 року заявниця легально прибула у м. Одеса, використавши для цього повітряний транспорт. Документи, що посвідчують особу у громадянки Афганістану відсутні.

Згідно рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08.07.2019 ОСОБА_1 було затримано співробітниками Державної прикордонної служби України під час спроби перетину державного кордону України без документів. Вказаним рішенням вирішено затримати громадянку Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території України строком на 6 місяців до 08.01.2020 з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України.

30.08.2019 позивач подала заяву-анкету про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 18.09.2019 було відмовлено заявнику – громадянці Афганістану ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” .

На підставі письмового висновку УДМС України у Волинській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 18.09.2019, наказом УДМС України у Волинській області від 19.09.2019 року №75 громадянці Афганістану ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомленням УДМС України у Волинській області №26 від 20.09.2019 позивача повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

Вважаючи наказ (рішення) УДМС України у Волинській області від 19.09.2019 №75 безпідставним та протиправним, позивач звернулась за захистом своїх прав та інтересів з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 №3671-VI (зі змінами та доповненнями).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 цього ж Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із статтею 6 вказаного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до частини першої, сьомої статті 7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування об`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.

Зі змісту статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту” (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати документи та докази, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

З матеріалів особової справи №2019 LT 0017 ОСОБА_1 вбачається, що у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, а також у проведених співбесідах, заявник (позивач) вказала що причиною звернення за захистом є загроза життю позивача та її сім`ї.

При цьому, жодних доказів щодо звернення до правоохоронних органів у зв`язку з погрозами позивачем не надано. Разом з тим, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами причетна не була. Позивачем не надано доказів та фактів здійснення над нею фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.

Так, судом з`ясовано, що докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до УДМС України у Волинській області при розгляді заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд звертає увагу, що заявниця у листопаді 2018 року легально прибула у м. Одеса, використавши для цього повітряний транспорт. Позивач на території України перебувала майже 1 рік, однак із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зверталась до тих пір, поки не була затримана співробітниками Державної прикордонної служби України під час спроби перетину державного кордону України без документів. Така поведінка свідчить про те, що набуття захисту для неї не було пріоритетним завданням, а звернення її за захистом обумовлено першочергово потребою у легалізації на території України, як намагання уникнути примусового видворення до країни походження Афганістан.

Заявниця не надала жодних документів, які б підтвердили небезпеку для неї чи її родини в Афганістані. Натомість без перешкод виготовила документи і покинула країну свого постійного проживання. Під час проведення співбесіди заявниця неодноразово наголошувала, що залишаючи країну походження Афганістан – мала на меті потрапити або до Франції або до Німеччини.

Матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Отже, позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності підстав для прийняття Управлінням Державної міграційної служби України у Волинській області відповідного рішення.

З огляду на викладене, суд погоджується з висновком УДМС України у Волинській області про те, що позивач не надала достовірних чи правдивих фактів її особистого переслідування в країні постійного проживання, а також не навела фактів, які б свідчили про переслідування або про загрозу її життю, безпеці чи свободі в країні походження.

Позивач не надала достатньої аргументації своїм побоюванням повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інші докази, що відповідали б вимогам абзацу 1. 13 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а тому суд приходить до переконання, що позивач являється економічним мігрантом та зловживає процедурою отримання статусу біженця.

За таких обставин суд вважає, що наказ (рішення) Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 19.09.2019 №75 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що видане уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Вимога позивача про зобов`язання УДМС України у Волинській області прийняти рішення про оформлення документів для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до задоволення не підлягає, оскільки вказана вимога є похідною позовною вимогою.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судом також приймається до уваги, що відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що УДМС України у Волинській області, було належним чином проаналізовано всі подані відомості про особу позивача та причини звернення за захистом, інформація по країні походження і на підставі статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з тим, що у заявника відсутні умови, зазначені пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, прийняте законне і обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відтак, відсутні підстави для визнання протиправним і скасування наказу (рішення) УДМС України у Волинській області 19.09.2019 №75 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання вчинити дії.

Керуючись статтями 243-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання неправомірним і скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

Відповідач: Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (43000, Волинська область, м. Луцьк, вул. Градний узвіз, 4, код ЄДРПОУ 37821586).

Суддя Т.М. Димарчук