Рішення № 86927067, 14.01.2020, Чернівецький окружний адміністративний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2020 р. м. Чернівці Справа № 824/1021/19-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Григораша В.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якої звернувся ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

03.09.2019 року до Чернівецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 , в інтересах якої звернувся ОСОБА_2 (позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (відповідач) з такими позовними вимогами:

визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо непоновлення виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_1 ;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату пенсії за вислугу років ОСОБА_1 шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться у пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів починаючи з 06 серпня 2019 року.

В обґрунтування позовних вимога позивач зазначив, що в 2007 році їй призначено пенсію за віком на загальних підставах. Починаючи з червня 2016 року припинено виплату пенсії та закрито пенсійну справу у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання за кордон.

06.08.2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення пенсії з моменту припинення виплати. До заяви були надані докази, які підтверджують, що на сьогоднішній день позивач проживає в м. Чернівці. Однак, листом за №24247/02/-10 від 16.08.2019 року відповідачем відмовлено у поновленні виплати пенсії.

Позивач вважає, що вона, як громадянка України незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися конституційними правами, в тому числі і правом на пенсійне забезпечення.

З 07.10.2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону України "Про загальнообов`язкове пенсійне страхування" з урахуванням рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.

Відсутність законодавчо встановленого механізму поновлення виплати пенсії, припиненої у зв`язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений ст. 46 Конституції України.

Проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач вважає, що має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Враховуючи наведене, на думку позивача, відповідач зобов`язаний поновити їй виплату пенсії шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться у пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів починаючи з 06.08.2019 року.

Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, подав до суду відзив проти позову, в якому зазначив, що ОСОБА_1 з 22.02.2001 року перебувала на обліку в Головному управлінні як одержувач пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року №1788-ХІ.

Згідно поданої заяви від 15.04.2010 року позивача переведено на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV.

Відповідно до довідки від 07.06.2016 року про зняття з реєстрації місця проживання особи, за відомостями відділу ведення реєстру територіальної громади м. Чернівці, ОСОБА_1 знято з реєстрації за адресою; АДРЕСА_1 , у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю.

Згідно із розпорядженням від 15.06.2016 року ОСОБА_1 виплачено пенсію за 6 місяців в зв`язку з виїздом на постійне місце проживання в Ізраїль та закрито пенсійну справу.

05.08.2019 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління із заявою про поновлення виплати пенсії за віком з моменту припинення її виплати, додавши копію закордонного паспорта.

16.08.2019 листом Головного управління №24247/02-10 повідомлено позивача про відсутність підстав в поновленні виплати пенсії за віком. Так, Угоди між Україною та державою Ізраїль про соціальне забезпечення на разі не ратифіковано. Питання виплати пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено договору у галузі пенсійного забезпечення, на даний час залишається не врегульованим.

Відповідно до п. 2.9 Порядку, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред`явити паспорт (або інший документ, що засвідчує що особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.

Згідно п. 4.1 Порядку заява про поновлення виплати раніше призначеної пенсії приймається органом, що призначає пенсію, з наявності в особи всіх необхідних документів.

Враховуючи те, що позивачем невиконані зазначені вище вимоги, підстав для поновлення виплати пенсії немає.

Щодо вимоги позивача в частині компенсації втрати частини доходів, відповідач зазначав, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є нарахування громадянину належних йому доходів (в даному випадку пенсії), порушення встановлених строків їх виплати, затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців, доходи не повинні носити разового характеру.

В зв`язку з тим, що пенсія позивачу була припинена та ненараховувалась у зв`язку із виїздом на постійне місце проживання до іншої держави підстав для виплати компенсації втрати частини доходів немає.

Щодо вимоги позивача в частині проведення індексації відповідач зазначає, що оскільки Угода між Україною та Державою Ізраїль про соціальне забезпечення Верховною Радою України не ратифікована, механізм призначення (перерахунку) пенсії особам, що виїхали на постійне місце проживання до Ізраїлю відсутній, а позивач проживає в Державі Ізраїль, є громадянином Держави Ізраїль, а тому не належить до населення України, підстав для проведення індексації її пенсії немає.

