Рішення № 87119645, 20.01.2020, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/23045/19

Провадження № 2/127/3203/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.01.2020 Вінницький міський суд Вінницької області

в складі головуючого судді - Антонюка В.В.,

за участі: секретаря - Горденко Г.О.,

представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача – Мишковської Т.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Приватного малого підприємства «Луксор» про стягнення належної заробітної плати,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до Приватного малого підприємства "Луксор" про стягнення належної заробітної плати. Позов мотивовано тим, що позивачв період з 14 квітня по серпень 2016 працювала головним бухгалтером Приватного малого підприємства «ЛУКСОР». В серпні 2016 року керівником ПМП «ЛУКСОР» її було повідомлено, що вона звільнена, а на вимогу вручити копію наказу про звільнення, видати трудову книжку та здійснити з нею розрахунок, керівництво ПМП «ЛУКСОР» повідомило, що копію наказу про звільнення та трудову книжку буде надіслано поштою, а щодо розрахунку, то на підприємстві відсутні коштів. На день подання позову ОСОБА_2 копію наказу про звільнення не вручено, трудову книжку не видано та не здійснено розрахунок по належній заробітній платі на день звільнення, що стало підставою для її звернення до суду із даним позовом.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 21 серпня 2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги за обставин, викладених у позовній заяві та просив їх задоволити.

Представник відповідача ОСОБА_3 заявлені позовні вимоги не визнала в повному обсязі, посилаючись на його необгрунтованість та безпідставність. На спростування заявлених позовних вимог надала копії матеріалів з кримінального провадження по обвинуваченню ОСОБА_2 та відомість про нараховані кошти засвідчену банком. Додатково пояснила, що будь-яких інших доказів відповідач надати не може так як ОСОБА_2 привласнила оригінали документів Приватного підприємства «Луксор», в тому числі і бухгалтерські, що стосуються нарахування та виплати заробітної плати.

З`ясувавши позиції сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню з таких підстав.

З відомостей про нарахування заробітної плати (доходу) застрахованим особам Приватного малого підприємства «Луксор» за звітні п`ятий, шостий, сьомий місяці 2016 року встановлено, що ОСОБА_2 вперіод за травень, червень, липень 2016 року нараховувалась заробітна плата в розмірі по 2000 грн. (а.с.44-46).

Відповідно до оборотно-сальдової відомості по рахунку 661 за січень 2016 р. липень 2016 року сальдо на кінець періоду становить 6440,00 грн. (а.с.47).

Згідно відомості нарахування коштів № 8 та 10 та витягу Банківської виписки КРД АТ «РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ» м. Київ ОСОБА_2 ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , на картковий рахунок НОМЕР_2 проведено виплата заробітної плати за квітень та травень 2016 року (а.с.49-50).

Жоднихналежних та допустимих доказів про те, що відповідачем позивачу виплачена заробітна плата з 01.06.2016 року по 31.08.2016 року, представником відповідача в процесі розгляду не надано та матеріали справи не містять.

Згідно п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

В вересні 2016 року ОСОБА_2 на посаді головного бухгалтера не працювала. Копію наказу про звільнення позивачки відповідач не надав.

Відповідно до ст. 129 Конституції України, ст.12ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ч. 1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України №2» наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі «Ковач проти України» від 7 лютого 2008 року, п. 59 рішення у справі «Мельниченко проти України» від 19 жовтня 2004 року, п. 50 рішення у справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року, п. 54 рішення у справі «Швидка проти України» від 30 жовтня 2014 року тощо). Суд переконаний, що з огляду на зазначені вище положення статей 1, 3, 8,129 Конституції України можна за аналогією стверджувати, що права людини та громадянина, гарантовані законодавством України також мають бути не теоретичними та ілюзорними, а ефективними на практиці.

Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем із приводу оплати праці, у тому числі й у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України; Законом України: «Про оплату праці»,

Частина 1 ст.1 Закону України «Про оплату праці» визначено, що Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами (ст. 94 КЗпП України).

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

Згідно ст. 22 цього Закону суб`єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

Відповідно до ч.1 ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення; про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум; в разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви № 68385/10 та 71378/10, справа «ОСОБА_5 Ганс-Адам II проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності.

ЄСПЛ неодноразово вказував, що володінням, на яке поширюються гарантії ст. 1 Протоколу №1 Конвенції є також майнові інтереси, вимоги майнового характеру, соціальні виплати, щодо яких особа має правомірне очікування, що такі вимоги будуть задоволені.

Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що право власності, гарантоване ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (пункт 21 рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).

У справі «Кечко проти України» ЄСПЛ визнав порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції в ситуації, коли заявник в силу спеціальних та чинних на той період часу положень національного законодавства мав виправдані очікування щодо отримання надбавки до заробітної плати, але вона йому не була виплачена.

Враховуючи зазначене, з огляду на те, що право людини на заробітну плату гарантоване Конституцією України, нормами КЗпП, Законам України «Про оплату праці» а позивач перебувала у трудових відносинах з відповідачем до серпня 2016 року включно, виконувала свої трудові обов`язки в повному обсязі, а також при звільненні не отримала належних їй платежів у виді заробітної плати, вимоги позивача щодо їх отримання відповідають критеріям правомірних очікувань в розумінні практики ЄСПЛ.

Відповідно до норм ст.115,116 КЗпП України, саме роботодавець повинен довести, що здійснив з працівником повний розрахунок у відповідності до норм законодавства. Відповідачем зазначені дані не спростовані наданням суду будь-яких переконливих належних та допустимих доказів. Отже позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, доведені належним чином.

Враховуючи вищевикладене, оцінивши зібрані у справі докази за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Також, згідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки позивача звільнено від сплати судового збору за подачу даного позову, він підлягає стягненню в дохід держави з відповідача в розмірі 768,40 грн.

Крім того, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача 5000,00 грн у відшкодування витрат на правову допомогу, які підтверджені належним чином.

На підставі викладеного, керуючись 43, 129 Конституції України, ст. ст. 3, 4, ч. 1 ст. 47, ст. 115, 116 КЗпП України, ст. ст. 1, 21, 22 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 7, 10, 12, 13, 76-82, 89, 133, 137, 141, 263-265, 273, 280-284, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Приватного малого підприємства «Луксор» про стягнення належної заробітної плати – задовольнити.

Стягнути із Приватного малого підприємства «Луксор» на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі в розмірі 6 000 (шість тисяч) гривень 00 копійок.

Стягнути із Приватного малого підприємства «Луксор» на користь ОСОБА_2 5 000 (п`ять тисяч) гривень 00 копійок у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Стягнути із Приватного малого підприємства «Луксор» на користь держави 1921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) гривню судового збору.

Рішення може бути оскаржено до Вінницького апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 24.01.2020 року.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Приватне мале підприємство «Луксор», код ЄДРПОУ 32473166, адреса місця знаходження: 21000, м. Вінниця, вул. Б.Хмельницького, буд.9, кв.2.

Суддя: