Рішення № 87149096, 27.11.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 листопада 2019 року №640/13178/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Шрамко Ю.Т., суддів Донця В.А., Костенка Д.А., при секретарі судового засідання Ігнатову І.Ю., за участі представника позивача Зінченка І.Ю. та представника відповідача Штокмана А.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Державної установи «Держгідрографія» до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та нечинною постанови,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (також далі - суд) надійшов позов Державної установи «Держгідрографія» (також далі - позивач) до Кабінету Міністрів України (також далі - відповідач), в якому позивач просив суд визнати постанову відповідача від 24 квітня 2019р. №364 «Про затвердження базового нормативу відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави» незаконною, нечинною та скасувати.Ухвалою суду від 22.07.2019 р. відкрито провадження в адміністративній справі №640/13178/19, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, а ухвалою суду від 01.11.2019 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що оскаржувана постанова прийнята відповідачем з порушенням вимог законодавства, а також порушує законні права та інтереси позивача.

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржувана постанова прийнята на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також не порушує законні права та інтереси позивача.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив наступне.

Державна установа «Держгідрографія» є юридичною особою за законодавством України, що створена на підставі Наказу Міністерства транспорту України від 23.08.2000 р. №460 «Про вдосконалення діяльності у сфері навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства» шляхом реорганізації Центрального, Керченкського, Миколаївського, Одеського, Севастопольського державних гідрографічних підприємств, Державного науково-дослідного центру навігації, гідрографії і океанографії, Державного науково-виробничого підприємства «Укрмокартографія» та їх злиття на правах відокремлених підрозділів у державну установу «Держгідрографія».

Держгідрографія входить до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 №83.

Відповідно до пункту 3.1 статті 3 Положення Державної установи «Держгідрографія», затвердженого наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 30.05.2019 №224 (далі - Положення Установи), установа є юридичною особою. Права і обов`язки юридичної особи Держгідрографія набуває з дня її державної реєстрації.

Згідно з даними Єдиного реєстру об`єктів державної власності, ведення якого здійснюється Фондом державного майна України, Державна установа «Держгідрографія» за організаційно-правовою формою господарювання належить до державної організації (установи, закладу).

Згідно зі статтею 22 Господарського кодексу України, суб`єктами господарювання державного сектора економіки є суб`єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб`єкти, державна частка у статутному капіталі яких перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб`єктів.

Правовий статус окремого суб`єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженим органом управління відповідно до вимог Господарського кодексу та інших законів.

Відповідно до Положення Установи, її майно є державною власністю і належіть їй на праві господарського відання.

Статтею 142 Господарського кодексу України встановлено, що порядок використання прибутку (доходу) суб`єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів. Порядок використання прибутку державних підприємств та господарських товариств, у статутних капіталах яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, здійснюється відповідно до статті 75 Господарського кодексу України.

Відповідно до Правил 9 і 13 глави V «Безпека мореплавства» Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі (СОЛАС-74), уряди держав-учасниць зобов`язані забезпечувати встановлення засобів навігаційного обладнання, що відповідають інтенсивності руху суден і небезпеці плавання у своїх територіальних водах та здійснювати збір, накопичення гідрографічних даних, публікацію, поширення і підтримання на належному сучасному рівні інформації, необхідної для забезпечення безпеки судноплавства у власних територіальних водах.

Урядом України виконання зазначених вище міжнародних зобов`язань делеговано виключно ДУ «Держгідрографія».

Згідно із пунктом 1.4 Положення про навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства у внутрішніх морських водах, територіальному морі та виключній (морській) економічній зоні України, затвердженого наказом Міністерства транспорту та зв`язку України від 29.05.2006 №514, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 14.06.2006 №708/12582 (далі - Положення про НГЗ), навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства організовується і проводиться ДУ «Держгідрографія» та фінансується згідно чинного законодавства України.

