Рішення № 86733478, 23.12.2019, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 520/19149/19

Провадження № 2/520/5396/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.12.2019 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Салтан Л.В.

за участю секретаря Дідур В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою АТ «Альфа-Банк» (м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про зняття з реєстрації, виселення, звільнення від особистий речей,-

ВСТАНОВИВ:

12 серпня 2019 року позивач АТ «Альфа-Банк» звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 про зняття з реєстрації ОСОБА_1 з квартири, загальною площею 43,6 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; виселення в примусовому порядку ОСОБА_2 з квартири, загальною площею 43,6 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; зобов`язання ОСОБА_1 звільнити зазначену квартиру від особистих речей, посилаючись на те, що позивач є власником зазначеної квартири, відповідач порушує права позивача щодо розпорядження та користуванням зазначеної квартири, у зв`язку з чим, позивач вимушений звернутися за захистом своїх прав.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечив проти задоволення позовної заяви, посилаючись на її безпідставність. Також, представник відповідача зазначає, що позивач рішення суду щодо звернення стягнення на майно не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовна заява є обґрунтованою та підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що, відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 20 травня 2019 року за № 167135121, власником квартири , загальною площею 43,6 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є АТ «Альфа-Банк».

24 квітня 2008 року ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 уклали кредитний договір №1501/0408/71-058, за умовами якого ОСОБА_1 був наданий кредит у сумі 67 590 доларів США для придбання нерухомості - квартири АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 зобов`язалась повернути всю суму кредиту до 24 квітня 2023 року шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі, встановленому договором - в сумі 807 доларів США.

У якості забезпечення належного виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором, між ВАТ «Сведбанк» і ОСОБА_1 24 квітня 2008 року було укладено іпотечний договір № 1501\0408\71-058-2-1, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 43,6 кв.м., в тому числі житловою - 30,1 кв.м., належну відповідачці на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2008 року.

25 травня 2012 року ПАТ «Сведбанк» (правонаступник ВАТ «Сведбанк») уклав з ПАТ «Дельта Банк» договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами, до якого було включена вимога за кредитним договором №1501/0408/71-058 від 24.04.2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 та іпотечним договором № 1501/0408/71-058-Z-1 від 24.04.2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1

15 червня 2012 року ПАТ «Дельта Банк» і ПАТ «Альфа Банк» уклали договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами, до якого була включена вимога за кредитним договором №1501/0408/71-058 від 24.04.2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 та іпотечним договором № 1501/0408/71-058-Z-1 від 24.04.2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 .

Згідно зі ст. 517 ЦК України, первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов`язку перед новим кредитором до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.

Документами, які засвідчують права (вимоги), що передаються новому кредиторові, можуть бути договір або інші документи, котрі підтверджують факт виникнення та існування зобов`язальних правовідносин між первісним кредитором та боржником, платіжні та інші фінансові документи. Боржник по справі та його представник, обравши процесуальну позицію невизнання права нового кредитора, не надали доказів виконання кредитного зобов`язання його правопопереднику. Навпаки, з пояснень сторін вбачається, що відповідач виконував прийняті на себе зобов`язання і новому кредитору, проте через втрати економічної можливості став оспорювати дійсність права вимоги. При цьому жоден з договорів купівлі-продажу прав вимоги недійсним у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.

Оскільки внаслідок невиконання прийнятих на себе позичальником зобов`язань утворилась заборгованість за строковим поверненням кредитних коштів та за сплатою відсотків за користування кредитом, а досудову вимогу банку відповідачка залишила без задоволення, позивач має право на звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 43,6 кв.м., в тому числі житловою - 30,1 кв.м., що належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Згідно з ч. 6 ст. 6 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2015 року відмовлено у задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» було відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 17 листопада 2015 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 лютого 2015 року скасовано, звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру під номером АДРЕСА_2 , що складається з двох житлових кімнат, загальною площею 43, 6 кв.м., житловою площею 30, 1 кв.м., яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на користь Публічного акціонерного товариства «Альфа-банка» ( 01001, м.Київ, вул. Десятинна, 4/6, МФО 300346, код ЄДРПОУ 23494714, п/р НОМЕР_1 ), в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 1501/0408/71-058 від 24 квітня2008 року, яка станом на 01 жовтня 2013 року становить 463 979, 10 грн. та складається з заборгованості: за кредитом – 452 823, 91 грн.; по відсотках - 9 983, 18 грн.; пеня - 1 172, 01 грн., шляхом проведення прилюдних торгів згідно ЗУ «Про виконавче провадження» з початковою ціною встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначеною на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій. Рішення суду щодо звернення стягнення на майно не підлягає виконанню протягом дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

При цьому, підставою для реєстрації права власності позивача на зазначене майно є застереження в іпотечному договорі, яке передбачене передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання та на підставі ст. 37 Закону України «про іпотеку».

Слід зазначити, що на питання головуючого – судді представник відповідача зазначив, що відповідачем не оскаржував ся зазначений перехід права власності.

Відповідно до частин 2, 3 ст. 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідач без будь-яких правових підстав утримуючи вищевказане житлове приміщення тим самим перешкоджає здійснювати свої права володіння та користування позивачем щодо розпорядження зазначеним майном, хоча відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом (ст. 328 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з положень частини першої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 319 цього ж Кодексу власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положень частин другої ст. 386 Цивільного кодексу України власник, який має право передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинене нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 391 Цивільного кодексу України.

Об`єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира. (ст. ст. 379, 382 Цивільного кодексу України).

Права власника житлового будинку квартири визначені у ст. 383 Цивільного кодексу України та ст.150 Житлового кодексу України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Як роз`яснено у п.33 та п.34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 07 лютого 2014 року за №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316 - 319 ЦК України), то власник на підставі статті 391 ЦК не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР.

Таким чином, виходячи з положень ст.ст. 15,16, 386, 391 Цивільного кодексу України гарантовано власникові майна можливість вимагати усунення порушень його права незалежно від того, чи вони вже фактично відбулися, чи є підстави передбачати можливість такого порушення його права в майбутньому.

У відповідності до положень норм статей 16, 386 ЦК України, власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1-5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Згідно з вимогами ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Таким чином, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовної заяви у повному обсязі.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд також вирішує питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стягненню з відповідача на користь позивача підлягає судовий збір у розмірі 5763 грн. 00 коп.

Керуючись ст. 77, 81, 89, 263-265, 354-355 ЦПК України, ст. 316, 317, 319, 321, 391 ЦК України,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву АТ «Альфа-Банк» (м. Київ, вул. Велика Васильківська, 100) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) про зняття з реєстрації, виселення, звільнення від особистий речей – задовольнити.

Зняти з реєстрації ОСОБА_1 з квартири, загальною площею 43,6 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Виселити в примусовому порядку ОСОБА_2 з квартири, загальною площею 43,6 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язати ОСОБА_1 звільнити квартиру, загальною площею 43,6 кв. м, житловою площею 30,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , від особистих речей.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь АТ «Альфа-Банк» судовий збір у розмірі 5763 (п`ять тисяч сімсот шістдесят три) грн. 00 коп.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення суду.

Повний текст рішення складено 26 грудня 2019 року .

Головуючий Салтан Л. В.