Рішення № 86926261, 17.12.2019, Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 500/2300/19

17 грудня 2019 рокум.ТернопільТернопільський окружний адміністративний суд, у складі:

головуючого судді Хрущ В.Л.,

за участю:

секретаря судового засідання - Кавчак О.І.;

представника позивача - Василишина К.В.;

представника відповідача - Мудрого О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Тернопільській області, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач є власником єдиного об`єкту нежитлової нерухомості, який складається з виробничих, офісних та складських приміщень, загальною площею 1863 кв.м., який розташований за адресою: вулиця В.Стуса, 9, село Байківці, Тернопільський район, Тернопільська область, та який при оподаткуванні підпадає під дію пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, та, відповідно, не є об`єктом оподаткування. Проте, відповідачем, всупереч вимогам податкового законодавства, прийнято відносно позивача податкове повідомлення - рішення №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року, яким визначено суму податкового зобов`язання за платежем: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, у розмірі 69359,49грн.

Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 17.10.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін, та призначено судове засідання на 12.11.2019 року.

07.11.2019 року до суду надійшло клопотання Головного управління ДПС у Тернопільській області про здійснення заміни відповідача - Головного управління ДФС України (код ЄДРПОУ - 39403535) на його правонаступника - Головне управління ДПС України (код ЄДРПОУ - 43142763), у зв`язку із реорганізацією територіальних органів Державної фіскальної служби України шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби України.

Також, 07.11.2019 року до суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, у якому наведені заперечення проти заявлених позовних вимог та зазначено, що у межах спірних відносин неможливо застосувати дію пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, оскільки об`єкти нерухомості, які належать позивачеві, не відносяться до будівель промисловості, зокрема виробничих корпусів, цехів, складських приміщень промислових підприємств, відтак даний майновий комплекс, на думку відповідача, є об`єктом оподаткування.

Судове засідання 12.11.2019 року не відбулось у зв`язку із перебуванням головуючого судді у відпустці. Розгляд справи відкладено на 29.11.2019 року.

У судовому засіданні 29.11.2019 року судом, без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, винесено ухвалу якою клопотання Головного управління ДПС у Тернопільській області про здійснення заміни відповідача - задоволено та змінено первісного відповідача у справі, Головне управління ДФС у Тернопільській області на його правонаступника - Головне управління ДПС у Тернопільській області. Розгляд справи відкладено на 17.12.2019 року.

В судових засіданнях представник позивача позовні вимоги підтримував повністю з мотивів, викладених у позовній заяві та просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судових засіданнях проти задоволення позову заперечувала з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву.

Заслухавши учасників справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступні обставини.

Як слідує з матеріалів справи, та не заперечується сторонами у справі, позивачу, - ОСОБА_1 , на праві власності належать нежитлові будівлі, а саме: виробничі, офісні та складські приміщення з мансардою, А, загальною площею 1863 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 01.04.2011 року та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів від 24.07.2019 року.

Згідно інформаційної довідки ФОП ОСОБА_1 , видами його діяльності зазначено:

-Код КВЕД 43.33 Покриття підлоги і облицювання стін (основний);

-Код КВЕД 93.12 Діяльність спортивних клубів;

-Код КВЕД 93.13 Діяльність фітнес - центрів;

-Код КВЕД 47.19 Інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах;

-Код КВЕД 47.29 Роздрібна торгівля іншими продуктами харчування в спеціалізованих магазинах;

-Код КВЕД 68.20 Надавання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

05.05.2019 року Головним управлінням ДФС у Тернопільській області прийнято податкове повідомлення рішення №0264438-5206-1906, яким ФОП ОСОБА_1 визначено суму грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки, що сплачується фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, за 2018 рік в розмірі 69359,49 грн.

Позивач, не погоджуючись із даним податковим повідомленням - рішенням, подав до Державної податкової служби України скаргу від 23.07.2019 року, в якій просив скасувати податкове повідомлення рішення №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року.

25.09.2019 року, за наслідками розгляду даної скарги, Державною податковою службою України прийнято рішення №3070/6/99-00-08-05-4, яким податкове повідомлення - рішення №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року - залишено без змін, а скаргу ФОП ОСОБА_1 - без задоволення.

Позивач, вважаючи вищевказане податкове повідомлення-рішення протиправним, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Податковий кодекс України (далі по тексту - ПК України) регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства (стаття 1 Податкового кодексу України).

Згідно п.п. 4.1.1, 4.1.3. п. 4.1 ст. ПК України, податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах зокрема як:

- загальність оподаткування - кожна особа зобов`язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу;

- невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства.

Згідно п. 6.1. ст. 6 ПК України, податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ст. 265 ПК України податок на майно складається з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.

