Вирок № 87274715, 31.01.2020, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/32745/19

Провадження №1-кп/127/1051/19

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2020 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Бернади Є. В.,

за участю:

секретаря судового засідання Шевченка О.В.

сторони обвинувачення: прокурора Кравчука П.В.,

сторони захисту: обвинуваченого ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 в місті Вінниці кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10.10.2019 р. за № 12019020040001282, за обвинуваченням:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, інваліда ІІ групиосвіта середня, не працюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:

02.08.2001 р. Замостянським районним судом м. Вінниці за частиною другою статті 140, частиною другою статті 141, частиною другою статті 142, з урахуванням статті 42 Кримінального кодексу України (в ред. 1960 р.) до покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна;

26.11.2008 р. Ленінським районним судом м. Вінниці за частиною другою статті 194 Кримінального кодексу України до покарання у виді 9 років позбавлення волі;

05.12.2016 р. Вінницьким міським судом Вінницької області за частиною другою статті 185, частиною другою статті 190, з урахуванням частини першої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 4 років обмеження волі;

19.01.2017 р. Вінницьким міським судом Вінницької області за частиною другою статті 185, з урахуванням частини четвертої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 4 років 10 місяців обмеження волі; ухвалою Крижопільського районного суду Вінницької області від 27.06.2019 р. звільнений умовно-достроково з невідбутою частиною покарання 2 роки 4 місяці 26 днів,

у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 185 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 , маючи ряд не знятих і не погашених судимостей, о 16.20 год. 03.10.2019 р. зайшов до приміщення магазину «Грош Експрес-5» ТОВ-НВП «Аргон», який розташовано за адресою: вулиця Академіка Янгеля, 75 в місті Внниці. В цей час у ОСОБА_1 виник злочинний умисел, спрямований на таємне викрадення чужого майна, а саме товарів із вказаного магазину.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_1 , переконавшись, що за його діями ніхто не спостерігає, діючи повторно, умисно, таємно, шляхом вільного доступу, з корисливих мотивів, взяв з торгівельних полиць магазину Коньяк 4* «Шабо» ємністю 0,5 л в кількості 1 шт., вартістю 199,90 гривень, «Водка лайм» «Оболонь» ємністю 0,33 л в кількості 1 шт., вартістю 22,99 гривень, «Король сирів» 50% ваговий «Пирятин» вагою 0,254 кг, вартістю 48,49 гривень, чай холодний з персиком та трояндою «Fuzetea» ємністю 0,5 л в кількості 1 шт. вартістю 12,99 гривень, вершки 15% «Простоквашино» ємністю 200 г в кількості 1 шт., вартістю 22,99 гривень, загальна вартість яких складала 246,90 гривень, які поклав до своєї сумки.

Після вчиненого ОСОБА_1 вийшов з приміщення магазину, оминувши касові зони, та розпорядився викраденим на власний розсуд. Своїми умисними діями ОСОБА_1 спричинив ТОВ - НВП «Аргон» матеріального збитку на загальну суму 246,90 гривень.

Обвинувачений ОСОБА_1 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину визнав та суду пояснив, що вчинив його за обставин, викладених в обвинувальному акті.

Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження, обмежившись дослідженням:

-протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 10.10.2019 р., відповідно до якого ОСОБА_2 просить прийняти міри до невідомої їй особи, яка 03.10.2019 р. о 16.20 год. вчинила крадіжку продуктів харчування з магазину «Грош-Експрес № 5» за адресою: м. Вінниця, вул. А. Янгеля, 75 на загальну суму 247,36 гривень;

-акт інвентаризації від 03.10.2019 р., згідно з яким загальна суму збитку, нанесеного магазину «Грош-Експрес № 5» становить 247,36 гривень;

-довідки вартості товарно-матеріальних цінностей від 03.10.2019 р. за підписом керуючої супермаркетом «Грош-Експрес № 5» ОСОБА_2 , згідно з якою загальна сума викраденого товару станом на 03.10.2019 р. становить 247,36 гривень;

-висновку експерта № 7394-7395/19-21 від 13.11.2019 р., відповідно до якого загальна ринкова вартість об`єктів дослідження станом на 03.10.2019 р., при умові дотриманні строків придатності та наявності відповідної документації, складає 246,9 гривень.

Аналізуючи показання обвинуваченого, надані стороною обвинувачення докази, суд вважає, що в судовому засіданні було підтверджено факт таємного викрадення ОСОБА_1 майна з магазину «Грош-Експрес № 5», яке належать ТОВ НВП «Аргон». Зокрема, обвинувачений в судовому засіданні даної обставини не заперечував, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованого йому злочину. Разом з тим, суд враховує, що з пояснень обвинуваченого, наданих в судовому засіданні, випливає, що останній на час вчинення інкримінованого йому злочину та на час судового розгляду кримінального провадження усвідомлював протиправність своїх дій.

При вирішенні питання щодо правової кваліфікації дій обвинуваченого суд враховує положення пункту 5 Підрозділу 1 Перехідних положень Податкового кодексу України (далі - ПК), згідно з яким у разі, якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.

