Рішення № 87131924, 24.01.2020, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2020 року м. Мукачев Справа №303/7279/19

2/303/275/20

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого – судді Кость В.В.,

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідачів: (1) публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» в особі уповноваженого Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленко Олександра Володимировича

(2) ОСОБА_2

(3) державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг Смужаниці Асена Олександровича

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Антипова Ія Володимирівна

про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги, скасування рішення державного реєстратора та скасування запису в державному реєстрі,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідачів про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 19.02.2018, укладеного між відповідачем (1) та відповідачем (2), посвідченого третьою особою, а також про скасування рішення відповідача (3) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на об`єкт житлової нерухомості квартиру АДРЕСА_1 надалі - Квартира), зі скасуванням запису в державному реєстрі.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те що фізичною особою ОСОБА_2 не надано генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій. Також відповідачем (2) не виконано вимоги договору іпотеки про обов`язкове письмове повідомлення іпотекодержателя про відступлення права вимоги іпотекодавця у п`ятиденний строк. Зміст договору суперечить вимогам законодавства. Крім того, при укладанні спірного договору порушено вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Нотаріус порушив вимоги ст. 55 Закону України «Про нотаріат» та ст 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження», вчинила нотаріальні дії поза межами свого нотаріального округу.

У переданому на розгляд суду позові, позивач посилається також на те, що реєстрація права власності за відповідачем (2) суперечить вимогам ст.ст. 36, 38 Закону України «Про іпотеку», так як доказів укладання окремого договору про задоволення вимог іпотеко держателя, шляхом реєстрації права власності не надано.

Позивач заперечень щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження не надав.

Відповідач (2) позовних вимог не визнав (відзив на позов від 17.12.2019) з посиланням на те, що на підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду від 10 січня 2019 року позивачу було відмовлено у задоволенні позову про оскарження договору про відступлення прав вимоги від 19.02.2018 року. Відповідач (2) наголосив на тому, що ним надіслано позивачу письмову вимогу про усунення порушень у виконанні зобов`язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки, яка вручена позивачу. Однак у зв`язку з неналежним виконанням позивачем своїх грошових зобов`язань, ним, як іпотекордержателем було подано державному реєстраторові заяву та пакет документів для задоволення забезпеченої іпотекою вимоги, шляхом набуття права власності іна предмет іпотеки. Таким чино, спосіб задоволення вимог кредитора та подальша державна реєстрація права власності здійснені у порядку, визначеному чинним законом.

Належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання відповідачі (1), (3) заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, відзив на позовну заяву, не надали.

Третя особа пояснень щодо вимог за предметом спору не надала, натомість подала заяву про розгляд справи у її відсутності.

На підставі ухвали суду від 24 січня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання відповідача (2) про закриття провадження у справі відносно однієї з вимог.

Дослідивши подані по справі доказові матеріали, матеріали цивільної справи №308/4072/18, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

За змістом п.п. 2, 3 частини другої ст. 16 Цивільного кодексу України, одними із способів захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та припинення дії, яка порушує право

2. В контексті хронології існуванням спірних правовідносин пов`язаних із предметом спору суд наводить наступні обставини справи.

Так, 25 березня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Ерсте Банк» (далі – Банк) та ОСОБА_1 (надалі - Позичальник) було укладено кредитний договір № 014/1228/2/12193 (надалі – Кредитний договір), на підставі якого Банк надав Позичальнику споживчий кредит у сумі 25000,00 доларів США до 24 березня 2028 року в обмін на зобов`язання Позичальника повернути вказану суму коштів за сплатити 12,00% річних.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором, 25 березня 2008 року між Банком та ОСОБА_1 був укладений Договір іпотеки 014/1228/2/12193/1 (надалі – Іпотечний договір), на підставі якого в іпотеку банківській установі було передано Квартиру.

9 жовтня 2015 року між ПАТ «ФІДОБАНК» та ОСОБА_1 укладено Додаткову угоду №1 до Кредитного договору, згідно з якою сторони погодилися, що станом на 9.10.2015 року заборгованість позивача за Кредитним договором становить 21137,22 доларів США. Також на підставі вказаної угоди були змінені умови кредитування, шляхом надання ОСОБА_1 нового траншу по кредитній лінії в сумі 585695,80 грн.

Того ж дня будо укладено Договір про внесення змін №1 до Договору іпотеки.

Разом з тим, 23.01.2018 були проведені електронні торги, результати яких оформлені протоколом електронних торгів № UA-EA-2018-01-12-000030-с (номер лоту Q8236b19997) (справа № 308/4072/18, а.с. 64). До активів лоту віднесене право вимоги за кредитним договором від 25.03.2008 014/1228/2/12193, укладеним із фізичною особою (забезпечення: 2-х кімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_2 ). Переможцем торгів було визнано ОСОБА_2 .

