Рішення № 86730082, 28.12.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/4053/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 грудня 2019 року Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Левчук О.А.,

за участю секретаря Лементовського О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними дій, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з даним позовом до суду та, уточнивши позовні вимоги, просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 21 червня 2019 року № 233-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 ; зобов`язати Державну міграційну службу визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що підставою для звернення за захистом в Україні стало те, що у 2011 році він приймав участь у "мовчазних" акціях протесту, які пройшли по всій території Республіки Білорусь. Ці акції протесту були обумовлені власною незгодою із діяльністю керівництва Республіки Білорусь. Під час такої акції його було затримано правоохоронними органами та через зазначені події керівництво "Хеппі Дом", де він працював, змусило його звільнитися з роботи, крім цього, на нього чинився постійний тиск з боку податкового органу. Ці дії підштовхнули його до звернення за захистом в Україні з наміром побудувати життя в Україні та займатися бізнесом. 02.09.2014 року він легально виїхав з Республіки Білорусь до України, однак йому стало відомо, що постановою старшого слідчого Щучинського районного відділу Слідчого комітету Республіки Білорусь від 31.12.2014 року його об`явлено в розшук. Відповідно до постанови слідчого від 15.07.2015 року його було притягнуто в якості обвинуваченого у кримінальній справі та пред`явлено обвинувачення у скоєнні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 209, ч. 13, ч. 4 ст. 209, ч. 4 ст. 16, ч. 1 ст. 231 КК Республіки Білорусь. 29.04.2016 року його затримано в аеропорту Одеса під час спроби виїзду до Туреччини з туристичною метою через перебування у міжнародному розшуку та порушення про цього кримінальних справ в Республіці Білорусь. Також, на території України щодо нього був застосований тимчасовий арешт, який був змінений на домашній арешт. Згодом 08.08.2016 року він звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням суду по справі № 815/5815/17 зобов`язано Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 . Разом з тим, рішенням ДМС України 21 червня 2019 року № 233-19 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що рішення ДМС України є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки висновки Одеського апеляційного адміністративного суду по справі № 815/5815/17 мають преюдиційне значення для наданої справи. Відповідач під час прийняття рішення не врахував документальні докази переслідування ОСОБА_1 та фальсифікації кримінальних справ з боку влади Республіки Білорусь. Під час розгляду справи були запрошені громадяни Республіки Білорусь, які підтвердили факт участі позивача у акціях протесту, що підтверджується рішенням Одеського окружного адміністративного суду по справі 815/5815/17. Також інформація про проведення акцій протесту в Білорусі є підтвердженою джерелами інтернет. Крім того, матеріали екстрадиційної перевірки не містять жодних доказів його причетності до діяльності ОСОБА_2 , що вказує на очевидну необґрунтованість запиту на екстрадицію. При цьому, відповідачем не взято до уваги твердження позивача, що у разі повернення до країни громадянської належності він зазнає незаконного арешту та подальшого ув`язнення, що вказує на об`єктивні ризики застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання, приймаючи до уваги загальновідому ситуацію із дотриманням прав людини в Республіці Білорусь. Крім того, ОСОБА_1 не може користуватися захистом країни походження, оскільки в Республіці Білорусь відсутнє право оскарження судових рішень національних судів до Європейського суду з прав людини, у зв`язку із тим, що Білорусь не ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.