Відповідно до підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV ПК з урахуванням норм абзацу першого підпункту 169.4.1 пункту 169.4 цієї статті платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.

Тобто розмір податкової соціальної пільги в розумінні пункту 5 Підрозділу 1 Перехідних положень ПК дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на один місяць працездатних осіб з 1 січня 2019 року складає 1853 гривні. Отже, розмір податкової соціальної пільги у 2019 році для кримінально-правової кваліфікації становить 926 гривень 50 коп.

Зі змісту частини другої статті 11 Кримінального кодексу України (далі - КК) випливає, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Відповідно до частини третьої статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Отже, для вирішення питання щодо наявності в діях ОСОБА_1 ознак кримінально караного діяння або ж ознак адміністративного правопорушення необхідно визначити, чи перевищує вартість викраденого ним майна 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 185,3 гривень. Як встановлено в судовому засіданні, під час здійснення досудового розслідування кримінального провадження на виконання вимог пункту 6 частини другої статті 242 КПК було проведено судово-товарознавчу експертизу, відповідно до висновку якої загальна вартість майна, яке викрав ОСОБА_1 складає 246,90 гривень, тобто перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

З огляду на викладене суд приходить до переконання, що дії ОСОБА_1 за фактом заволодіння майном ТОВ НВП «Аргон» охоплюються складом саме кримінально караної крадіжки.

Суд також приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 10 від 06.11.2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності», згідно з якими крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним. В судовому засіданні встановлено, що після заволодіння продуктами харчування з магазинів «Грош-Експрес № 5», ОСОБА_1 мав реальну можливість розпорядитись викраденим майном, що останній не заперечував. Тому суд приходить до переконання, що в діях ОСОБА_1 наявні ознаки саме закінченого злочину.

У примітці 1 до статті 185 КК зазначено, що у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

З наданих суду матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_1 раніше неодноразово засуджувався за вчинення умисних злочинів проти власності. Востаннє він був засуджений 19.01.2017 р. Вінницьким міським судом Вінницької області за частиною другою статті 185 КК до покарання у виді 4 років 10 місяців обмеження волі.

Згідно з частиною першою статті 32 КК повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

Зі змісту частини першої статті 88 КК випливає, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. При цьому частиною другою зазначеної статті визначено, що с удимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Згідно з приписами пункту 5 частини першої статті 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до основного покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину. Частиною п`ятою статті 90 КК визначено, що у разі якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново.

Отже, суд враховує, що ОСОБА_1 інкримінований йому злочин вчинив до закінчення строку погашення судимості, а тому вважає, що в діях обвинуваченого наявні ознаки повторності.

Таким чином, суд приходить до переконання, що дії ОСОБА_1 за фактом заволодіння майном ТОВ НВП «Аргон» охоплюються складом злочину, передбаченого частиною другою статті 185 КК, за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючою ознакою якого є вчинення злочину повторно.

При вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 р. (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 р. (справа № 760/115405/16-к) Верховним Судом зазначено, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, Верховним Судом у постанові від 09.10.2018 р. (справа № 756/4830/17-к) звернуто увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 р. (справа № 166/1065/18) Верховний Суд зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові Верховного Суду від 27.11.2019 р. (справа № 629/847/15-к).

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 р. (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, при вирішенні питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що Верховним Судом у постанові від 17.04.2018 р. (справа № 298/95/16-к) зазначено, що у частині другій статті 65 ККвстановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

Разом з тим, суд враховує, що відповідно до пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 04.06.2010 року «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» якщо рецидив злочинів утворює одночасно і їх повторність, яка передбачена у статті чи частині статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то за змістом частини четвертої статті 67 цього ж Кодексу як повторність, так і рецидив злочинів суд не може ще раз враховувати при призначенні покарання, як обставину, що його обтяжує. Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 07.06.2018 р. (справа № 203/921/16-к).

В ході судового розгляду кримінального провадження було встановлено, що обвинувачений ОСОБА_1 раніше неодноразово судимий за вчинення умисних злочинів проти власності й на даний час обвинувачується у вчиненні злочину проти власності в період не знятої і не погашеної судимості. Однак суд також враховує, що обвинувачений винуватість у вчиненні інкримінованого йому злочину визнав, надавши суду чіткі і послідовні показання щодо обставин вчинення злочину, у вчиненому розкаявся. Обвинувачений ОСОБА_1 за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку в лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, є інвалідом ІІ групи.

Обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченого, є щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.

Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, з огляду на приписи частини четвертої статті 67 КК, судом не встановлено.

Отже, при вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує особу обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Крім того, при вирішенні питання щодо виду та розміру кримінального покарання суд враховує, що Верховним Судом у постанові від 17.04.2018 р. (справа № 298/95/16-к) зазначено, що у частині другій статті 65 ККвстановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення. Суд враховує, що прокурор в судовому засіданні посилався на ту обставину, що ОСОБА_1 вчинив умисний злочин в період умовно-дострокового звільнення, що знайшло своє підтвердження в судовому засіданні. Однак, суд також приймає до уваги, що до закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами за клопотанням обвинуваченого розгляд справи було відкладено для надання обвинуваченому необхідної медичної допомоги. З наданих обвинуваченим медичних документів випливає, що внаслідок закритої черепно-мозкової травми останньому проведено трепанацію черепа і проведено ряд медичних маніпуляцій. Зі змісту наведених медичних документів також випливає, що ОСОБА_1 потребує періодичного обстеження та надання відповідної медичної допомоги. Хоча перелік захворювань, які зазначені у наданих ОСОБА_1 документах і не відносяться до переліку захворювань, які є підставою для звернення до суду з клопотанням про звільнення від відбування призначеного покарання відповідно до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров`я України 15.08.2014 р. за № 1348/5/572, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20.08.2014 р. за № 990/25767, суд враховує перелік і вид виявлених у обвинуваченого захворювань. Отже, аналізуючи вищенаведені обставини, суд приходить до переконання, що прокурором не доведено доцільності призначення обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі. Разом з тим, зі змісту частини третьої статті 61 КК випливає, що кримінальне покарання у виді обмеження волі не може бути застосоване до осіб з інвалідністю першої і другої групи. Правові підстави для призначення ОСОБА_1 покарання із застосуванням приписів частини першої статті 69 КК, тобто більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті кримінального закону або нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті кримінального закону , суд не вбачає. Тому, зважаючи на перелік санкцій, передбачених кримінальним законом за вчинений ОСОБА_1 злочин, зважаючи на наведені вище мотиви, суд приходить до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді арешту.

Суд враховує, що стороною обвинувачення надано копії вироків від 02.08.2001 р., 26.11.2008 р., 05.12.2016 р. та 19.01.2017 р. Зокрема, за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 19.01.2017 р. ОСОБА_1 засуджений за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 185 КК, при цьому з урахуванням частини четвертої статті 70 КК до даного вироку частково приєднано покарання призначене вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 05.12.2016 р. та остаточно призначено покарання у виді 4 років 10 місяців обмеження волі. Крім того, стороною обвинувачення суду було надано копію ухвали Крижопільського районного суду Вінницької області від 27.06.2019 р., згідно з якою ОСОБА_1 звільнено від зазначеного вище покарання умовно-достроково на 2 роки 4 місяці 26 днів.

Інкримінований ОСОБА_1 злочин останнім вчинено 03.10.2019 р., тобто після його умовно-дострокового звільнення та протягом невідбутої частини покарання.

Зі змісту частини першої статті 81 КК випливає, що у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71 та 72 цього Кодексу.

Частиною першою статті 71 КК регламентовано, що у разі, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Слід зазначити, що у постанові від 23.10.2018 р. (справа № 202/1154/17) Верховний Суд зазначив, що норма частини першої статті 71 КК містить імперативну вимогу про призначення судом покарання за сукупністю вироків (шляхом повного або часткового приєднання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком) у випадку, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин. Тобто приєднання невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, є обов`язком суду, який призначає покарання за сукупністю вироків.

Тому, зважаючи на викладене, при вирішенні питання щодо призначення обвинуваченому ОСОБА_1 остаточного покарання врахуванню підлягає покарання за вироком суду від 19.01.2017 р., не відбута частина якого складає 2 роки 4 місяці 26 днів обмеження волі.

Як вже зазначено вище, частиною першою статті 71 КК передбачено принцип призначення остаточного покарання, який полягає у повному або частковому приєднанні до призначеного покарання невідбутої частини покарання за попереднім вироком. При цьому, частиною першою статті 72 КК передбачено співвідношення видів покарання при їх складанні за сукупністю злочинів та сукупністю вироків. Зокрема, зі змісту підпунктів «а» та «б» пункту 1 частини першої статті 72 КК випливає, що одному дню позбавлення волі відповідають: один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту; два дні обмеження волі.

Отже, зважаючи на положення статей 71, 72 КК, суд приходить до переконання, що в даному випадку ОСОБА_1 шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 19.01.2017 р. необхідно призначити остаточне покарання у виді арешту.

Питання щодо речових доказів підлягає вирішенню відповідно до положень статті 100 КПК.

Згідно з частиною першою статті 124 КПК судові витрати слід покласти на обвинуваченого.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_1 винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 185 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 3 (трьох) місяців арешту.

Відповідно до частини першої статті 71 Кримінального кодексу України шляхом часткового приєднання до призначеного покарання покарання за вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 19.01.2017 р. призначити ОСОБА_1 остаточне покарання у виді 6 (шести) місяців арешту.

Строк відбування покарання рахувати з дня звернення вироку до виконання.

Речові докази: диск із записом з камер відеоспостереження, що знаходиться при матеріалах справи, - залишити у матеріалах кримінального провадження.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 314 (триста чотирнадцять) гривень витрат на залучення експерта;

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засуджений, який утримується під вартою - в той же строк з дня отримання копії вироку.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: