Рішення № 87035969, 20.01.2020, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

копія ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2020 року Справа № 160/12577/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Віхрової В.С., розглянувши у місті Дніпрі в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

13.12.2019 р. ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому позивач просить визнати бездіяльність відповідача, щодо не поновлення пенсії позивача - протиправною, визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позивачу викладене в відмові відповідача від 27.08.2019 р. та зобов`язати відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - провести поновлення виплати пенсії за вислугу років з липня 2011 р. відповідно до норм Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з метою реалізувати своє право на поновлення пенсії, позивач звернувся до відповідача з відповідною заявою та пакетом документів, засвідченою нотаріально в Державі Ізраїль та легалізованою печаткою апостиль у відповідності до Гаазької Конвенції. Проте, відповідачем протиправно було відмовлено у поновленні виплати пенсії, зазначені підстави для відмови, які суперечать вимогам законів та усталеній судовій практиці. На думку позивача, оскаржувана бездіяльність відповідача є протиправною, у зв`язку з чим він звернувся до суду з даним позовом та просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та поновити його порушені права і законні інтереси шляхом задоволення позову у обраний ним спосіб захисту.

За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями Дніпропетровського окружного адміністративного суду справа №160/12577/19 передана судді Віхровій В.С.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.12.2019 р. позовну заяву прийнято до провадження та відкрито спрощене провадження без виклику сторін.

Згідно з ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Враховуючи положення ч.4 вказаної статі, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи №160/12591/19 в порядку спрощеного провадження без виклику учасників справи у судове засідання.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 261 КАС України, відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

Згідно з ч.ч. 5, 8 ст. 261 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Згідно ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

02.01.2020 р. через канцелярію Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого орган пенсійного фонду заперечує проти заявлених позовних вимог та вважає, що дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови у поновленні пенсії позивача є правомірними, оскільки Головне управління діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідач вказав, що у серпні 2019 року позивач через представника звернувся із заявою про поновлення виплати пенсії за вислугу років. Листом № 17492/03-02/15 від 27.08.2019 р. представнику позивача було надано відповідь, що архівна пенсійна справа до Головного управління не передавалась та відсутній міжнародний договір між Україною та Ізраїлем. Крім того, у позовній заяві та у заяві до Головного управління представником не наведено доказів щодо проживання позивача саме на території Дніпропетровської області, у зв`язку з чим підстави для запиту архівної пенсії справи позивача були відсутні. На думку відповідача, рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 р. не поширюється на осіб, які виїхали на постійне місце проживання за кордон до 07.10.2009 року, оскільки закони та інші нормативно правові акти не мають звороти дії в часі. Враховуючи відсутність архівної пенсійної справи та підстав для її запиту, Головне управління зазначило про відсутність можливості прийняти відповідне рішення про поновлення/відмову у поновленні раніше призначеної пенсії без необхідних для цього документів.

До відзиву додані матеріали пенсійної справи ОСОБА_1 , які були витребувані судом при відкритті провадження у справі.

14.01.2020 р. засобами електронного зв`язку представником позивача подано відповідь на відзив на позовну заяву, згідно якої він підтримує вимоги позову з підстав у ньому наведеному.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, постійно мешкає у Державі Ізраїль, що підтверджується посвідченням особи за НОМЕР_1, яке видане 19.12.2012 р. органом МВС в м.Тель-Авів, Ізраїль.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами по справі, позивачу з 1998 р. була призначена пенсія за вислугу років, яка в подальшому була перерахована згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

19.11.1998 року позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, у зв`язку з чим виплату пенсії було припинено з липня 2011 року.

Дата припинення пенсійних виплат відповідачем не заперечувалась.

14.08.2019 р. позивач через свого представника по довіреності звернувся до відповідача із заявою про поновлення пенсії.

До заяви були додані: оригінал довіреності; нотаріально завірена копія посвідчення; оригінал заяви про поновлення пенсії з проставленням апостилю відповідно до Гаагзької Конвенції від 05.10.1961 року; нотаріально завірена копія пенсійного посвідчення; копія військового квитка; копія довідки про зарахування пенсії, копія ощадної книжки.

У відповідь на звернення позивача, ГУ ПФУ в Дніпропетровській області листом «Про надання інформації» за №17492/03-02/15 від 27.08.2019 р., в якому наведені норми ст. 52, 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та роз`яснення про виплату пенсії особам, які перебувають за кордоном за умови наявності укладених та ратифікованих Україною міжнародних договорів та звернення особи за місцем його фактичного проживання.

Вказаним листом, відповідач надав відповідь на звернення представника позивача щодо поновлення пенсійних виплат, яким фактично в поновлені виплат відмовлено.

При цьому, жодних рішень за наслідками розгляду звернення відповідачем не прийнято.

Не погодившись з відмовою відповідача в поновленні виплати пенсії, позивач через свого представника звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст.46 Конституції України).

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).

Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ від 09 квітня 1992 року (надалі - Закон № 2262-ХІІ) визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України з числа осіб, які перебували на службі в органах внутрішніх справ.

Зі змісту загальних та спеціальних норм, регулюючих спірне питання вбачається, що вимога обов`язкового проживання на території України для призначення/перерахунку пенсії не передбачена.

Постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005 р. затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (надалі - Порядок №22-1 у редакції, чинній на момент звернення особи за призначенням пенсії).

Згідно пункту 1.1 Порядку №22-1, заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об`єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

Відповідно до п.1.6 Порядку №22-1 звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.

Пунктом 1.7 Порядку №22-1 передбачено, що днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

До заяви про призначення пенсії за віком додаються документи передбачені п.2.1 Порядку №22-1.

Так, серед іншого, особа має надати документи про місце проживання (реєстрації).

Згідно п. 2.22 Порядку №22-1 за документ, що засвідчує місце проживання особи, приймаються: паспорт або довідка відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають також посвідку на постійне проживання.

Відповідно до п. 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Згідно з п.2 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;

У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 51 цього Закону).

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі "Пічкур проти України", як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

У зазначених вище правових позиціях ставилось питання щодо перерахунку пенсій особам, які проживають за межами України. Проте, суд вважає, що як перерахунок так і призначення/поновлення пенсії не може ставитись в залежність від місця проживання громадянина, а тому відмова відповідача у призначенні позивачу пенсії з підстав, викладених у листах №118989-18 від 20.06.2018 року та №1145/03.20-26 є протиправною, суперечить висновкам Конституційного Суду України та Європейському суду з прав людини, викладеним у рішенні у справі "Пічкур проти України".

Аналогічна правова позиція викладена в зразковій справі Верховного суду України №805/402/18-а.

Таким чином, пенсії, призначені до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування". Цим Законом не передбачена така підстава для припинення пенсії, як перебування пенсіонера за кордоном, оскільки п.2 ч.1 ст.49 цього закону, який містив такі підстави для припинення пенсії, Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 визнано неконституційним.

У відповідності до Постанови правління Пенсійного фонду України від 14.12.2015 р. №25-1 «Деякі питання впровадження електронних пенсійних справ на базі централізованих інформаційних технологій», зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 28.12.2015 р. за №1645/28090, Порядок №22-1 застосовується з урахуванням того, що починаючи з 1 серпня 2016 року особи можуть звертатися із заявами про призначення пенсії до будь-якого органу Пенсійного фонду України незалежно від території обслуговування.

Відтак, у відповідача немає правових підстав для відмови в поновленні пенсії позивачу з мотивів, викладених в листі «Про надання інформації» за №17492/03-02/15 від 27.08.2019 р. у відповідь на звернення представника ОСОБА_1 з підстав поновлення пенсійних виплат.

Суд критично відноситься до викладених відповідачем обставин відмови в поновленні пенсії, які не були покладені в основу відмови в поновленні за зверненням позивача та зазначені у відзиві. Так, такі обставини як відсутність архівної пенсійної справи та відповідних документів, відсутність перебування позивача на обліку в ГУ ПФУ не були повідомлені позивачу у відповідь на його звернення як підстави відмови.

Разом з тим, суд звертає увагу, що зазначаючи про відсутність архівної справи позивача та відсутність його на пенсійному обліку в ГУ, відповідачем до відзиву додано матеріали пенсійної справи ОСОБА_1 , в якій зокрема містяться протоколи перерахунків та виплат пенсій.

Такі дії суб`єкта владних повноважень, на думку суду, є неприпустимими, оскільки вказують на суперечливі дії та висновки у відносинах, що склалися між сторонами.

Частиною 2 ст.49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що поновлення виплати пенсії здійснюється рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Відповідно до п. 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 за № 22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Отже, вказаним пунктом надана можливість звернення особи до пенсійного фонду із заявою про поновлення виплати пенсії його законним представником.

Судом встановлено, що заява позивача про поновлення пенсії повністю відповідає формі, яка встановлена Порядку №22-1 та недоліків її складання судом не встановлені, повноваження представника позивача підтверджені належним чином.

Крім того, суд звертає увагу, що згідно п. 1.7 Порядку №22-1, у разі якщо до заяви про призначення пенсії додані не всі необхідні документи, орган, що призначає пенсію, письмово повідомляє заявника про те, які документи необхідно подати додатково, про що в заяві про призначення пенсії робиться відповідний запис. Якщо вони будуть подані не пізніше трьох місяців із дня повідомлення про необхідність подання додаткових документів, то днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття заяви про призначення пенсії або дата, зазначена на поштовому штемпелі місця відправлення заяви.

