Рішення № 86956834, 18.12.2019, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/9920/19

провадження № 2/753/5941/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" грудня 2019 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючої судді Сирбул О.Ф.

при секретарі Лаптєвої Ю.М.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу в порядку спрощеного позовного провадження за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості із заробітної плати з урахуванням індексації, компенсації частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати та стягнення моральної шкоди,-

встановив:

У травні 2019 року позивач звернулась до суду із зазначеними позовними вимогами, просить суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у сумі 305 920,53 грн., з яких: 214 848,00 грн. - заборгованість із заробітної плати за період з 12.10.2016 року по 05.03.2019 року, 8651,92 грн. - сума індексації заробітної плати за період з 01.06.2016 року по 05.03.2019 року, 32 649,96 грн. - компенсація втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати та 49 770,65 грн. - моральна шкода.

Позовні вимоги позивач обгрунтовує тим, що вона працює на посаді консультанта у відповідача ФОП ОСОБА_4 з 20.10.2015 року по теперішній час, відповідно до контракту. З 25.05.2016 року по 11.10.2016 року позивач перебувала у відпустці по вагітності і пологах, відповідно до лікарняних листків серія АГЯ №331872 та серія АДА №565602.

Позивач 12.10.2016 року вийшла на роботу після закінчення декретної відпустки, де їй повідомили, що відповідач збирається розпочинати процедуру ліквідації ФОП, роботи на даний час немає. В листопаді 2016 року позивачу виплатили одноразову допомогу і в усній формі повідомили, що через декілька місяців потрібно буде написати заяву на звільнення за власним бажанням, і позивачу в такому разі виплатять вихідну допомогу, відповідно до чинного законодавства.

Правом на відпустку по догляду за дитиною до трьох років позивач не скористалась, заяви про надання відпустки не писала.

На початку 2019 року позивач дізналась, що відповідач здійснює підприємницьку діяльність, у зв`язку з чим позивач намагалась приступити до виконання своїх трудових обов`язків, але її не допускали до робочого місця.

В березні 2019 року позивачу нарешті вдалося зустрітися з відповідачем, який повідомив, що позивач знаходиться у відпустці по догляду за дитиною до трьох років (хоча позивач заяву на відпустку по догляду за дитиною до трьох років не писала) і запропонував позивачу написати заяву на вихід з відпустки по догляду за дитиною до трьох років і надати свідоцтво про народження дитини, щоб після цього написати заяву на звільнення за власним бажанням і отримати обіцяну вихідну допомогу.

Оскільки працювати у відповідача позивач бажання вже не мала, враховуючи відносини, які склалися за останні два роки, а також те, що відповідач без заяви позивача відправив її у відпустку, позивач написала таку заяву і надала свідоцтво про народження дитини.

Щодо заяви на звільнення та виплати вихідної допомоги при звільненні, відповідач повідомив позивачу, що зв`яжеться з нею через декілька днів. Але через декілька днів засобами електронного зв`язку на електронну пошту позивача надійшов запит від відповідача щодо причин відсутності позивача на робочому місці.

Відповідно до викладених обставин, позивач вважає, що своїми діями відповідач грубо порушив права позивача, зокрема конституційне право на працю та можливість заробляти собі на життя працею.

Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27.06.2019 року відкрито у справі спрощене позовне провадження з викликом сторін.

У судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала, просила відмовити у задоволенні позову з підстав викладених у відзиві на позов.

Суд, заслухавши представників сторін, всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні, вважає встановленими такі факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Судом встановлено, що 20.10.2015 року позивача, згідно наказу №3, прийнято до ФОП ОСОБА_4 на посаду консультанта на повний робочий день з посадовим окладом згідно штатного розпису.

У подальшому, 25.05.2016 року позивач звернулась до відповідача із заявою про надання відпустки по вагітності та пологах з 25.05.2016 року по 27.09.2016 року, на підставі листка непрацездатності АГЯ №331872.

На підставі вказаної заяви позивача, відповідачем видано наказ № 250516/1 від 25.05.2016 року про надання відпустки по вагітності та пологах ОСОБА_3 .

Крім того, у подальшому, на підставі свідоцтва про народження дитини, відповідачем було видано наказ № 260916/1 від 26.09.2016 року про надання ОСОБА_3 відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 28.09.2016 року по 16.08.2019 року.

Однак, суду не надано належних та допустимих доказів того, що позивачем було надано відповідачу листок непрацездатності АДА №565602, оскільки відповідачем виплати за листком непрацездатності АДА №565602 не здійснювались.

Також, суду не надано доказів того, що відповідач мав намір розпочати процедуру ліквідації ФОП, зокрема не надано письмового попередження за підписом позивача про ознайомлення із вказаними обставинами.

Позивачем 04.03.2019 року було подано відповідачу заяву про переривання наданої відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку і дозволити приступити до виконання обов`язків з 06.03.2019 року.