На підставі викладеного, відповідач вважає позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними, а доводи, викладені у позові - необґрунтованими.

Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 13.09.2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, розгляд справи призначено на 15.10.2019 року.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні.

15.10.2019 року, за клопотанням сторін, суд продовжив розгляд справи в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Заслухавши пояснення представників сторін, з`ясувавши обставини, на які учасники справи посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши та оцінивши в сукупності докази, якими вони обґрунтовуються, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Судом встановлено наступні обставини у справі та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), паспорт громадянина України для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , виданий 14.08.2008 року, орган, що видав 7310. Постійне місце проживання позивача - Ізраїль (а.с. 31-33).

Дослідженням пенсійної справи позивача №121240 судом встановлено, що відповідно до Протоколу 174556 від 22.02.2001 року ОСОБА_1 з 22.02.2001 року перебуває на обліку в Головному управлінні пенсійного фонду України в Чернівецькій області, як одержувач пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 року №1788-ХІ.

15.04.2010 року позивача переведено на пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року №1058-IV.

13.06.2016 року позивач звернувся до начальника управління обслуговування громадян із заявою про припинення виплати пенсії у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання за кордоном (Ізраїль) та виплатити 6 пенсій.

Розпорядженням Головного управління пенсійного фонду України в Чернівецькій області №121240 від 15.06.2016 року закрито особовий рахунок та пенсійну справу позивача №121240 у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю та виплачено пенсію за 6 місяців.

06.08.2019 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області із заявою в якій просив поновити виплату пенсії з 2016 року з моменту припинення виплати. В заяві позивач вказала, що на даний час вона є громадянкою Ізраїлю, там пенсію не отримує, бо все життя працювала в Україні і ця пенсія є основним джерелом доходу.

Розглянувши звернення позивача щодо пенсійного забезпечення, Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області листом від 16.08.2019 року №24247/02-10 повідомило позивача, що з переїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю виплату позивачу пенсії було припинено відповідно до вимог законодавства, а особовий рахунок було закрито.

Зауважено також, що угода між Україною та Ізраїлем про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення, яка б регулювала питання пенсійного забезпечення громадян України, які працюють та проживають в Ізраїлі, відсутня.

Одночасно повідомлено, що згідно з Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України від 27.12.2005 №1566/11846, подання заяви про поновлення виплати призначеної пенсії в Україні подається пенсіонером особисто до органу Пенсійного фонду України за місцем проживання (реєстрації) особи, з пред`явленням паспорту (або іншого документу, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно до постанови Верховної Ради від 26.06.1992 №2503-ХІІ «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон» паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України.

З огляду на зазначене вище, у зв`язку з невиконанням зазначених вимог, підстав для поновлення виплати позивачу пенсії немає (а.с. 38).

Також судом встановлено, що відповідно до Акту №132 від 05.08.2019 року та Довідки №132 від 06.08.2019 року складених ПП «Порядок в домі», гр. ОСОБА_1 , 1953 року народження, дійсно проживає за адресою по АДРЕСА_1 без реєстрації (а.с. 35-36).

Вважаючи протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо непоновлення виплати пенсії, позивач звернувся до суду з даним позовом.

До вказаних спірних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов`язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Згідно даного рішення оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Статтею 151-2 Конституції України визначено, що Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Виходячи з змісту статті 151-2 Конституції України, а також позиції висловленої у рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій, такі не можуть бути звужені, а тому держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Частиною 1, 2 статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV визначено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні по справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, зазначив, що право на отримання пенсії, як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи викладене, cуд приходить до висновку, що з набранням чинності рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадян на одержання призначеної пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від місця проживання особи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13 грудня 2018 року у справі № 607/19541/15-а, від 31 січня 2019 року у справі № 520/9721/16-а, від 08 серпня 2019 року у справі № 426/7157/16-а.

Частиною 5 статті 242 КАС України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України.

Тобто, із вказаного вище вбачається, що позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Відтак враховуючи, вищенаведене, суд приходить до висновку, що позивач має право на поновлення пенсії незалежно від місця проживання останнього, а тому відповідачем всупереч висновку, викладеного в рішенні Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року та рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Пічкур проти України", яке є джерелом права, протиправно відмовлено позивачу у поновленні виплати пенсії.

Враховуючи зазначене, відповідач при розгляді заяви позивача від 06.08.2019 року про поновлення виплати пенсії зобов`язаний був її поновити, однак протиправно відмовив позивачу у поновленні та виплати пенсії.

Частиною 2 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю; 7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 8) примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів; 11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання; 12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; 13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 15) зобов`язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.

У разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 3-4 ст. 245 КАС України).

Із змісту вказаних норм видно, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин у випадку, якщо своїми незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю суб`єкт владних повноважень порушує такі права, свободи та інтереси осіб. Приблизний перелік способів захисту порушеного права в адміністративному судочинстві встановлено ст. 245 КАС України.

З огляду на наведене, оскільки позовна вимога про зобов`язання відповідача вчинити дії є фактично похідною від попередньої позовної вимоги (пункт 23 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України), з метою належного та ефективного способу захисту порушених прав позивача, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання дій відповідача щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні пенсії протиправними та зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 згідно заяви від 06.08.2019 року.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання провести індексацію і компенсацію втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 року №1282-XI визначаються правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.

Згідно змісту статті 1 вказаного Закону визначається, що індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Отже, індексація грошового забезпечення є державною гарантією, спрямованою на підтримання купівельної спроможності населення України шляхом підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.

Частиною 2 статті 42 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" визначено, що для забезпечення індексації пенсії щороку проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії.

Водночас, пунктом 4-5 Прикінцевих положень вказаного Закону передбачено, що збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, який застосовується для обчислення пенсій, передбачене частиною 2 статті 42 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", проводиться починаючи з 2021 року.

Абзацом 2 частини 2 статті 46 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" визначено, що компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Згідно з вимогами статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 року №2050-IIІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 вказаного Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під нарахованими доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Таким чином, обов`язок здійснити компенсацію втрати частини доходів настає у випадку порушення встановлених строків виплати доходів, які були нараховані, але своєчасно не виплачені з вини відповідного органу.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, що вказана у постанові від 11 липня 2018 року по справі за № 487/6923/16-а.

Відтак, на цей час такі позовні вимоги є передчасними, але можуть бути вирішені судом після нарахування пенсії позивачу за вказаний період.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Тобто, ці норми одночасно покладають обов`язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.

Під час розгляду справи відповідачем не було доведено суду обґрунтованості непоновлення виплати пенсії ОСОБА_1 , та не спростовано доводів позивача в цій частині, у зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню в цій частині.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн, що підтверджується квитанцією №58315 від 02.09.2019 року.

Враховуючи те, що позов щодо основної частини позовних вимог підлягає до задоволення, суд, у відповідності до статті 139 КАС України, присуджує на користь позивача судові витрати (судовий збір) у сумі 768,40 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, - задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо непоновлення виплати пенсії за вислугу років ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 згідно заяви від 06.08.2019 року.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області, сплачений згідно квитанції №58315 від 02.09.2019 року.

5. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників процесу:

Позивач - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 );

Представник позивача - адвокат Крамар Ірина Іванівна (Свідоцтво Черінвецької обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури №222 від 11.09.2002 року, вул. Заньковецької, 8, м. Чернівці, Чернівецька область, 58002);

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (код ЄДРПОУ 40329345, площа Центральна, 3, м. Чернівці, Чернівецька область, 58002).

Суддя В.О. Григораш