Підпунктом 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України встановлено, що платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

При цьому, об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (пп.266.2.1 п.266.2 ст.266 ПК України), а базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (пп.266.3.1 п.266.3 ст.266 ПК України).

Відповідно до пп. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України база оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема, документів на право власності.

Згідно з пп.266.3.3 п.266.3 ст.266 ПК України база оподаткування об`єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, що перебувають у власності юридичних осіб, обчислюється такими особами самостійно виходячи із загальної площі кожного окремого об`єкта оподаткування на підставі документів, що підтверджують право власності на такий об`єкт.

У відповідності п.п. 14.1.129-1 п. 14.1 ст. 14 ПК України у нежитловій нерухомості виділяють, зокрема будівлі офісні (будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей), будівлі промислові та склади.

Підпунктом "є" пп. 266.2.2 п.266.2 ст. 266 ПК України визначено перелік об`єктів нерухомості, які не є об`єктом оподаткування, до яких віднесено будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

Суд визнає, що умовою для застосування пільги з оподаткування відповідно до підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є, крім іншого, фактичне використання нерухомого майна як об`єкту промисловості.

В силу вимог п.п.14.1.129-1 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України у нежитловій нерухомості виділяють, зокрема будівлі офісні (будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей), будівлі промислові та склади.

Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17 серпня 2000 року №507 затверджено і введено в дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, який призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб`єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України.

Об`єктами класифікації згідно вказаного ДК 018-2000 - є саме будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.

Відповідно до вказаного ДК -018-2000 будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства та т.ін. за їх функціональним призначенням) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" (група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості").

Окрім того, даним наказом встановлені наступні підкласи "будівель промисловості": 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31.01.2018 у справі №822/2624/16 (К/9901/1438/17), які підлягають врахуванню судом першої інстанції при вирішення аналогічних спорів, - визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об`єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.

Так, судом встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 01.04.2011 року у власності ФОП ОСОБА_1 перебувають виробничі, офісні та складські приміщення з мансардою, А, загальною площею 1863 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29 листопада 2010 року № 530 (далі - ДК 009:2010), економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів і послуг), який здійснюють з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічну діяльність характеризують витрати на виробництво, процес виробництва та випуск продукції.

Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою ДК 009:2010, згідно з яким процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях В "Добувна промисловість та розроблення кар`єрів", С "Переробна промисловість", Б "Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря", Е "Водопостачання; каналізація, поводження з відходами" та Е "Будівництво".

Таким чином, суд приходить до висновку, що подані позивачем до суду матеріали підтверджують, що належний на праві власності позивачу комплекс будівель, який на думку податкового органу, є об`єктом оподаткування, - використовується позивачем, як суб`єктом господарювання в процесі здійснення ним промислової діяльності (промисловості) за одним із видів його діяльності (Код КВЕД 43.33 Покриття підлоги і облицювання стін (основний)).

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а відповідачем - не надано, жодних доказів того, що об`єкти нерухомості належного ФОП ОСОБА_1 майнового комплексу, використовуються позивачем не за призначенням чи в будь-яких інших цілях, окрім вищезазначеної промислової діяльності.

Окрім того, суд зазначає, що відповідно до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового Кодексу України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Підпункт "є" підпункту 266.2.2. пункту 2 ст.266 Податкового кодексу України припускає неоднозначне (множинне) трактування прав платника податку-фізичної особи на пільгу.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки на умовах, передбачених законом, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (рішення у справі Ятрідіс проти Греції (Jatridis v. Greece) [ВП], №31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

Говорячи про закон, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (рішення у справі Шпачек s.r.о. проти Чеської Республіки, № 26449/95, пункт 54, від 09.11.1999. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (рішення у справі Бейелер проти Італії (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-І).

Відтак, у даному випадку, суд вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського Суду з прав людини, який в окремих рішеннях проти України встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов`язань зі сплати податку.

Зокрема, в рішенні "Серков проти України" від 07.07.2011, заява № 766/05, ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимогу законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.

Аналогічний висновок ЄСПЛ зробив і у справі Щокін проти України від 14.10.2010 року (заяви №23759/03 та №37943/06) про те, що накладання органами державної влади на заявника додаткових зобов`язань зі сплати податку становило втручання в його майнові права у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Таким чином, Суд має встановити, чи таке втручання було виправданим відповідно до вимог цього положення.

Також Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

У зв`язку із зазначеним, суд звертає увагу на наступні положення чинного законодавства.

Стаття 42 Конституції України, встановлює право громадянина на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Відповідно до п.1 ст.2 ЦК України, учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи). Таким чином, фізична особа-підприємець - не є окремим учасником цивільно - правових відносин.

Тобто, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього ознаки "підприємець".

Статус фізичної особи - підприємця засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Господарський кодекс України визначає фізичних осіб-підприємців та юридичних осіб загальним терміном "суб`єкти господарювання".

При цьому, чинне законодавство України не виділяє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи - підприємця.

Законодавство лише встановлює, що фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Отже, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь - якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи.

При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця - не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності.

Водночас, щодо можливості застосування до позивача норм, які, як стверджує податковий орган, неможливо застосувати у зв`язку з тим, що належне позивачу нерухоме майно належить йому як фізичній особі-підприємцю, а не як "промисловому підприємству", суд зазначає наступне.

Згідно з ч.2 ст.191 ЦК України, до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торгову марку або інші позначення та права, якщо протилежне не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 51 ЦК України, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно - правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Як вже було зазначено вище, визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об`єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.

Таким чином, будівлі (як виробничі, так і адміністративні та допоміжні), що входять до складу цілісного майнового комплексу та використовуються для забезпечення його діяльності з промислового виробництва, необхідно відносити до будівель промисловості в розумінні абз. "є" пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК.

Виходячи із викладеного, суд приходить до висновку, що будівлі промисловості відповідно до правовстановлюючих документів, що враховують вимоги ДК 018-2000, - не є об`єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Поряд з цим, оцінюючи можливість застосування до спірних правовідносин п.п."є" п.266.2.2. ст.266 ПК України, суд також враховує, що з системного аналізу вищезазначеної норми слідує, що власники об`єктів нежитлової нерухомості зобов`язані сплачувати податок на нерухоме майно, однак у випадку, якщо такі об`єкти нерухомості належать до будівель промисловості, власники таких об`єктів звільнені від обов`язку сплачувати такий податок.

Зокрема, суд звертає увагу на те, що положення п.п."є" 266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України пов`язують факт звільнення від оподаткування - саме із цільовим призначенням нежитлової будівлі та можливістю її використання в промислових цілях.

При цьому, перелік будівель промисловості закріплений п.п."є" 266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України - не є вичерпним, тому наявність вказівки на звільнення від оподаткування складських приміщень промислових підприємств не свідчить про поширення підпункту "є" виключно на промислові підприємства.

Крім того, норма п. п. "є" п. 266.2.2. ст. 266 ПК України в розрізі основоположного принципу єдиного підходу до встановлення податків і зборів, передбаченого пп. 4.1.11 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України, і принципу нейтральності оподаткування, встановленого у пп. 4.1.8 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України не містить жодних виключень, обмежень чи застережень щодо включення будівель промисловості, що належать на праві приватної власності фізичним особам - підприємцям, до об`єктів, які не оподатковуються в силу закону.

При цьому, суд звертає увагу і на те, що норми Податкового кодексу України - не містять визначення поняття "будівлі промисловості".

Відповідно до пункту 5.3 ст. 5 ПК України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Відтак, суд приходить до висновку, що будь-які будівлі, які призначені для промислового виробництва, незалежно від того, хто є їх власником: фізичні чи юридичні особи звільняються від оподаткування відповідно до вимог п.п. "є" п.266.2.2. ст.266 ПК України - у разі використання їх платником податку (власником) саме з цією ціллю: у процесі промислового виробництва, з врахуванням відповідного індивідуально визначеного для нього за КВЕД коду економічної діяльності, яка передбачає використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо, із понесенням відповідних витрат на виробництво, його процес та випуск продукції.

Суд також враховує правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах: від 31.01.2018 року у справі №822/2624/16, та від 10.04.2018 року у справі №813/3803/16.

Поряд з цим, тлумачення вказаної норми п.п."є" 266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України у той спосіб, у який в даному випадку її трактує відповідач, - дозволяє припустити, що, на думку податкового органу, лише юридичні особи, зареєстровані у формі підприємства, мають право на виключення власних промислових будівель з об`єктів оподаткування податком на нерухомість, в той час усі інші суб`єкти підприємництва, як фізичні особи-підприємці, так і юридичні особи, які зареєстровані у інших формах (наприклад, господарських товариств чи кооперативів), - не мають такого права.

Однак, на думку суду, - зазначене тлумачення податковим органом вищезазначеної норми - носить вузько визначений та односторонній підхід у своїй сутності, що, водночас, не відповідає цілям та спрямованості податку на майно, враховуючи те, що за своєю економічною суттю податок на майно- є податком на розкіш, а не податком на засоби виробництва.

Відповідно до п. 56.21 ст. 56 ПК України у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Із урахуванням вищевикладених обставин, суд дійшов висновку, що відповідач, при здійсненні нарахування позивачу сум податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів нежитлової нерухомості, - зобов`язаний був врахувати всі обставини, які передували прийняттю відповідного податкового повідомлення-рішення.

