Рішення № 87035634, 17.10.2019, Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Справа № 333/1487/18

Провадження № 2/333/1303/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2019 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого-судді Кулик В.Б., за участю секретаря судового засідання Носаченка О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, цивільну справу № 333/1487/18 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ «ОТП Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , в якому просить визнати кредитний договір № ML-200/905/2008 від 22.07.2008 pоку, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 - недійсним.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 22.07.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ML-200/905/2008, згідно з умовами якого, банк здійснив видачу кредитних коштів ОСОБА_1 в сумі 51 265 Швейцарських франків на споживчі цілі - купівлю квартири, договір іпотеки № PML-200/905/2008, за яким предметом іпотеки є квартира за адресою: АДРЕСА_1 , а також договір поруки № SR-200/905/2008 між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2

Графік погашення заборгованості за кредитом із зазначенням сукупної вартості кредиту банком позичальнику для підпису не надавався, а також не було надано інформації про загальну суму платежу по кредиту за тілом кредиту та відсотками, що унеможливило оцінити сукупну вартість кредиту, розмір всіх платежів по кредиту, та відповідно отримати повну та об`єктивну інформацію щодо споживчого договору. Також позичальника не було попереджено про істотні умови та недоліки кредитування, про валютні ризики. Позивач вважає, що кредитний договір є недійсним, оскільки його було укладено з порушенням Закону України «Про захист прав споживачів», та з використанням нечесної підприємницької практики. Грошових коштів в Швейцарських франках позивач не отримував, рахунок в банку для отримання коштів у вказаному розмірі не відкривав, йому було видано гривневий кредит. Це все суперечить нормам законодавства України на момент укладення договору.

В подальшому курс Швейцарського франку до гривні збільшився більше ніж в п`ять разів, що в п`ять разів збільшило платіж по кредиту, про що позивача при укладанні договору не попередили, та чого він передбачити не міг.

ПАТ «ОТП Банк» надало відзив на позовну заяву, в якому повністю заперечує проти позову та просить відмовити в його задоволенні в повному обсязі.

Свої заперечення відповідач обґрунтовує тим, що з моменту укладення кредитного договору, позивач виконував всі його умови, в тому числі щодо сплати кредиту та процентів, чим прийняв на себе всі зобов`язання та виконував їх у повному обсязі. Тому, твердження позивача, що банком не було надано позичальнику Графіку погашення заборгованості для підпису, не було попереджено про істотні умови та недоліки кредитування, про валютні ризики є такими, що не відповідають дійсності.

Позивач уклав кредитний договір на власний розсуд, цілком погодившись з його істотними умовами - відсотковою ставкою, порядком його погашення, його сукупною ціною, а також отримав вказану інформацію ще до укладення кредитного договору (анкета позичальника 18.06.2008 року). Кредитний договір, є укладеним, про що свідчать підписи кожної із сторін і є обов`язковим до виконання сторонами.

Сторони за оспорюваним договором на дату укладення договору мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, що не заперечується ними.

Позивачеві було надано інформацію щодо орієнтованої сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, графіку погашення кредиту та умов кредитування в іноземній валюті, на підтвердження чого свідчать спірний договір, додаткові угоди до нього та додатки до них.

Позивач до підписання договору, мав можливість ознайомитися з їх умовами та не погодитись чи відмовитись від укладання договорів, проте договори були підписані, та кредитний договір виконувався сторонами, у тому числі і позивачем. Позивач не звертався до відповідача із заявами про надання додаткової інформації або роз`яснення певних положень договору.

При оформлені кредитного договору, позивач був ознайомлений з цими умовами, про що свідчить його підпис на анкеті-заяві від 18.06.2008 pоку.

Уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті. Законодавець не визначив межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Таким чином, правових перешкод для того, щоб відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов`язання в іноземній валюті - немає.

Обставина звернення до суду через 10 років після підписання договору свідчить на користь того, що позивач знав про свої обов`язки і погоджувався з ними і почав вважати їх недобросовісними після утворення заборгованості перед ПАТ «ОТП Банк» та звернення банком до суду із позовом про стягнення заборгованості.

Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений судом своєчасно та належним чином. Свої інтереси довірив представляти адвокату Димитрашку Д.В., який надав суду заяву про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує, з підстав, зазначених у позовній заяві та просить задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений судом своєчасно та належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі, у задоволенні позовних вимог просить відмовити у повному обсязі.

Проаналізувавши доводи сторін, дослідивши матеріали справи та надані докази, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд встановив наступне.

22.07.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ML-200/905/2008.

Згідно з умовами кредитного договору банк здійснив видачу кредитних коштів ОСОБА_1 в сумі 51 265 Швейцарських франків.

