Рішення № 86729961, 18.12.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.003355

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2019 року

16 год. 37 хв. м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Кушика Й.-Д.М., позивача ОСОБА_1 , представника позивача Максимова О.А., представниці відповідача та третьої особи Галузи М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (79007, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 11), про визнання протиправним та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

громадянин Російської ОСОБА_3 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача № 212-19 від 05.06.2019 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати відповідача визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Підставою подання цього позову є протиправна відмова Державної міграційної служби України у визнанні позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така є формальною, вчинена з порушенням норм чинного законодавства.

Ухвалою суду від 10.07.2019 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області.

26.07.2019 за вх. № 26641 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечив та просив у позові відмовити в повному обсязі. Щодо такого зокрема вказує, що факт переслідування заявника правоохоронними органами Російської Федерації може викликати сумнів, оскільки як зазначено в інформації, яка знаходиться у вільному доступі, заявник заключив угоду зі слідством та тим самим з нього було знято обвинувачення за участь в організації, яка на території Російської Федерації визнана терористичною. Таким чином вважає, що з огляду на наявні матеріали можна цілком обґрунтовано стверджувати, що заявник свідомо брав участь у діяльності партії «Хізб ут-Тахрір ОСОБА_4 - ОСОБА_5 », тим самим порушуючи законодавство країни громадянської належності. Разом з тим, можливе укладення заявником угоди зі слідством може свідчити про зняття із заявника обвинувачень у вчиненні ним кримінального правопорушення в країні громадянської належності. Заявник незаконно перетнув державний кордон України в жовтні 2018 року, а звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС у Львівській області 05.12.2018, чим порушив вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В ході проведення співбесіди, заявник не повідомив про переслідування у країні громадянської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи. На момент вступу позивача в ряди партії, на території Російської Федерації діяльність даної організації вже була заборонена. Водночас відповідач вважає, що переслідування заявника пов`язане із свідомим порушенням норм чинного законодавства країни громадянської належності і його небажання повернутися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач приходить до висновку, що немає підстав вважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у нього нема підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відтак вказує, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи шукача притулку та дійшла обґрунтованого висновку про відмову громадянину Російської Федерації Заріпову Артуру у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, передбачених . 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

12.09.2019 за вх. № 32721 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій він не погоджується з позицією відповідача та акцентує увагу суду на п. 56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, виданих УВКБ ООН, відповідно до якого надмірне кримінальне переслідування, покарання нерівнозначне проступку, притягнення до відповідальності, яке не відповідає загальновизнаним нормам захисту прав людини є формою переслідувань. В таких випадках слід звертатись до національного законодавства країни притулку. Як видно з матеріалів справи, дії позивача, а саме мирне сповідування релігії та політична діяльність у формі мирних зібрань не є кримінально караною та забороненою в Україні. Щодо діяльності партії «Хізб ут-Тахрір аль- ОСОБА_5 ». Щодо діяльності політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Росія (рішення Верховного Суду РФ від 14.02.2003 № ГКПИ 03-116). Водночас, «Хізб ут-Тахрір аль- ОСОБА_5 » та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН. Також зазначає, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України. Також вказує, що Управління СБУ у Львівській області не встановило жодних обставин, за наявності яких позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто членство позивача у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

Ухвалою суду від 19.09.2019 закрито підготовче провадження у справі та призначено до судового розгляду по суті. Задоволено клопотання про виклик свідка. Викликано на допит в якості свідка ОСОБА_6 .

Ухвалою суду від 12.11.2019 задоволено клопотання представника позивача про виклик свідків. Викликано на допит в якості свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .

У судовому засіданні позивач та його представник заявлені позовні вимоги підтримали з підстав, наведених у позовній заяві та відповідні на відзив, просили такі задовольнити у повному обсязі.

Представниця відповідача та третьої особи щодо задоволення позовних вимог заперечила, покликаючись на обставини, наведені у відзиві, зазначила, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справи позивача та дійшла обґрунтованого висновку про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку із відсутністю умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак просила у задоволенні позову відмовити.

Суд, заслухавши вступне слово учасників судового розгляду, дослідив матеріали справи, встановив наступні правовідносини та при вирішенні справи керується таким.

Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся 05.12.2018 до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів особової справи №2018LV0049 ОСОБА_1 видно, що позивач народився у м. Уфа, Республіки Башкортостан, Російська Федерація. Громадянин Російської Федерації, за національністю - башкір, віросповіданням - мусульманин, освіта середня спеціальна (закінчив з відзнакою Уфимський паливно-енергетичний коледж за спеціальністю «Будівництво то експлуатація газо-нафтопроводів та газонафтосховищ»), вища незакінчена (на момент затримання правоохоронними органами здобував вищу освіту). Вільно володіє російською, башкирською, арабською та англійською мовами. Сімейний стан - одружений. До виїзду із Російської Федерації проживав за адресою: АДРЕСА_2 . За вказаною адресою проживав спільно з дружиною – ОСОБА_9 та їхнім сином – ОСОБА_10 . Також за вказаною адресою зареєстровані батьки заявника: ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .

ОСОБА_1 покинув територію Російської Федерації на початку жовтня 2018 року. Кордон з Україною перетнув нелегально, поза пунктом пропуску. Спочатку прямував до міста Києва, згодом переїхав у місто Одесу, а вже потім до Львова.

При зверненні із заявою до ГУ ДМС України у Львівській області надав адресу проживання: с. Шоломинь, Пустомтівський район, Львівська область. В ході співбесіди 26.12.2018 вказав нову адресу місця проживання: АДРЕСА_3 та надав копію договору оренди квартири у приватної особи від 25.12.2018.

З метою встановлення факту належності заявника до громадянства Російської Федерації, посадовими особами відповідача йому запропоновано надати паспорт громадянина Російської Федерації. Однак заявник повідомив, що залишив його в країні походження, із собою має лише ксерокопію паспорта громадянина Російської Федерації (№ НОМЕР_1 , виданого 01.10.2014 ).

У заяві, анкеті та в ході співбесід позивач стверджував, що є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір» з 2011 або з 2012 року. Згідно ієрархії політичної партії був вчителем (Мушріфом), в обов`язки якого входило навчання інших учнів ідеології партії.

На пропозицію надати будь-який документ, що підтверджує його членство в партії Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» повідомив, що членам партії на території Російської Федерації документи про членство в партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не видають, оскільки це небезпечно, а на території України він довідки про членство в партії не отримував.

Під час співбесіди заявнику було поставлено ряд загально-теоретичних питань, які стосувалися структури партії та її діяльності, на які заявник надав вичерпні відповіді, які відповідають інформації про міжнародну ісламську політичну партію «Хізб ут-Тахрір» з відкритих джерел.

Під час співбесіди, заявник також повідомив, що в країні походження в 2017році його було заарештовано працівниками ФСБ РФ за участь в забороненій на території Російської Федерації організації «Хізб ут-Тахрір ОСОБА_4 - ОСОБА_5 », зокрема 09.02.2017 о 6.30 заявника було затримано за участь в забороненій на території Російської Федерації організації «Хізб ут-Тахрір ОСОБА_13 аль-Ісламі». В той же день було заарештовано ще сімох його знайомих. та 10.02.2017 відбувся суд, на якому заявнику строком на 2 місяці (до 08.04.2017) вибрано міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Впродовж 2017 та 2018 років Кіровський районний суд м. Уфа та Верховний суд Республіки Башкортостан продовжували термін перебування під вартою з кінцевою датою де 07.08.2018. Під час чергового засідання Верховного Суду Республіки Башкортостан заявнику було змінено запобіжний захід на домашній арешт. 28.09.2018 о 7.00 заявник перерізав електронний браслет на нозі і на таксі доїхав до м. Самара (Російська Федерація). В цьому місті через сервіс «Вlа Вlа Саr» заявник знайшов водія, який відвіз його до м. Москва (Російська Федерація). Із м. Москва заявник на автобусі приїхав ближче до кордону між Україною та Російською Федерацією, де пересів в автомобіль та доїхав на ньому до кордону. Після чого спільно з провідником нелегально перетнув кордон, в результаті чого 04.10.2018 заявник був в м. Києві, звідки рейсовим автобусом поїхав в м. Одеса, де проживали його знайомі з м.Уфа (Російська Федерація), які порадили поїхати йому у м. Львів.

За результатами розгляду особової справи позивача, проведених з ним співбесід, ГУ ДМС України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не підпає під критерії визначення осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.05.2018 (Т. 1 а.с. 158-177).

Зокрема, приймаючи таке рішення ГУ ДМС України у Львівській виходило з того, що проаналізувавши відкриті джерела інформації, встановлено, що в лютому 2017 року в Республіці Башкортостан (Російська Федерація) відбулося затримання правоохоронними органами членів партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», серед яких і ОСОБА_14 . Враховуючи вищенаведене, інформація надана заявником в заяві-анкеті та в ході проведення співбесід стосовно його затримання правоохоронними органами Російської Федерації не викликає сумнівів. Проте факт переслідування заявника правоохоронними органами Російської Федерації може викликати сумнів, оскільки як зазначено в інформації, яка знаходиться у вільному доступі, заявник заключив угоду зі слідством та тим самим з нього було знято обвинувачення за участь в організації, яка. на території Російської Федерації визнана терористичною. Окрім того, за інформацією, отриманою від УСБУ у Львівській області (лист від 08.02.2019 № 62/2/3-175п) діяльність, яка здійснюється від імені Хізб ут-Тахрір аль- ОСОБА_5 » в Україні на теперішній час є нелегальною, перебування на території України іноземних громадян, які підтримують діяльність організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» становить загрозу національній безпеці України.

Висновки від 03.05.2018 та матеріали особової справи позивача №2016LV0049, ГУ ДМС у Львівській області скерувало до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті (Т. 1 а.с. 178).

На підставі абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняти рішення про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону - відсутні.

Рішенням ДМС України від 05.06.2019 №212-19 громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т. 1 а.с. 179).

Не погоджуючись з вказаними рішеннями, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи справу суд керується таким.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VІ від 08.07.2011 року (далі – Закон №3671-VI).

Згідно з пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст. 5 Закону №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 10 Закону №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі – Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі – УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За вимогами ч. 2 ст. 13 Закону №3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, як слідує з Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть бути отриманими від біженця, та незалежно від нього – з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 (далі – Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з ч. 3 ст. 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відмовляючи ОСОБА_1 у наданні захисту в Україні відповідач керувався тим, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявник на момент вступу в ряди партії знав про її заборону на території Росії, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь-яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до п. 56 частини першої Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець – це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що заявник не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно у них немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У рішеннях ДМС України від 05.06.2019 за № 212-19 вказано, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Аналізуючи рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, суд враховує наступне.

Політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення») є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою її діяльності є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливою є розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників.

Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль- ОСОБА_5 » засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув`язнення у країнах СНД, політичними в`язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_6 , який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні, зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та методи партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Свідок ОСОБА_8 також підтвердив слова позивача про переслідування членів Хізб-ут Тахрір органами влади Російської Федерації за їх релігійну приналежність та політичні погляди, та про мирний та просвітницький характер діяльності Хізб ут-Тахрір і відсутність в програмі та методах діяльності Хізб ут-Тахрір пунктів, які можуть дати підставу для висновків про посягання на територіальну цілісність України чи розпалювання міжрелігійної чи міжнаціональної ворожнечі

Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов`язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль- ОСОБА_5 » звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія.

Розпорядженням Уряду Російської Федерації №1014-р. від 14.07.2006 «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» № 4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов`язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об`єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

З огляду на наведене, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є не пов`язаною з тероризмом ісламською релігійно-політичною організацією, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Доцільно звернути увагу і на те, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.

Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 в рамках чинного законодавства країни його походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір ОСОБА_4 - ОСОБА_5 » та відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Крім цього, як видно з матеріалів справи, Управління СБУ у Львівській області не встановило жодних обставин, за наявності яких громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тобто членство позивача у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

Щодо висновку про те, що факт переслідування заявника правоохоронними органами Російської Федерації може викликати сумнів, оскільки заявник заключив угоду зі слідством та тим самим з нього було знято обвинувачення за участь в організації, яка на території Російської Федерації визнана терористичною, суд зазначає таке.

Згідно наданої позивачем копії постанови від 10.09.2018, виданої заступником прокурора Республіки Башкортостан (Т. 2 а.с. 38-39), у зв`язку з недотриманням ОСОБА_1 зобов`язань досудової угоди про співпрацю, таку співпрацю припинено. Відповідно до довідки від 02.12.2019 № 42/41/2-7615, виданої Управління МВД РФ по місту Уфі, ОСОБА_1 перебуває у федеральному розшуку за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205.5 УК РФ, на даний час його місцеперебування невідоме.

Таким чином, зазначеними доказами спростовується висновок про те, що у зв`язку із укладенням позивачем угоди зі слідством позивач не зазнає переслідування правоохоронними органами.

Аналізуючи ситуацію з правами людини в Російській Федерації, суд приходить до висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров`ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивачів зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

Таким чином, судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачені статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданих у пунктах 4 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» понять «додаткового захисту» та «особи, яка потребує додаткового захисту», суд дійшов до переконання, що ОСОБА_1 , є особою, яка потребує захисту, оскільки він змушений був прибути в Україну та залишитися в Україні внаслідок загрози свободі в країні походження.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що відносно позивача відповідачем не встановлено об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право на отримання статусу біженців або осіб, що потребують додаткового захисту.

Суд вважає, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідачем належним чином не було досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачами в заявах про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростовано можливості загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Отже, при прийнятті оскаржуваного рішень відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 пов`язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з чим оскаржувані рішення є протиправними та такими, що підлягають скасуванню.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваних рішень від 05.06.2019 за № 212-19 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачами обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірних рішень відповідач не подав, натомість такі прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб`єктами, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення ДМС України від 05.06.2019 № 212-19 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають ефективному судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд зазначає таке.

Пунктом 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 26.06.2011 (із змінами та доповненнями) передбачено, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов`язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд у постанові від 25.10.2018 у справі № 815/2691/15 зазначив, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частинами 3 та 4 ст. 245 КАС України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи за нього інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, для належного захисту порушеного права особи, суд, з врахуванням встановлених вище обставин та наявної компетенції відповідача, вважає за необхідне зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадян Російської Федерації ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не підлягає до задоволення.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З врахуванням наведеного, доводи позивачів є частково обґрунтованими, підтвердженими письмовими доказами, а відтак, позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивачів звільнено від сплати судового збору, а відповідачами не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач звільнений від сплати судового збору у відповідності до ст. 5 Закону України «Про судовий збір», а відтак згідно зі ст. 139 КАС судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470) від 05.06.2019 № 212-19 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов`язати Державну міграційну службу України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470) повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням висновків, викладених в рішенні суду.

4. Судові витрати розподілу не підлягають.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 27.12.2019.

Суддя Р.П. Качур