Пунктом 3.3. Порядку №22-1 передбачено, що орган, що призначає пенсію, надає допомогу особам, зазначеним у пунктах 1.1 і 1.2 розділу І цього Порядку, щодо одержання відсутніх документів для призначення пенсії.

Судом не встановлено інформування відповідачем представника позивача щодо необхідності надання додаткових документів.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 р. (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» констатував: 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює право на суд, в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Згідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В рамках адміністративного судочинства:

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

Верховний Суд України у постанові від 24.11.2015 р. по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб`єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов`язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 54398764).

З урахуванням вказаного вище, суд дійшов висновку, що за результатами розгляду поданих представником позивача за довіреністю документів для поновлення виплати пенсії позивачу, відповідач протиправно відмовив в поновлені пенсійних виплат, чим допустив протиправну бездіяльність, і позбавив права особи на належний соціальний захист.

За таких обставин, суд не приймає доводи відповідача про відсутність правових підстав для запиту архівної пенсійної справи позивача та ненадання певних доказів представником позивача, оскільки законом чітко передбачено можливість отримання органом пенсійного фонду документів, які необхідні для вирішення питання, обумовленого зверненням такої особи, яке в свою чергу, слугує підставою для виконання суб`єктом владних повноважень своїх функціональних обов`язків.

Підсумовуючи викладене, суд вважає обґрунтованими вимоги позивача в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не поновлення його пенсії, визнання протиправним відмови у поновленні пенсії позивачу, яке оформлене листом від 27.08.2019 р. та для належного відновлення порушеного права особи вважає за необхідне зобов`язати відповідача, - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення виплати пенсії за вислугу років з липня 2011 р., тобто з дати припинення таких пенсійних виплат з урахуванням вимог ст. 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача провести поновлення виплати пенсії за віком позивачу шляхом проведення індексації і компенсацією втрати частини доходів, враховуючи наступне.

Згідно частини першої статті 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії. Відповідно до статті 4 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв`язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно статті 6 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, у встановленому законом порядку здійснюється перегляд розмірів у тому числі пенсій. Перегляд зазначених у частині першій цієї статті гарантій здійснюється у розмірах, що визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

У разі підвищення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, стипендій, а також у разі зростання грошових доходів населення без перегляду їх мінімальних розмірів місяць, в якому відбулося підвищення, вважається базовим при обчисленні індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення. Індексація грошових доходів, отриманих громадянами за цей місяць, не провадиться. З наступного місяця здійснюється обчислення наростаючим підсумком індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації (абзац 1 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення).

Відповідно до абзацу 6 пункту 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, сума індексації грошових доходів, визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків. Отже, у разі відсутності перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого у розмірі 101%, підстав для проведення індексації грошових доходів населення немає.

Тобто, в місяцях, коли величина приросту індексу споживчих цін не подолала поріг індексації, сума індексації грошових доходів залишається фіксованою.

При цьому, при підвищенні грошового доходу (пенсії) позивача необхідно керуватись нормами статті 4 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та зразком нарахування індексу споживчих цін для проведення індексації приведеному у Додатку № 1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, згідно з яким не проводиться індексація в місяці, в якому здійснено підвищення грошових доходів громадян.

Аналізуючи вказані норми, суд приходить до висновку, що питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого у розмірі 101%, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватись позивачу, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому, у разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів, позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду.

З огляду на наведене вище, позовні вимоги у цій частині є передчасними та направлені на захист ще не порушеного права, що суперечить ст.5 КАС України, оскільки підлягає судовому захисту лише порушене право особи.

Щодо вимог стосовно компенсації втрати частини доходу у зв`язку з порушенням строків виплати пенсії відповідно до ч.2 ст.46 Закону №1058, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 вказаного закону передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Зважаючи на ту обставину, що пенсія позивачу нарахована не була, суд приходить до висновку, що підстави для компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати наразі відсутні.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача з коригуванням обраного способу захисту.

Такий спосіб захисту, на переконання суду, свідчитиме про дотримання судом основних принципів здійснення судочинства та нівелює звернення позивача до суду за захистом своїх прав та законних інтересів повторно з тих самих підстав.

Згідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо.

Керуючись ст.ст.9, 72-77, 90, 246-247, 249, 255, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльності та рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - задовольнити частково;

Визнати протиправною відмову в поновленні пенсії ОСОБА_1 , яка викладена в листі Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 27.08.2019 р. за №17492/03-02/15 та бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 ;

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення виплати пенсії за вислугу років з липня 2011 р. відповідно до норм Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".

В іншій частині вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя (підпис) В.С. Віхрова

Рішення не набрало законної сили 20.01.20

Суддя В.С. Віхрова

Згідно з оригіналом

Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду

Помічник судді Ю.Ю. Ковтун

20.01.20