Водночас, Держгідрографія щорічно, на підставі затверджених Міністерством інфраструктури України фінансових планів, спрямовує 75% свого чистого прибутку до Державного бюджету України.

Частиною першої статті 22 Закону України «Про морські порти» встановлено, що у морському порту справляються такі портові збори: корабельний, причальний, якірний, канальний, маяковий, адміністративний та санітарний. Використання коштів від портових зборів допускається виключно за їх цільовим призначенням.

Відповідно до частини п`ятої статті 22 Закону України «Про морські порти», маяковий збір справляється на користь державної установи, що організовує та здійснює навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства, тобто, ДУ «Держгідрографія».

Пунктом 2.5 Порядку обліку та використання коштів від портових зборів, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 27.05.2013 №316, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.06.2013 №931/23463 (далі - Наказ №316), встановлено, що кошти від маякового збору використовуються на:

- придбання, модернізацію, реконструкцію та будівництво маяків, берегових і плавучих засобів навігаційного обладнання (далі - ЗНО), у тому числі, на внутрішніх водних шляхах, технічного (обстановочного, буксирного, спеціального) флоту та спеціалізованих гідрографічних (лоцмейстерських) суден, а також програмно-технічних засобів системи моніторингу надводної обстановки та системи моніторингу ЗНО;

- утримання, обслуговування та ремонт маяків, берегових і плавучих ЗНО, у тому числі на внутрішніх водних шляхах (крім ЗНО на каналах), технічного (обстановочного, буксирного, спеціального) флоту та спеціалізованих гідрографічних (лоцмейстерських) суден, а також програмно-технічних засобів системи моніторингу надводної обстановки та системи моніторингу ЗНО з використанням засобів цифрової навігації (е-навігації);

- проведення гідрографічних робіт з метою актуалізації діючих і видання нових морських навігаційних карт і посібників для мореплавства у зоні відповідальності України;

- надання мореплавцям інформації про зміни в навігаційній гідрографічній обстановці;

- підготовку, розробку і актуалізацію картографічної продукції (карт, атласів, посібників тощо);

- отримання інформації про удно заходи;

- утримання персоналу, що бере участь у проведенні робіт та здійснює технічний нагляд за будівництвом (придбанням, виготовленням), модернізацією, реконструкцією, ремонтом та експлуатацією маяків, берегових і плавучих ЗНО та інших необоротних активів, що використовуються на зазначені в цьому пункті цілі, у тому числі на забезпечення соціальних гарантій цього персоналу.

Окрім цього, згідно із пунктом 2.7 Наказу №316, кошти від портових зборів також використовуються на відшкодування непрямих загальновиробничих, адміністративних, інших операційних і фінансових витрат, а також витрат з податку на прибуток. Розподіл витрат, визначених у цьому пункті, за видами портових зборів здійснюється відповідно до чинного законодавства.

Отже, законодавством встановлено, що використання коштів від маякового збору допускається виключно за їх цільовим призначенням.

Держгідрографія не має на меті одержання прибутку, а основним показником її фінансово-господарської діяльності, згідно з пунктом 7.2 Положення, є забезпечення беззбитковості, оскільки створена установа для виконання державою міжнародних функцій щодо надання послуг з навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, фінансується за рахунок маякового (портового) збору, який спрямовуються виключно для забезпечення виконання міжнародних зобов`язань України у сфері навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства.

Водночас, особливості сплати державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями відрахувань частини чистого прибутку (доходу) до державного бюджету України визначено статтею 11'1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» від 21 вересня 2006 року №185-V (далі - Закон №185-V).

Законом №185-V та Порядком відрахування до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу) державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2011 №138 (із змінами), визначено процедуру сплати частини чистого прибутку (доходу) до державного бюджету державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями.

Згідно із пунктом 17 частини другої статті 29 Бюджетного кодексу України, до доходів загального фонду Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 1 частини другої статті 67-1 цього Кодексу) належать: частина чистого прибутку (доходу) державних унітарних підприємств та їх об`єднань, що вилучається до державного бюджету відповідно до закону, та дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки) господарських товариств, у статутних капіталах яких є державна власність.

Відповідно до статті 1 Закону №185-V, управління об`єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

В постанові Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2019 р. №364 «Про затвердження базового нормативу відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави» (далі - Постанова) зазначається, що базовий норматив відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році (далі - базовий норматив) господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств (далі - суб`єкти господарювання), які за результатами 2018 року отримали чистий прибуток менше 50 млн. гривень, у розмірі 50 відсотків. Для суб`єктів господарювання, які за результатами 2018 року отримали чистий прибуток, що перевищує 50 млн. гривень, затвердити базовий норматив у розмірі 90 відсотків.

На думку позивача Постанова Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2019 р. №364 «Про затвердження базового нормативу відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави» є незаконною, оскільки суперечить положенням Закону №185-V, Господарському кодексу України, була прийнята відповідачем необґрунтовано, упереджено, недобросовісно, з порушенням принципу рівності перед законом, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване прийняття постанови та підлягає скасуванню.

На підтвердження своєї позиції, позивачем до позовної заяви долучено висновки експертного дослідження за результатами проведення судовим експертом економічного дослідження від 28.01.2019 №01/2019 та висновком науково-правової експертизи Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького від 26.02.2019 №126/37-е.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, яка кореспондує зі статтею 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», органи державної влади, зокрема, Кабінет Міністрів України, та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно з частиною першою статті 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання. Відповідно до статей 49, 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Проекти актів Кабінету Міністрів України готуються, зокрема, міністерствами.

Відповідно до статей 113, 116 Конституції України, Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Повноваження Уряду закріплені статтями 2, 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», відповідно до яких до основних завдань Кабінету Міністрів України належать, зокрема, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об`єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб`єктам господарювання; сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки; забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету У країни.

Відповідно до частини першої ст. 3 Закону №185-V, об`єктами управління державної власності є, зокрема, корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій.

Згідно із частиною першою ст. 4 Закону №185-V, суб`єктами управління об`єктами державної власності є, зокрема, Кабінет Міністрів України.

Відповідно до абзацу 4 частини п`ятої статті 11 Закону №185, господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, до 1 травня року, що настає за звітним, приймають рішення про відрахування не менше 30 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів.

Абзацом 6 частини п`ятої с. 11 Закону №185 встановлено, що господарські товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких знаходяться у статутних капіталах господарських товариств, частка держави в яких становить 100 відсотків, сплачують дивіденди безпосередньо до Державного бюджету України у строк не пізніше 1 липня року, що настає за звітним, у розмірі базових нормативів відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, але не менше 30 відсотків, пропорційно розміру державної частки (акцій) у статутних капіталах господарських товариств, акціонером яких є держава і володіє в них контрольним пакетом акцій.

Водночас абзацом п`ятим вказаної статті встановлено, що господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, та господарські товариства, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких знаходяться у статутних капіталах господарських товариств, частка держави яких становить 100 відсотків, які не прийняли рішення про нарахування дивідендів до 1 травня року, що настає за звітним, сплачують до державного бюджету частину чистого прибутку у розмірі, визначеному за базовими нормативами відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, встановлених на відповідний рік, але не менше 30 відсотків, до 1 липня року, що настає за звітним. На суму таких коштів органами доходів і зборів нараховується пеня у порядку, визначеному абзацом шостим цієї частини, яка сплачується до загального фонду Державного бюджету У країни.

Відтак, чинним законодавством України Кабінету Міністрів України, як вищому органу виконавчої влади, який забезпечує управління об`єктами державної власності, надано виключні дискреційні повноваження щодо затвердження розміру базових нормативів відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів.

Відповідно до статті 6 Господарського кодексу України, загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб`єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв`язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Згідно із частиною другою статті 25 ГК України, органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб`єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб`єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб`єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

Відповідно до частин другої та третьої статті 2 Закону України «Про ринок природного газу», суб`єкти владних повноважень, а також суди при застосовуванні норм цього Закону беруть до уваги правозастосовну практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосовування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у частині першій цієї статті.

Рішення (заходи) суб`єктів владних повноважень, прийняті на виконання норм цього Закону, мають відповідати принципам пропорційності, прозорості та недискримінації.

Згідно з принципом пропорційності рішення (заходи) суб`єктів владних повноважень повинні бути необхідними і мінімально достатніми для досягнення мети задоволення загальносуспільного інтересу.

Згідно з принципом прозорості рішення (заходи) суб`єктів владних повноважень мають бути належним чином обґрунтовані та повідомлені суб`єктам, яких вони стосуються, у належний строк до набрання ними чинності або введення в дію.

Згідно з принципом недискримінації рішення, дії, бездіяльність суб`єктів владних повноважень не можуть призводити:

до юридичного або фактичного обсягу прав та обов`язків особи, який є відмінним від обсягу прав та обов`язків інших осіб у подібних ситуаціях, якщо тільки така відмінність не є необхідною та мінімально достатньою для задоволення загальносуспільного інтересу;

до юридичного або фактичного обсягу прав та обов`язків особи, який є таким, як і обсяг прав та обов`язків інших осіб у неподібних ситуаціях, якщо така однаковість не є необхідною та мінімально достатньою для задоволення загальносуспільного інтересу.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дія цього Закону поширюється на відносини між юридичними особами публічного та приватного права, місцезнаходження яких зареєстровано на території України, а також фізичними особами, які перебувають на території України.

Частина третя статті 6 вказаного Закону зазначає, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками.

В свою чергу, як зазначено у пунктах 48, 49 рішення Європейського суду з прав людини від 07.11.2013 «Справа Пічкур проти України», практикою суду встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого королівства», заява №36042/97).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо не має розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення від 21.02.1997 у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»).

Відповідно до пункту 5 Порядку формування та реалізації дивідендної політики держави (далі - Порядок №702), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 №702 «Про затвердження Порядку формування та реалізації дивідендної політики держави» (далі - Постанова №702), з урахуванням галузевих особливостей, виду господарської діяльності та обсягу прибутку, одержаного господарськими організаціями за минулі роки, на підставі показників, передбачених державним бюджетом і основними напрямами бюджетної політики на наступний бюджетний період, та прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку суб`єкти управління корпоративними правами держави щороку до 20 березня готують і подають Мінекономрозвитку пропозиції щодо встановлення базових нормативів частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності господарських організацій у поточному фінансовому році.

Так, Кабінет Міністрів України з урахування галузевих особливостей, виду господарської діяльності та обсягу прибутку встановив базові нормативи відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році (далі - базовий норматив) господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств (далі - суб`єкти господарювання), які за результатами 2018 року отримали чистий прибуток менше 50 млн. гривень, у розмірі 50 відсотків.

Для суб`єктів господарювання, які за результатами 2018 року отримали чистий прибуток, що перевищує 50 млн. гривень, Уряд затвердив базовий норматив у розмірі 90 відсотків.

Водночас Уряд України, діяльність якого спрямовується в першу чергу на забезпечення добробуту і соціального захисту громадян України з метою запобігання значного зростання тарифів на електричну енергію та відповідного зростання тарифів для її кінцевих споживачів встановив базовий норматив для ПрАТ «Укргідроенерго» у розмірі 30%.

Відповідно до частини четвертої статті 5 Закону України «Про особливості утворення акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», чистий прибуток Товариства, з якого розраховується та сплачується частина чистого прибутку (доходу) до Державного бюджету України, зменшується на суму нарахованої амортизації на майно, передане Товариству на праві господарського відання, яка спрямовується для фінансування капітальних вкладень на будівництво (реконструкцію, модернізацію) таких об`єктів.

З урахуванням вимог вищевказаного Закону та критеріїв, встановлених пунктом 5 Порядку №702 Урядом України встановлено обґрунтований базовий норматив для АТ «Українська залізниця» у розмірі 30%.

Беручи до уваги, що 30% - це максимальний рівень ставки сплати дивідендів ПАТ «Державний ощадний банк України», передбачений договорами щодо залучення коштів на зовнішніх ринках капіталу на загальну суму 1,5 млрд. дол. США, Урядом України встановлено обґрунтований базовий норматив для ПАТ «Державний ощадний банк України» - на рівні 30%.

З метою необхідності капіталізації підприємства шляхом модернізації виробництва та підвищення обсягів видобутку ільменітових та рутилових руд шляхом освоєння нових родовищ для забезпечення титанової галузі сировиною Урядом України встановлено обґрунтований базовий норматив для АТ «Об`єднана гірнично-хімічна компанія» у розмірі 30%.

Відносно тверджень відповідача, що оскаржувана постанова не порушує законні права та інтереси позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 2, 5 ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої та другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент іі звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №826/4406/16, віл 26 червня 2018 року у справі №802/1064/17-а, від 03 липня 2018 року у справі №826/16634/16.

Поряд з цим, слід відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №822/3345/17 зазначено, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Таким чином, у порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення суб`єкта владних повноважень, яке безпосередньо порушує права, свободи чи законні інтереси позивача.

Захист порушеного права на майбутнє не допускається.

Вказане повністю відповідає усталеній практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ/Суд). Так, Суд зазначив, що право особи на звернення до ЄСПЛ пов`язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджуване порушення. (Валліанатос та інші проти Греції [ВП], №29381/09 та №32684/09, п. 47, від 7 листопада 2011).

Щоб мати можливість подати скаргу відповідно до статті 34, заявник повинен бути здатним довести, що оскаржуваний захід «зачіпає його безпосередньо» (Тенасє проти Молдови [ВП], №7/08, п. 104, від 27 квітня 2010, Берден проти Сполученого Королівства [ВП], №13378/05, п. 33, від 29 квітня 2008).

Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції (Центр правових ресурсів імені Валентин Кампеану проти Румунії, №47848/08, п. 101, від 7 липня 2014).

Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що її норми застосовуються до господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств (далі - суб`єкти господарювання), які за результатами 2018 року отримали чистий прибуток менше 50 млн. гривень, у розмірі 50 відсотків. Для суб`єктів господарювання, які за результатами 2018 року отримали чистий прибуток, що перевищує 50 млн. гривень, затвердити базовий норматив у розмірі 90 відсотків

Згідно із пунктом 17 частини другої статті 29 Бюджетного кодексу України, статтею 11' 1 Закону №185-V, пп. 1-5 Порядку відрахування до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу) державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2011 №138 (із змінами) встановлено, що частина чистого прибутку (доходу) до Державного бюджету України нараховується та сплачується державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями.

Згідно з даними Єдиного реєстру об`єктів державної власності, ведення якого здійснюється Фондом державного майна України, Державна установа «Держгідрографія» за організаційно-правовою формою господарювання належить до державної організації (установи, закладу).

Відповідно організаційно-правовою формою ДУ «Держгідрографія» є державна організація (установа, заклад) (код за Національним класифікатором України «Класифікація організаційно-правових форм господарювання (далі - КОПФГ), затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004 №97 (із змінами та доповненнями) 425), а не державне унітарне підприємство (код за КОПФГ 140, 145); найменування ДУ «Держгідрографія» не містить слів «державне підприємство», як це визначено частиною 4 статті 73 ГК України; ДУ «Держгідрографія» діє на підставі положення, а не статуту, або модельного статуту, як того вимагає частина 3 статті 62 ГК України; в ДУ «Держгідрографія» не формувався статутний капітал, як це передбачено для підприємств частиною 3 статті 63 ГК України.

Окрім того, відповідно до частини п`ятої статті 22 Закону України «Про морські порти» маяковий збір справляється на користь державної установи, що організовує та здійснює навігаційно-гідрографічне забезпечення мореплавства, тобто, ДУ «Держгідрографія».

Таким чином, Держгідрографія не є державним унітарним підприємством, не має на меті одержання прибутку, а основним показником її фінансово-господарської діяльності згідно з пунктом 7.2 Положення державної установи «Держгідрографія», затвердженого наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 30.05.2019 №224 є забезпечення беззбитковості, оскільки створена установа для виконання державою міжнародних функцій щодо надання послуг з навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, фінансується за рахунок маякового (портового) збору, який спрямовуються виключно для забезпечення виконання міжнародних зобов`язань України у сфері навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства.

Отже, ДУ «Держігдрографія» не відноситься до юридичних осіб, на яких поширює свою дію постанова Кабінету Міністрів України від 24.04.2019 №364 «Про затвердження базового нормативу відрахування частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності у 2018 році господарських товариств, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави», а тому не зобов`язана відраховувати частку чистого прибутку визначену зазначеною постановою.

Завданням адміністративного судочинства, згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення зокрема про: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Системний аналіз наведених норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення адміністративного позову, можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб`єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Під порушенням прав і свобод фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин слід розуміти ті негативні наслідки, що були спричинені рішенням органів влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.

Конституційний Суд України своїм рішенням від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 визначивши зміст поняття "охоронюваний законом інтерес" та констатував, що в юридичних актах термін "інтерес", враховуючи його як етимологічне, так і загально соціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об`єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

Тобто, охоронювані законом інтереси - це інтереси певної особи (або групи осіб), які спираються на закон або випливають з інших правових норм і охороняються державою нарівні з правами.

Суд звертає увагу на те, що частина 2 ст. 264 Кодекс адміністративного судочинства України встановлює особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб`єктів владних повноважень.

Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є, окрім невідповідності його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів Позивача у справі. Отже, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитися, чи є така особа належним позивачем у справі, яка звернулася за судовим захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу, а також визначити, чи відповідає обраний Позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені чинним законодавством України, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права Позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 264 Кодекс адміністративного судочинства України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, в яких буде застосовано цей акт. У п. 21 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» від 06.03.2008 р. №2 Вищий адміністративний суд України вказав, що судам слід мати на увазі, що право оскаржити нормативно-правовий акт, мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи-суб`єкти правовідносин, в яких буде застосовано цей акт. Тобто особа (Позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб`єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Таким чином, у цьому випадку право на захист виникає за умови доведення факту застосування до нього норм оскаржуваного акта та/або того, що позивач є суб`єктом правовідносин, в яких буде застосовано цей акт. Тобто Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість оскарження нормативно-правового акта не лише під час безпосереднього його застосування, але й на майбутнє, щоб запобігти такому застосуванню.

Крім того, суд звертає увагу, що позивачем не доведено будь-якими доказами, що поведінка Кабінету Міністрів України щодо прийняття оскаржуваної постанови порушує права чи інтереси Державної установи «Держгідрографія» або перешкоджає їх реалізації.

Таким чином, оскільки поведінка відповідача у межах спірних правовідносин фактично не породжує для позивача правових наслідків, суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з`ясованих судом обставин вбачається, що позов Державної установи «Держгідрографія» до Кабінету Міністрів України про визнання протиправною та нечинною постанови є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.

На підставі вище викладеного, керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 192, 241-246, 250, 255, 264 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити повністю у задоволенні позову Державної установи «Держгідрографія» (місцезнаходження: 04176, м. Київ, вул. Електриків, 26; код ЄДРПОУ 21720000) до Кабінету Міністрів України (місцезнаходження: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) про визнання протиправною та нечинною постанови.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Ю.Т. Шрамко

Судді В.А. Донець

Д.А. Костенко

Рішення у повному обсязі складено 29 листопада 2019 року.