За результатами відкритих торгів (аукціону) 19 лютого 2018 року між ПАТ «ФІДОБАНК», від імені якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію та Мельником Павлом Петровичем, як новим кредитором, було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, відповідно до умов якого, Банк відступив новому кредитору право вимоги банку до позичальників, іпотекодавців, зазначених у Додатку № 1 до цього договору (боржників).

Згідно з Додатком №1 право вимоги відступлено за кредитним договором від 25.03.2008 014/1228/2/12193 та договором іпотеки від 25.03.2008 014/1228/2/12193/1 (справа № 308/4072/18, а.с. 67).

19 лютого 2018 року відповідачі (1) та (2) підписали акт прийому-передачі.

З Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 11.02.2019 №155759237 вбачається, що за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на Квартиру, дата, час державної реєстрації: 06.02.2019 11:47:19, підстава виникнення права власності: повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер: 8960005847756, виданий 29.03.2018, видавник ПАТ «Укрпошта»; письмова вимога про усунення порушень у виконанні зобов`язань, серія та номер: б/н, виданий 29.03.2018, видавник Мельник ОСОБА_3 , договір про відступлення прав вимоги, серія та номер:209, виданий 19.02.2018, видавник: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Антипова І.В., договір про внесення змін до договору іпотеки, серія та номер: 714, виданий 09.10.2015, видавник: приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Борисова О.С., договір іпотеки, серія та номер: 777, видавник: Приватний нотаріус Ужгородського міського нотаріального округу Борисова О.С., підстава внесення запису: Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45457803 від 11.02.2019 11:43:58.

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, суд застосовує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач просить визнати недійсним договору про відступлення прав вимоги від 19.02.2018; скасувати рішення відповідача (3) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриття розділу), про реєстрацію за ОСОБА_2 права приватної власності на Квартиру та скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин з метою встановлення правомірності укладання договору відступлення прав вимоги та аналіз спірних правовідносин з метою встановлення фактичного та законного власника Квартири, правомірності дій державного реєстратора при здійсненні ним державної реєстрації права власності на спірний об`єкт нерухомості та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову.

Щодо вимоги позивача про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги від 19.02.2018 року суд зазначає наступне.

На виконання приписів Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» проведені електронні торги, результати яких оформлені протоколом електронного аукціону № UA-EA-2018-01-12-000030-с (номер лоту Q8236b19997).

Після проведення аукціону та визначення його переможця було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, який оспорюється позивачем.

За статтею 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин Цивільний кодекс України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому, оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 Цивільного кодексу України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки, в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Згідно із частиною першою статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням.

У якості правової підстави для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги ОСОБА_1 посилається на те, що укладання таких договорів на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512, статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки кредитором може бути тільки банк або інша фінансова установа, а у ОСОБА_2 повинна була бути генеральна ліцензія.

По відношенню до цього слід зазначити, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 Цивільного кодексу України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Відповідно до статті 517 Цивільного кодексу України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Таким чином, відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

На відносини цесії розповсюджуються положення про договір купівлі-продажу, оскільки статтею 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Норми цивільного права не встановлюють суб`єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов`язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом з тим від договору відступлення права вимоги слід відрізняти договір факторингу.

Відносини факторингу регулюються нормами глави 73 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності.

Водночас щодо суб`єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 Цивільного кодексу України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі статті 1077 Цивільного кодексу України визначений як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження на певний час, з обов`язком повернення цих коштів та оплати часу користування ними.

Договір факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги мають відмінності і у строках дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса - вони базуються на заміні кредитора у зобов`язанні (відступленні права вимоги).

Виходячи з того, що правова природа договору визначається з огляду на його зміст, суд при його правовій оцінці повинен дослідити його умови, права та обов`язки сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і настання певних правових наслідків.

З урахуванням наведеного, спірний договір від 19 лютого 2018 року є оплатним договором відступлення права вимоги, а не договором факторингу, оскільки за укладеним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а також спірний договір від 19 лютого 2018 року не є договором про надання фінансової послуги в розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

За таких обставин, ОСОБА_2 , як фізична особа, мав право брати участь в електронних торгах із продажу права вимоги за кредитним договором від 25.03.2008 №014/1228/2/12193 та договором іпотеки від 25.03.2008 №014/1228/2/12193/1 та бути стороною в договорі про відступлення права вимоги.

При цьому укладений спірний договір від 25.03.2008 відповідає вимогам статей 512, 513, 514 Цивільного кодексу України та є договорами відступлення права вимоги, а не договором факторингу, а отже, відсутні підстави, передбачені статями 203, 215 Цивільного кодексу України, для визнання його недійсними, а позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є не обґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Під час укладання оспорюваного договору було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми його вчинення, а позивач не довів факту порушення його прав, у зв`язку з укладенням вищезгаданого договору, що є його процесуальним обов`язком.