Представником Державної міграційної служби України до суду надано відзив на позовну заяву у якому представник відповідача зазначає, що виконання постанови суду ДМС України проведено повторний розгляд заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та встановлено, що клопотання особи не містить умов, передбачених п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. При розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем належним чином вивчено наведені заявником обставини, досліджено інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи ст. 6 Закону, суб`єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається. Таким чином, рішення Державної міграційної служби України від 21 червня 2019 року № 233-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Представником позивача до суду надано відповідь на відзив, в якій представник зазначив, що доводам позивача, які викладені в позовній заяві, та, відповідно, фактичним обставинам по справі було надано оцінку судом по справі № 815/5815/17. При цьому, обставини встановлені рішенням по справі № 815/5815/17, яке набрало законної сили, не доказуються при розгляді даної справи, а тому посилання ДМС України на відсутність підстав вважати, що після повернення до країни громадянської належності позивача буде завдано серйозної шкоди є необґрунтованими, оскільки позивачу інкримінується правопорушення, яке за своєю тяжкістю тягне за собою покарання у вигляді позбавлення волі, яке відповідає критеріям серйозності шкоди. Також, саме після застосування екстрадиційного арешту у позивача виникли обґрунтовані побоювання. За таких підстав, оскільки відповідач неодноразово своїми рішеннями відмовляв позивачу у задоволенні його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належним способом захисту прав буде зобов`язання відповідача визнати громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 15 липня 2019 року відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

10 вересня 2019 року прийнято ухвалу про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 30 жовтня 2019 року, занесеною до протоколу судового засідання, прийнято до провадження уточнену позовну заяву.

Ухвалою суду від 30 жовтня 2019 року, занесеною до протоколу судового засідання, продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів.

Ухвалою суду від 04 грудня 2019 року, занесеною до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Білорусь, народився в с. Домнікі Полоцького району Вітебської області, національність - білорус, віросповідання - православний християнин.

Згідно матеріалів особової справи, ОСОБА_1 покинув країну походження 02.09.2014 року автомобільним транспортом, сполученням м. Новополоцьк (Республіка Білорусь) - м. Чернігів (Україна), легально на підставі паспорта.

08.08.2016 року ОСОБА_1 звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 161 від 23.08.2016 року ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, позивач оскаржив його в судовому порядку.

Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 28.02.2016 р. по справі №815/4473/16 залишив адміністративний позов без розгляду.

14 березня 2017 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 82-84 т. 1).

31 травня 2017 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про визнання ОСОБА_3 особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 286-307 т. 1).

20 червня 2017 року ДМС України видано наказ про продовження строку прийняття рішення за заявою ОСОБА_1 (а.с. 317 т. 1).

05 вересня 2017 року ДМС України складено висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 309-316 т. 1).

05 вересня 2017 року ДМС України прийнято рішення № 365-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 (а.с. 340 т. 1).

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року по справі № 815/5815/17 визнано протиправним рішення Державної міграційної служби України від 05.09.2017 року №365-17 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 та скасовано рішення від 05.09.2017 року №365-17 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 », зобов`язано Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року по справі № 815/5815/17 апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року залишено без змін.

На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року по справі № 815/5815/17 ДМС України повторно розглянуто заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 та прийнято рішення № 233-19 від 21.06.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 (а.с. 8 т. 2).

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні регулюється Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно ст. 6 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ч. 1, 2 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Частиною 11 статті 9 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч. 5, 7, 13 статті 10 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву. У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 12 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом. Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи.

Згідно ч. 2 ст. 12 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" від 16 грудня 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Відповідно до загальних правових принципів, обов`язок доведення покладається на особу, яке висловлює твердження. Таким чином, в заяві біженця заявник зобов`язаний доводити достовірність своїх доводів і точність фактів, на яких ґрунтується заява біженця. обов`язок доведення здійснюється заявником, який представляє правдиві підстави фактів, що стосуються заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися ці чотири підстави, наведені вище, а у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року по справі № 815/5815/17 зобов`язано Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .

На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року по справі № 815/5815/17 ДМС України повторно розглянуто заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .

При цьому, у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 від 15.05.2019 року, який слугував підставою для прийняття оскаржуваного рішення, відповідач зазначив, що елемент участі заявника в «мовчазних» акціях протесту протягом 2011 року на території країни громадянської належності приймається ДМС, у той же час вказане не має об`єктивного відношення до кримінального переслідування особи компетентними органами Республіки Білорусь. Факт подібної участі особи у вказаних акціях протесту сам по собі не є об`єктивним елементом, який може підтверджувати ймовірність переслідування або дискримінації особи у разі повернення до країни громадянської належності з ознакою наявності в нього сформованих політичних поглядів або переконань, які не розділяються державною владою Республіки Білорусь.