Відповідно до п. 1.1 частини № 2 кредитного договору банк надає позичальнику кредит, що визначений у частині № 1 цього договору, а позичальник приймає кредит, зобов`язується належним чином використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також сплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати всі інші зобов`язання, як це вказано у цьому договорі.

Датою остаточного повернення кредиту є 22.06.2031 року.

Відповідно до п. 1.5 (з підпунктами) кредитного договору, повернення відповідної частини кредиту здійснюється позичальником щомісяця у розмірі та строк, визначені у графіку платежів, шляхом внесення готівки в касу банку або безготівковим перерахуванням на поточний рахунок. Нараховані в порядку передбаченому цим договором проценти сплачуються позичальником одночасно з погашенням відповідної частини кредиту та в строк передбачений в графіку платежів.

При оформлені кредитного договору, позивач був ознайомлений з цими умовами, про що свідчить його підпис на анкеті-заяві від 18.06.2008 pоку.

Як стверджує представник відповідача та не заперечує позивач, з моменту укладення кредитного договору, позивач виконував всі його умови, в тому числі щодо сплати кредиту та процентів.

ПАТ «ОТП Банк» діє на підставах положень чинного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів України. Так, банком отримано генеральну банківську ліцензію за № 191 від 02.03.1998 року на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями.

Невід`ємною частиною цієї ліцензії є Дозвіл від 08.11.2006 року за № 191-1 з додатком, в якому наведено перелік операцій, які має право здійснювати відповідач з валютними цінностями.

При винесенні рішення у справі суд виходить з наступних правових підстав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет).

Нормативно-правовими актами Національного банку України встановлені вимоги щодо оцінки ризиків за операціями в іноземній валюті, зокрема, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 року № 368, передбачена вимога покриття капіталом валютного кредитного ризику; Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 року № 279, встановлено підвищені коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті.

При цьому з урахуванням особливостей діяльності банківських установ в умовах фінансової кризи, Національний банк України постановою Правління Національного банку України від 01.12.2008 року № 406 «Про затвердження Змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими в іноземній валюті.

З вищевикладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

У положеннях ч. 2 ст. 44 Закону України «Про Національний банк України», в якій зазначено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить, зокрема видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства.

Відповідно до норм пп. «г» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави віднесено до операцій, які потребують ліцензії.

При цьому, відповідно до положень ч. 2 ст. 5 Декрету Національним банком України видаються генеральні ліцензії комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку на здійснення яких Національний банк видав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

У нормах ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року № 2121-III (із змінами та доповненнями) (надалі - Закон про банки) зазначено, що банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.

Таким чином, правових перешкод для того, щоб відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов`язання в іноземній валюті - немає.

Постановою № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року , пункт 10 та п. 11 зазначено, що банк, як фінансова установа отримавши в встановленому законом порядку банківську та генеральну ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, або письмовий дозвіл має право на здійснення операцій з надання кредитів у іноземній валюті. Щодо вимог п. «в» ст.5 Декрету, то зазначено, що оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватися. Згідно з пунктом 1.5 Положення № 483 від 14.10.2004 року «Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк. Надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання на момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

За змістом цієї норми закону ніхто не може бути примушений до укладення договору, що не відповідає його волі.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх умов договору (ч. 1ст. 638 ЦК України).

За положеннями ст. 627 ЦК України та ч. ч. 2, 3 ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, а також мають право врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, а також сторони можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Вказані положення узгоджуються із нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, відповідно до яких підставою недійсності правочинів є суперечність їх актам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Кредитним договором визначені усі умови, передбачені частиною четвертою ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: сума кредиту; дата видачі кредиту; право дострокового повернення кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством. У кредитному договорі вказано значення процентної ставки та порядок її обчислення, правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом.

Банком дотримано вимоги розділу 3 Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Пункт 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов`язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору.

Отже, вказаний кредитний договір, є укладеним, про що свідчать підписи кожної із сторін і є обов`язковим до виконання сторонами відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, згідно вимог якої зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Розмір та умови надання та повернення грошових коштів, а також сплати процентів, у тому числі черговість погашення заборгованості, визначаються за домовленістю сторін у кредитному договорі, що відповідає принципу свободи договору (правова позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 6-845цс15).

Так, сторони за оспорюваним договором на дату укладення договору мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, що не заперечується ними.

При цьому, позивачеві було надано інформацію щодо орієнтованої сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, графіку погашення кредиту та умов кредитування в іноземній валюті, на підтвердження чого свідчать спірний договір, додаткові угоди до нього та додатки до них.

Зовнішнє волевиявлення відповідало їх внутрішній волі, умови договору є їм зрозумілими, що підтверджується змістом договорів, відповідно до яких, ці договори сторонами прочитані, відповідають їх намірам та досягнутим домовленостям, що засвідчується власними підписами сторін.

Відповідно до ч. 1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

В той же час, згідно зі ст. 1056 ЦК України позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.

Належною формою кредитного договору на підставі ч. 1 ст. 1055 ЦК України є письмова форма. Наслідком недодержання письмової форми такого договору є його нікчемність (ч. 1 ст. 218, ч. 2 ст. 1055 ЦК України).

Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він після підписання договору оспорював або намагався змінити умови договору, розірвати відразу після його укладення, навпаки позивач сплачував кошти на умовах договору, що свідчить про прийнятність для них умов спірних пунктів кредитного договору на момент укладення.

На момент вчинення правочину, тобто укладення кредитного договору, волевиявлення позивача було вільним і відповідало його внутрішній волі, укладений кредитний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків, що були ним обумовлені, тобто відповідач надав, а позивач прийняв кредит і зобов`язався повернути його відповідачу у встановлені кредитним договором розмірі і строки.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

При цьому ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що кошти це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій на час виникнення спірних правовідносин встановлювався Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275, у п. 5.3 якого було зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до ст. 5 зазначеного Декрету КМУ, в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями згідно з п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

Аналізуючи наведені норми матеріального права, відповідач, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, мав право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підп. «в» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», який передбачав наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на час виникнення спірних правовідносин, законодавством не було встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Ця обставина не дозволяє стверджувати, що режим індивідуального ліцензування поширюється на валютні операції, пов`язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.

Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті на час виникнення спірних правовідносин, згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ була наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов`язані з іноземною валютою.

У разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ здійснення кредитних операцій у валюті не суперечило вимогам чинного законодавства України.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 21 березня 2011 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою для судів, які повинні судову практику привести у відповідність до його рішення.

ЗАТ «ОТП Банк» на момент укладення оспорюваного договору мав банківську ліцензію № 191, видану Національним банком України 8 листопада 2006 року на право здійснювати банківські операції, та Дозвіл № 191-1 Національного банку України від 8 листопада 2006 року на право здійснювати операції з валютними цінностями, перелік яких наведено у Додатку до Дозволу.

Як зазначено у пункті 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають з кредитних правовідносин», надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Згідно p п. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно p п. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін, яка, зокрема, проявляється в тому, що сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем не наведено належних та допустимих доказів того, що кредитний договір суперечить Закону України «Про захист прав споживачів».

Позивач, підписавши анкету позичальника 18.06.2008 року, уклав кредитний договір на власний розсуд, цілком погодившись з його істотними умовами - відсотковою ставкою, порядком його погашення, його сукупною ціною, а також отримав вказану інформацію ще до укладення кредитного договору.

Позивач до підписання договору, мав можливість ознайомитися з його умовами та не погодитись чи відмовитись від укладання договорів, проте договори були підписані, та кредитний договір виконувався сторонами, у тому числі і позивачем. Позивач не звертався до відповідача із заявами про надання додаткової інформації або роз`яснення певних положень договору.

З моменту укладення кредитного договору, позивач виконував всі його умови, в тому числі щодо сплати кредиту та процентів, чим прийняв на себе всі зобов`язання та виконував їх у повному обсязі.

Таким чином, твердження позивача, що банком не було надано позичальнику графіку погашення заборгованості для підпису, не було попереджено про істотні умови та недоліки кредитування, про валютні ризики є такими, що не відповідають дійсності.

Обставина звернення до суду через 10 років після підписання договору свідчить на користь того, що позивач знав про свої обов`язки і погоджувався з ними і почав вважати їх недобросовісними після утворення заборгованості перед ПАТ «ОТП Банк» та звернення банком до суду із позовом про стягнення заборгованості.

Отже, з огляду на викладене, кредитний договір укладений між сторонами не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особи, які вчиняли правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину були вільним і відповідали його внутрішній волі; правочини вчинялися у формі, встановленій законом; оспорювані пункти договору узгоджувалися зі сторонами; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно, позов є безпідставним та таким, що задоволенню не підлягає.

Враховуючи те, що в задоволені позову відмовлено, судовий збір відповідно до ст. 141 ЦПК України необхідно залишити за рахунок позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 78, 80, 81, 141, 258, 263-265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Перехідних положень ЦПК України в редакції від 03 жовтня 2017 року, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як п`ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Суддя: В.Б. Кулик