З аналізу усього вищенаведеного слідує, що належні позивачу нежитлові приміщення, які згідно ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", - безумовно, є об`єктами промисловості, які використовуються позивачем у процесі промислового виробництва (за відповідним видом його економічної діяльності: за кодом КВЕД 43.33 Покриття підлоги і облицювання стін (основний) згідно ДК 009:2010 у процесі виробництва продукції з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо, із понесенням відповідних витрат на виробництво, його процес та випуск продукції)).

Враховуючи обов`язковість норм статті 51 ЦК України щодо застосування до підприємницької діяльності фізичних осіб нормативно - правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, двозначність (множинність) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, які в силу п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України зобов`язують до прийняття рішення на користь платника податків, а також встановлений у пп. 4.1.8 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України принцип нейтральності оподаткування, який не містить жодних виключень, обмежень чи застережень щодо включення будівель промисловості, що належать на праві приватної власності фізичним особам, до об`єктів, які не оподатковуються в силу закону, - суд приходить до переконання, що незважаючи на те, що позивач не належить до "промислових підприємств" в розумінні ПК України, а є фізичною особою-підприємцем, який використовує належне йому майно за відповідним видом економічної діяльності (КВЕД) згідно ДК 009:2010 у процесі виробництва продукції з використанням певних ресурсів, що і промислове підприємство, із тією ж ціллю, що і промислове підприємство, та його діяльність пов`язана із тими ж податковими і промисловими ризиками, що і ризики промислового підприємства, - то незастосування до належного позивачу нерухомого майна (цілісного майнового комлексу) пільги, визначеної п. "є" 266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України, - матиме наслідком непропорційний та надмірний індивідуальний майновий (податковий) тягар для позивача, як платника податків - власника об`єкта промисловості, який використовуються за відповідним видом економічної діяльності (КВЕД) згідно ДК 009:2010 у процесі промислового виробництва відповідної продукції.

Такий висновок судом робиться і з огляду на наступне.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є питання втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави. У контексті цієї норми під майном розуміється ціла низка інтересів економічного характеру.

У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності", використаний судом у справі, яка переглядається, передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому в питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Згідно з позицією ЄСПЛ, викладеною, зокрема, у справі "Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ" та "Вуліч проти Швеції", заява № 36985/97, рішення від 23 липня 2002 року, п. 110, адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.

Відповідно до п. 30 рішення ЄСПЛ у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно з п.29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 09 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

За змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Як вже було зазначено вище, судом в ході розгляду справи не встановлено, а відповідачем не наведено будь-яких доказів, які б свідчили про використання ФОП ОСОБА_1 належного йому на праві власності нерухомого майна не за призначенням чи в будь-яких інших цілях, окрім вищезазначеної промислової діяльності з покриття підлоги і облицювання стін, підтвердженої дослідженими судом доказами.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване податкове повідомлення - рішення №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року, було винесене Головним управлінням ДФС у Тернопільській області, - без дослідження та врахування наведених обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, та без надання їм належної оцінки, а тому таке податкове повідомлення-рішення - є протиправним.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, саме податковий орган відповідно до принципу офіційності повинен доводити в суді належність об`єкту нерухомості до групи об`єктів, що підлягають оподаткуванню як підстави для нарахування платникові податків податкових зобов`язань та правомірності прийняття свого рішення. У зв`язку з чим, тягар доведення існування обставин, зокрема, наведених вище, які були підставою для позбавлення позивача податкових вигод і на яких базувалось оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень, покладено у цій справі на відповідача.

Такий підхід узгоджується також з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у п.110 рішення у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових стягнень має саме податкове управління.

Враховуючи вищевикладене, суд встановив відсутність об`єкта оподаткування податком на нерухоме майно, та безпідставність визначення позивачу податковим органом суми грошового зобов`язання з податку на нерухоме майно.

В той же час, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не обґрунтував обставини, на яких ґрунтуються його заперечення, а позивач - довів ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

З огляду на те, що факт порушеного права позивача знайшов своє підтвердження у ході розгляду справи, а відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, - не доведено правомірності прийнятого ним податкового повідомлення-рішення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення Головного управління ДФС у Тернопільській області №0264438-5206-1906 від 05.05.2019 року.

3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Тернопільській області на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 документально підтверджений судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок).

Реквізити учасників справи:

Позивач: Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (відомі адреси: АДРЕСА_2 , ІПН: НОМЕР_1 ).

Відповідач: Головне управління ДПС України у Тернопільській області (адреса: вул.Білецька, 1, м.Тернопіль, 46003, код ЄДРПОУ: 43142763).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23 грудня 2019 року.

Головуючий суддя Хрущ В.Л.

Копія вірна:

Суддя Хрущ В.Л.