Також, міграційний орган дійшов висновку, що звернення особи із заявою про визнання біженцем обумовлене лише бажанням уникнути кримінальної відповідальності в країні своєї громадянської належності за підозру у скоєнні низки економічних злочинів. Порушення білоруського законодавства та пов`язане з цим кримінальне переслідування особи не має відношення до елементу «переслідування» за ознаками, визначеними Конвенцією про статус біженця 1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Проведення екстрадиційної перевірки здійснено органами прокуратури України, рішення про видачу вступило в силу, фактичну передачу особи не здійснено через відповідне звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Аналіз фактичних обставин особової справи та їхнє співвідношення із Конвенцією про статус біженців 1951 року та національним законодавством здійснено центральним апаратом ДМС. Зокрема, встановлено, що заявник не бажає поверталися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни протиправними, і на нього очікує відповідальність, визначена кримінальним кодексом Республіки Білорусь. Екстрадиція (рішення про видачу особи) сама по собі не становить порушення Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших ратифікованих Україною нормативно-правових актів. Елемент можливого застосування до заявника покарання у вигляді позбавлення волі на території Республіки Білорусь не підпадає під визначення Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU та національного законодавства. Зокрема встановлено, що у разі повернення до країни громадянської належності особа може розраховувати на справедливий розгляд, інкриміновані злочини не передбачають застосування або винесення вироку про смертну кару, перебування осіб в місцях позбавлення волі на території Республіки Білорусь не створює умов для застосування до вказаних осіб серйозної шкоди. У відповідності до листа Генеральної прокуратури України від 08.08.2017 №14/1-2-24344 проведено екстрадиційну перевірку стосовно ОСОБА_1 згідно із чинним законодавством, задоволено запит Генеральної прокуратури РБ про видачу особи, фактична передача не здійснювалась з огляду на звернення особи до органів ДМС. Вищезазначене рішення органів прокуратури заявником не оскаржувалось, звернення з а міжнародним захистом здійснене з метою затягування відповідної процедури щодо видачі. З урахуванням проведеної перевірки та прийнятого Генеральною прокуратурою України рішення про видачу особи на момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, раніше проведений аналіз територіального підрозділу ДМС щодо недоліків екстрадиційної перевірки вважається помилковим та здійсненим з виходом за межі відповідних повноважень територіального підрозділу ДМС. Елемент застосування тортур до заявника у разі повернення до країни громадянської належності вважається територіальним підрозділом ДМС очевидно необґрунтованим, зважаючи на дипломатичні гарантії у даному випадку з боку запитуваної сторони (Республіки Білорусь) в тому, що особу не буде піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню, і їй не буде забезпечено право на справедливий судовий розгляд. Також, надані заявником документальні докази, а саме роздруківки з мережі інтернет з питань порушення прав людини не маються відношення (епізоди шахрайства) та можливості застосування до нього відповідного покарання згідно з чинним білоруським законодавством, яке саме по собі не створює елементу його переслідування або можливості застосування до нього серйозної шкоди у відповідності до пунктів 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту».

Таким чином, під час повторного розгляду заяви про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , ДМС України, дійшло висновку, що клопотання особи не містить умов, передбачених п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини (а.с. 9-27 т. 2).

Таким чином, на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року по справі № 815/5815/17, відповідач повно та всебічно, з урахуванням обставин, зазначених в цьому рішенні суду, дослідив та розглянув заяву громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 в частині визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

З матеріалів міграційної справи позивача слідує, що ОСОБА_1 покинув країну походження 02.09.2014 року автомобільним транспортом, сполученням м. Новополоцьк (Республіка Білорусь) - м. Чернігів (Україна), легально на підставі паспорта.