Відносно позовної вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на Квартиру та скасування запису в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, суд виходить з наступного.

Частинами першою, другою та четвертою ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Із зазначеними положеннями Основного Закону у повній мірі кореспондуються приписи частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з положеннями ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

У відповідності до частини першої ст. 575 Цивільного кодексу України окремим видом застави є іпотека (застава нерухомого майна).

Правовими приписами ст.ст. 589, 590 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення на предмет застави, яке здійснюється за рішенням суду.

За нормативним правилом, передбаченим ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (частини перша та третя), у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Одним із способів звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення позасудового врегулювання є передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Оскільки іпотечний договір між сторонами було укладено 25 березня 2008 року, застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України «Про іпотеку» в редакції від 12 травня 2006 року.

Відповідно до статті 36 цього Закону в редакції від 12 травня 2006 року сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений у будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати в тому числі: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону.

При цьому, згідно із частинами першою та другою статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції від 12 травня 2006 року іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

По відношенню до спірної по справі ситуації, суд зазначає, що сторони Іпотечного договору досягли згоди про можливість позасудового врегулювання питання про задоволення вимог іпотекодержателя, що випливає з п. 5.4 Іпотечного договору.

Пунктом 5.4 Іпотечного договору передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

В свою чергу, у п. 5.5.1 Іпотечного договору зазначено, що іпотекодержатель на власний розсуд може на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку» задовільнити забезпечені іпотекою вимоги іпотекодержателя за кредитним договором шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. В цьому випадку цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Тобто, укладаючи у 2008 році іпотечний договір, позивач не узгоджував з іпотекодержателем умови про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття ним права власності у порядку реєстрації такого права державним реєстратором, а, значить, таку згоду вона не надала, а надала згоду на задоволення забезпеченої іпотекою вимоги у порядку, визначеному статтею 37 Закону, тобто в порядку укладення окремого договору про задоволення таких вимог, який і міг бути єдиною підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

На час вчинення реєстраційних дій відповідачем (3) відносно Квартири, договору про її добровільну передачу у власність ОСОБА_2 укладено не було, а ОСОБА_1 як іпотекодавець не надавала своєї згоди на передачу предмета іпотеки у власність іпотекодержателю.

За таких обставин, ураховуючи відсутність укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя, тобто у спосіб, визначений іпотечним договором, ненадання такого договору державному реєстратору та залишення ним без перевірки наявності чи відсутності факту виконання відповідних умов правочину, з яким закон пов`язує можливість переходу права власності, дії державного реєстратора щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на спірну Квартиру не можна вважати законними.

З огляду на викладене, прийняття державним реєстратором рішення про державну реєстрацію права власності на Квартиру за ОСОБА_2 як такого, що виникає на підставі договору іпотеки, є протиправним.

Правова позиція щодо аналогічних правовідносин зазначена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 по справі №199/1276/17.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (надалі - Закон), підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з пунктом 23 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, що діяла на момент укладення кредитного договору та Договору іпотеки) споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Пунктом 4 Закону передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, Закон України «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.

При цьому, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Таким чином, Квартира, яка має загальну площу 43,6 кв.м та використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово відчужена (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ОСОБА_2 , як забезпечення виконання ОСОБА_1 умов Кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Таким чином, у відповідача (3) були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану Квартиру за ОСОБА_2

Аналогічний паровий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19).

За таких обставин справи, позовна вимога про скасування рішення відповідача (3) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію за ОСОБА_2 права приватної власності на Квартиру підлягає задоволенню з огляду на вищевказані висновки суду.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції від чинній на момент виникнення спірних правовідносин державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з нормативним правилом, регламентованим у частині другій ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

З огляду на викладене, вчинений відповідачем (3) запис про право власності №30228566 також підлягає скасуванню.

При цьому суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Враховуючи наведене, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 41, 124, 129, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволити частково.

2. Скасувати рішення державного реєстратора Центру надання адміністративних послуг Смужаниці Асена Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) щодо реєстрації за ОСОБА_2 права власності на об`єкт житлової нерухомості квартиру АДРЕСА_1

3. Скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності №30228566 про реєстрацію за ОСОБА_2 права приватної власності на квартиру АДРЕСА_1

4. У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

7. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_1 ).

Відповідачі: (1) публічне акціонерне товариство «ФІДОБАНК» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленко Олександра Володимировича (01601, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 10);

(2) ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , ІПН НОМЕР_2 );

(3) Державний реєстратор Центру надання адміністративних послуг ОСОБА_4 Асена Олександровича (89600 АДРЕСА_5 м. АДРЕСА_6 , пл.Духновича, 2)

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Антипова Ія Володимирівна (01010, м. Київ, вул.Московська, 5/ АДРЕСА_7 , к.67).

Суддя В.В. Кость