Рішення № 87131751, 24.01.2020, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2020 року м. Мукачево Справа 303/7388/19

2/303/297/20

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого – судді Кость В.В.,

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідачів: (1) АТ «Райффайзен Банк Аваль»

(2) ОСОБА_2

про визнання недійсним договір про прощення боргу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсним договору прощення, укладеного 23 червня 2015 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 (надалі – Договір прощення).

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що спірний договір було укладено без згоди другого з подружжя.

Відповідачі відзив на позовну заяву не надали.

Учасники справи, заперечень щодо можливості судового розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін не висловили, тому з урахуванням положень частини п`ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.

Дослідивши матеріали справи, суд констатує наступне.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 5 травня 2011 року у справі №2-1667/11, яке набуло законної сили 11 серпня 2011 року розірвано кредитний договір від 21.12.2007 №014\5558\74\37451, а також солідарно стягнуто із з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ „Райфайзен Банк Аваль” кредитну заборгованість 549494,44 грн.

14 листопада 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м.Мукачево реєстраційної служби Мукачівського міськрайонного управління юстиції у Закарпатській області зареєстровано шлюб (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 від 14.11.2013, а.с. 46).

Разом з тим, з метою зменшення фінансового навантаження на Позичальника в умовах кризових явищ в економіці України 23 червня 2015 року між публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_2 укладено договір про прощення боргу (а.с. 29-32).

Відповідно до пункту 3 вказаного договору у зв`язку з виконанням позичальником умов кредитора, сторони домовилися, що з дати укладання договору боргові зобов`язання припиняються внаслідок звільнення кредитором позичальника від сплати боргових зобов`язань (прощення боргу), а рішення Мукачівського міськрайонного суду від 5 травня 2011 року у справі №2-1667/11 вважається позичальником виконаним.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач просить визнати недійсним Договір прощення з підстав того, що вона не надавала згоди чоловіку на укладання такого договору.

Суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В свою чергу правила припинення зобов`язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов`язання» розділу І книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).

Згідно із статтею 605 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов`язків, якщо це порушує права третіх осіб щодо майна кредитора.

Відповідно до частин першої та другої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Так, зокрема, частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України, передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При цьому, слід розрізняти підстави для визнання правочинів недійсними і підстави для їх розірвання. У першому випадку доведенню підлягають обставини та підстави, визначені у статті 203 ЦК України, які існували на момент укладення оспорюваного правочину, а при розірванні договору встановлюється наявність обставин, визначених у статтях 651, 652 ЦК України.

Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання, і навпаки за відсутності підстав для визнання правочину недійсним може порушуватися питання про його розірвання.

Згідно з частинами другою та третьою статті 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

З наведеного випливає, що згода другого з подружжя вимагається при укладанні договору щодо майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

В свою чергу, дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте подружжям за час шлюбу, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина 1 статті 60 Сімейного кодексу України).

Приймаючи до уваги вказані перед цим норми права по відношенню до фактичних обставин справи слід констатувати, що Договір прощення укладено ОСОБА_2 щодо майна (кредитних коштів), набутого (отриманих та присуджених до стягнення) до реєстрації шлюбу з позивачем, тобто щодо майна, яке на момент укладання оспорюваного Договору прощення не було спільним майном ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Таким чином, ОСОБА_1 не може ставити питання про визнання недійсним Договору прощення як такого, що укладений без її згоди.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

В свою чергу, позивачем не надано доказів, які б свідчили про недобросовісність дій відповідачів. Натомість, в пункті 5 Договору прощення міститься засвідчення позичальника щодо того, що він належним чином повідомив та отримав згоду другого з подружжя/особи з якою перебуває в фактичних шлюбних відносинах на укладання Договору прощення.

Враховуючи викладене, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частин першої-другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати у вигляді сплаченого позивачами судового збору в сумі 768,40 гривень слід покласти на позивача.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 129 Конституції України, статтями 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 263-265, 279, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 768,40 (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) покласти на позивача.

3. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

5. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідачі: (1) АТ «Райффайзен Банк Аваль» (01011, м.Київ, вул. Лєскова, 9, код ЄДРПОУ 14305909).

(2) ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , останнє відоме місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ).

Суддя В.В. Кость