31.12.2014 року ОСОБА_1 оголошений в розшук та до нього застосовано запобіжний захист у вигляді тримання під вартою та постановою слідчого від 15.07.2015 року (м. Гродно, Республіка Білорусь) ОСОБА_1 притягнуто в якості обвинуваченого по кримінальній справі № 15125190178 та пред`явлено йому обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 209, ч.1 ст. 13, ч. 4 ст. 209, ч. 4 ст. 16, ч. 1 ст. 231 Кримінального кодексу Республіки Білорусь (а.с. 321-326 т. 1).

29.04.2016 року ОСОБА_1 затриманий в аеропорту м. Одеси під час спроби виїзду через перебування у міжнародному розшуку та порушення щодо нього кримінальної справи в Республіці Білорусь за ч. 4 ст.209, ч.1 ст. 13, ч. 4 ст. 209, ч. 4 ст. 16, ч. 1 ст. 231 Кримінального кодексу Республіки Білорусь.

04 серпня 2016 року Генеральною прокуратурою України прийнято постанову про видачу особи (екстрадицію), якою вирішено видати до Республіки Білорусь громадянина цієї держави ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 209, ч. 1 ст. 13 ,ч. 4 ст. 209 КК Республіки Білорусь (а.с. 136-137 т. 2).

Як вбачається з матеріалів справи, в заяві про звернення за захистом позивач, ОСОБА_1 зазначив, що він не може повернутися до своєї країни, оскільки боїться переслідування за сфабрикованою кримінальною справою. При цьому заявник вказує, що в 2014 році виїхав до України, одружився, перебував в країні легально та планував розвиток бізнесу. Разом з тим, 29.04.2016 року під час виїзду з України його затримали правоохоронні органи на підставі сфабрикованої кримінальної справи в Республіці Білорусь та після консультацій з адвокатом вирішив звернутися за міжнародним захистом, оскільки кримінальна справа проти нього та екстрадиція є сфабрикованою владою Республіки Білорусь. Заявник вказує, що у випадку його повернення до країни громадянського походження він побоюється тортур, які будуть застосовані щодо нього правоохоронними органами для отримання потрібних для них свідчень (а.с. 82-84 т. 1).

Таким чином, позивач обґрунтовує звернення до міграційної служби тим, що в країні походження знаходиться під переслідуванням з політичних мотивів, так як проти нього сфальсифіковано кримінальну справу та у разі його повернення йому загрожую тортури від правоохоронних органів.

При цьому, матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи. Не надано також доказів на підтвердження доводів стосовно переслідувань у зв`язку із відкриттям кримінальної справи.

Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства даної країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки.

Як вбачається з матеріалів справи, правоохоронними органами Республіки Білорусь позивачу пред`явлено обвинувачення в скоєнні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 209, ч.1 ст. 13, ч. 4 ст. 209, ч. 4 ст. 16, ч. 1 ст. 231 Кримінального кодексу Республіки Білорусь, зокрема шахрайство, ухилення від сплати митних платежів та співучасть у злочині (а.с. 329-333 т. 1).

Разом з тим, станом на дату первинного звернення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) до міграційної служби за захистом позивач вже був оголошений в розшук та до нього застосовано запобіжний захист у вигляді тримання під вартою (31.12.2014 року) та йому пред`явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 209, ч.1 ст. 13, ч. 4 ст. 209, ч. 4 ст. 16, ч. 1 ст. 231 Кримінального кодексу Республіки Білорусь (15.07.2015 року).

При цьому, в заяві про звернення за захистом та в позовній заяві позивач вказав, що 29.04.2016 року під час виїзду з України його затримали правоохоронні органи, щодо нього був застосований тимчасовий арешт, який був змінений на домашній арешт та після консультацій з адвокатом він вирішив звернутися за міжнародним захистом.

Тобто, вказані обставини свідчать про те, що позивач намагається отримати захист в України саме у зв`язку із здійсненням в Республіці Білорусь кримінального провадження, у якому позивачу інкримінують вчинення шахрайських дій, ухилення від сплати митних платежів та співучасть у злочині.

Вказана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постанові від 23 жовтня 2019 року по справі № 826/24554/15.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно ч. 5, 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

При цьому, суд вважає необґрунтованими доводи позивача на преюдиційність рішення суду по справі 815/5815/17, оскільки відповідно до ч. 7 ст. 78 КАС України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Також, суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що у випадку його повернення до країни громадянського походження він побоюється тортур, які будуть застосовані щодо нього правоохоронними органами для отримання потрібних для них свідчень, оскільки у листі від 27.05.2016 року № 25/832/2015 Генеральна Прокуратура Республіки Білорусь гарантує, що у відповідно до з нормами міжнародного права ОСОБА_1 в Республіці Білорусь будуть надані усі можливості для захисту, в тому числі допомога адвоката, його не буде піддано катуванню, жорстокому, нелюдському, що принижує гідність поводженню або покаранню. Генеральна прокуратура Республіки Білорусь гарантує, що клопотання про видачу не має на меті переслідування особи з політичними мотивами, за ознаками раси, віросповідання, національності чи політичними поглядами (а.с. 321-322 т. 1).

Також, як вбачається з особової справи ОСОБА_1 безперешкодно в 22.07.2014 року отримав новий паспортний документ Республіки Білорусь термін дії якого до 22.07.2024 року, на підставі якого в подальшому безперешкодно покинув територію країни громадянської належності, що також свідчить про відсутність будь-якого переслідування в країні його громадянської належності, та що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права, він може користуватися захистом органів офіційної влади, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем або ж особою, яка потребує додаткового захисту, отже твердження позивача щодо існування небезпеки є безпідставними та ґрунтуються лише на його особистих припущеннях.

Крім того, як вбачається із заяви про звернення за захистом позивач вказав, що в 2014 році виїхав з Республіки Білорусь до України та планував розвивати бізнес.

За таких підстав, надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту.

Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).

Таким чином вищевикладене свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він зазначає, щоб залишитися в Україні, не пов`язані з метою отримання міжнародного захисту, а його звернення обумовлено необхідністю подальшої легалізації.

При цьому, з інформації, яка міститься в загальнодоступній мережі інтернет вбачається, що ситуація в Республіці Білорусь значно покращується, зокрема з 19 липня 2019 року вступили в силу окремі положення Закону «Про внесення змін і доповнень у деякі кодекси Республіки Білорусь», зокрема внесені зміни до Кримінального кодексу щодо пом`якшення кримінальної відповідальності у сфері економічних злочинів:

(https://www.sb.by/articles/zavtra-vstupayut-v-silu-izmeneniya-v-ugolovnyy-kodeks-napravlennye-na-dekriminalizatsiyu-biznesa.html),

(https://officelife.media/article/money/11646-what-do-we-know-about-the-decriminalization-of-economic-crimes/),

(https://www.gb.by/category/tegi-obshchie/ekonomicheskie-prestupleniya)

З аналізу особової справи вбачається, що будь-яких погроз, пов`язаних з расою, віросповіданням, національністю, громадянством (підданством), належністю до певної соціальної групи або політичних переконань позивач не отримував. Крім того, матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові міжнародного захисту в Україні відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на територію Республіки Білорусь.

З огляду на викладене, суд приходить висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території Республіки Білорусь з будь-яких мотивів позивачем не наведено.

Таким чином, суд приходить до висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Республіці Білорусь жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, матеріали міграційної справи ОСОБА_1 та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 21 червня 2019 року № 233-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 , прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 8, 9, 12, 77, 90, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 21 червня 2019 року № 233-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 ; зобов`язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , - в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в порядку та в строки встановлені ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням особливостей, встановлених п. 15.5 Розділу VII Перехідних Положень КАС України.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 28 грудня 2019 року.

Суддя О.А. Левчук

.