На підставі вказаної заяви позивача, відповідачем видано наказ № 4-К від 05.03.2019 року, відповідно до якого перервано ОСОБА_3 відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х років з 06.03.2019 року у зв`язку з виходом позивача на роботу на повний (восьми годинний) робочий день.

Разом з тим, 14.03.2019 року та 15.03.2019 року позивач письмово зверталась до відповідача про надання дозволу на виконання робочих обов`язків за місцем проживання позивача на підставі ст. 179 КЗпП України, або перевести позивача на іншу роботу з можливістю виконання її за місцем проживання позивача.

Листами від 15.03.2019 року та 25.03.2019 року відповідачем на зазначені звернення позивача, надано відповіді, згідно яких відповідачем зазначено, що ліцензоване програмне забезпечення для виконання доручень клієнтів, встановлено на стаціонарних комп`ютерах в офісному приміщенні відповідача та не може бути передано за місцем проживання позивача.

Також, згідно укладених договорів про надання послуг між ФОП ОСОБА_4 та замовниками (клієнтами), виконавець забезпечує конфіденційність отриманої інформації, даних та документів, що надаються йому для виконання доручень. Одним із способів забезпечення конфіденційності є зберігання отриманих даних та документів у приміщенні, що знаходиться під цілодобовою охороною. Забирати носії данних, документи отримані та/або виготовлені в процесі робочої діяльності суворо заборонено.

Крім того, штатним розписом, посадовими інструкціями ФОП ОСОБА_4 не передбачено жодної посади, яка передбачає здійснення робочих обов`язків на дому.

На підставі викладеного, відповідачем позивачу повідомлено, що у ФОП ОСОБА_4 відсутні підстави для задоволення заяв позивача про виконання робочих обов`язків за місцем проживання або переведення на іншу роботу з можливим працевлаштуванням на дому.

Одночасно з цим, відповідачем було запропоновано позивачу розглянути можливість звернення із заявою про встановлення неповного робочого часу на підставі ст. 18 Закону України "Про відпустки".

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату.

Таким чином, ст. 43 Конституції України та трудове законодавство України встановлює прямий зв`язок між виконанням роботи (праці) та отриманням відповідної винагороди за таку працю.

Як зазначено самим позивачем та підтверджується відповідачем жодної роботи за трудовою угодою позивачем не здійснювалось, а від так вимога про виплату заробітної плати є некоректною, такою що не відповідає нормам права та є цілковито безпідставною.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ч. 3 ст. 77 ЦПК України сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Всупереч правилам п.п. 4, 5, ч. 2 ст 175 ЦПК України, п. 7 Постанови ВСУ № 2 від 12.06.2009 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», позивач у своєї позовної заяві викладає лише позовні вимоги, але не зазначає доказів, що підтверджують кожну обставину, на яку він посилається.

Верховний Суд України в своїй постанові від 31.10.2012 в справі №6-53цс12 зробив висновок про те, що «особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способом захисту суб`активних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника».

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем не надано належніх доказів на підтвердження своїх позовних вимог та порушення її особистого права, щодо невиплати заробітної плати, а також суми індексації заробітної плати та компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати.

Відповідно до правової позиції, викладеної в Постанові Верховного Суду України від 11.09.2013 (справа №6-48цс13) при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статті 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону України від 24.03.1998 «Про державну виконавчу службу».

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів.

У силу ст. 1167 ЦК України передбачено підстави відповідальності за завдану моральну шкоду. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч. 2 цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно положень п. 5. Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №5 від 31.05.1995 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Надані докази і фактичні обставини справи не дають обґрунтованих підстав вважати, що позивачу було завдано моральної шкоди, позивач не довела та не надала належні та допустимі докази заподіяння їй такої шкоди, обґрунтованості зазначеного розміру такої шкоди. Тобто, відсутні правові підстави для відшкодування моральної шкоди, що є підставою для відмови у задоволенні і даної частини вимог.

Враховуючи вимоги ч. 1 ст. 417 ЦПК України, судова практика повинна відповідати наведеному рішенню касаційної інстанції.

Суд, оцінивши докази у їх сукупності, прийшов до висновку, що вимоги позивача є такими, що не обґрунтовані на законі, не доведені матеріалами справі та такими, що не підлягають задоволенню.

У зв`язку з тим, що суд дійшов ґрунтовного висновку про відмову у задоволенні позову, судом не вбачається підстав для відшкодування судового збору.

Керуючись ст.ст. 4, 12-13, 78-81, 133, 137, 258, 259, 264, 265, 268,280-281, 284, 289, 352-355 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

У задоволені позову ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення заборгованості із заробітної плати з урахуванням індексації, компенсації частини доходів у зв`язку із порушенням строків їх виплати та стягнення моральної шкоди- відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду, шляхом подання апеляційної скарги протягом 30-ти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: