Рішення № 86869235, 13.01.2020, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2020 року м. Житомир справа № 240/11414/19

категорія 109020100

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гуріна Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, про визнання протиправними та скасування наказів,

встановив:

4 листопада 2019 року до Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, у якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 13 вересня 2019 року №114-то "Про покладення виконання обов`язків на Вигівського О.В. ";

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області №650-к від 16 вересня 2019 року "Про покладення виконання обов`язків на Вигівського О.В .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він звернувся до ГУ Держеокадастру у Житомирській області з заявою про передачу земельної ділянки в оренду для сінокосіння, однак у задоволенні вказаної заяви йому було відмовлено з посиланням на те, що запитувана земельна ділянка включена до переліку земельних ділянок для продажу права на них на земельних торгах. Лист-відмову підписано в.о. начальника Олексієм Вигівським. На думку позивача, усі дії та прийняті рішення посадовою особою, яка призначена на цю посаду з порушенням закону підлягають скасуванню, а також наказ про призначення особи на посаду, яка призначена на цю посаду з порушенням закону підлягає скасуванню. Позивач посилається на порушення його права, що передбачене статтею 42 Конституції України, що і слугувало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2019 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику (повідомлення) учасників справи.

Представник відповідача - Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у строк та у порядку, визначеному статтею 162, частиною 1 статті 261 Кодексу адміністративного судочинства України, 25 листопада 2019 року надіслав до відділу документального забезпечення суду відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого позовні вимоги не визнає та просить відмовити у їх задоволенні, посилаючись на те, що права позивача під час винесення спірних наказів жодним чином не порушені. Крім того, зазначено, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів, яких він безпосередньо стосується. (а.с.16-22).

29 листопада 2019 року представник відповідача - ГУ Держгеокадастру у Житомирській області у строк та у порядку, визначеному статтею 162, частиною 1 статті 261 Кодексу адміністративного судочинства України, надіслав до відділу документального забезпечення суду відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого позовні вимоги не визнає та просить відмовити у їх задоволенні, посилаючись на те, що права позивача під час винесення спірних наказів жодним чином не порушені. Крім того, зазначив, що оскаржувані накази не стосуються прав та інтересів позивача (а.с.49-56).

Крім того, представником відповідача - ГУ Держгеокадастру у Житомирській області 29 листопада 2019 року подано клопотання про розгляд справи з викликом сторін вх. №28170/19.

Ухвалою суду від 5 грудня 2019 року у задоволенні клопотання ГУ Держгеокадастру у Житомирській області про розгляд справи з викликом сторін - відмовлено.

Згідно з частиною 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Частиною 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 звернувся з клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області про передачу земельної ділянки в оренду для сінокосіння терміном на 49 років за кадастровим номером 1820984000:02:000:0007, яка розташована на території Ружинського району Житомирської області.

Листом від 27 вересня 2019 року №Г-5010\0-2860\0\22-19 Головним управлінням Держгеокадастру у Житомирській області відмовлено у передачі позивачу запитуваної земельної ділянки в оренду. Підставою для відмови стало те, що відповідно до довідки Відділу у Ружинському районі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області, запитувана позивачем у клопотанні земельна ділянка включена до переліку земельних ділянок для продажу права на них на земельних торгах (а.с.8-9).

Лист-відмову підписано в.о. начальника Олександром Вигівським.

Позивач вважає, що усі дії та прийняті рішення посадовою особою, яка призначена на цю посаду з порушенням закону підлягають скасуванню, а також наказ призначення особи на посаду, яка призначена на цю посаду з порушенням закону підлягає скасуванню, чим порушено, на думку позивача, порушено його право, передбачене статтею 42 Конституції України.

Крім того, позивач в обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що Вигівський О.В. , як в.о. начальника Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області не мав права розглядати клопотання ОСОБА_1 щодо передачі земельної ділянки в оренду, бо його призначено на посаду в.о. начальника Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області в.о. Голови Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру О.Краснолуцьким та прийнято з порушенням статті 31 Закону України «Про державну службу».

Як зазначено у наказі №114-то від 13 вересня 2019 року Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру "Покласти виконання обов`язків начальника Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на Виговського Олександра Вікторовича , начальника Відділу у Бердичівському районі цього ж Головного управління з 16 вересня 2019 року" (а.с.13).

У наказі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 16 вересня 2019 року №650-к «Про покладення виконання обов`язків на Вигівського О.В. » зазначено:

На виконання наказу Держгеокадастру від 13 вересня 2019 року №114-то «Про покладення виконання обов`язків на Вигівського О.В. » "приступаю до виконання обов`язків начальника Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області з 16 вересня 2019 року" (а.с.12).

Відповідно до вимог пункту 2 частини 6 статті 31 Закону України «Про державну службу» з метою безперебійного функціонування державного органу одночасно з прийняттям рішення про оголошення конкурсу на заняття вказаної посади державної служби до призначення особи на таку посаду суб`єкт призначення може прийняти рішення про тимчасове покладання виконання обов`язків за вакантною посадою керівника самостійного структурного підрозділу на одного із державних службовців, які працюють у відповідному структурному підрозділі державного органу.

Рішення, передбачене пунктом 2 частини 6 статті 31 Закону України «Про державну службу», може бути прийнято за умови відсутності посади заступника керівника самостійного структурного підрозділу у державному органі або якщо така посада є вакантною.

На час призначення Вигівського О.В. на посаду виконуючого обов`язки начальника Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області у Головному управлінні Держгеокадастру у Житомирській області перебувала на посаді першого заступника - Головакова Вікторія Анатоліївна.

Позивач, вважає, що призначення Вигівського О.В. на посаду виконуючого обов`язки начальника Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області відбулося з порушенням законодавства та є причиною порушення його прав, що виразилися у відмові передати запитувану ним земельну ділянку в оренду та подальше прийняття рішень Вигівським О.В. , як суб`єктом владних повноважень.

Надаючи правову оцінку спірним правовим відносинам, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суд.

Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Відтак, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "право" має один і той же зміст.

При тлумаченні вище згаданих норм права, Верховний Суд України в постанові від 15 грудня 2015 року (справа №800/206/15) вказав на те, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Тобто, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, в рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З огляду на вищевикладене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Тобто, обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року №К/9901/1141/18.

Отже, згідно наведеного, право позивача на звернення до адміністративного суду з позовом виникає лише у разі, якщо він вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Крім того, статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Частинами 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з підпункту 19 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Відповідно до норм частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин у яких буде застосовано цей акт.

Тобто, із змісту зазначених зазначеної норми вбачається, що правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати права і обов`язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія.

В спірних правовідносинах накази, що мають певні правові наслідки, не породжує права та обов`язки для позивача (актом індивідуальної дії), а тому не можуть бути предметом оскарження.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

Загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Зважаючи на наведені вище положення Кодексу адміністративного судочинства України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів оскаржувані накази є актами індивідуальної дії, не містять загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо виконання обов`язків начальника та не розраховані на багаторазове застосування, а вичерпує дію в зазначений в наказах строк.

Суд вважає, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

Доводи позивача щодо впливу наказів на коло його прав та інтересів, не спростовують цього висновку, оскільки адресатом наказів, є особа на яку покладено виконання обов`язків, тобто особа для якої в даних наказах передбачено права та/чи обов`язки, завжди є конкретно визначений, персоніфікований суб`єкт.

Суд зазначає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права, оскільки ці накази можуть бути оскаржені у суді їх адресатами. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів, зокрема, як у цій справі.

Таким чином, особа може одержати захист своїх прав в судовому порядку лише в тому випадку, якщо ця особа є учасником відповідних відносин, спір в яких переданий на вирішення суду, і в цих відносинах певним чином були порушені, невизнанні або оспорені права цієї особи. В іншому випадку особа не є носієм порушеного права, а отже, не є суб`єктом права на судовий захист.

У будь-якому разі обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення його порушених прав, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення має тягнути за собою відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

Проте позивачем не надано обґрунтувань того, що обраний ним спосіб захисту є ефективним та спрямованим на відновлення його порушених прав.

У випадку порушення прав позивача особою, що виконувала обов`язки начальника, позивач не позбавлений права оскаржити конкретні дії або акти, що ним були прийняті та стосуються безпосередньо позивача.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, закріплено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Згідно з частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України, визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На підставі викладеного та системного аналізу положень законодавства України та наданих учасниками справи доказів, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з їх безпідставністю.

Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, підстави для вирішення питання щодо відшкодування судових витрат також відсутні.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру (03151, м.Київ, вул.Народного ополчення, 3, код ЄДРПОУ 39411771), Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області (вул.Довженка, 45, м.Житомир, 10002, код ЄДРПОУ 39765513) про визнання протиправними та скасування наказів.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Д.М. Гурін