Рішення № 86633563, 26.12.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 грудня 2019 року м. Київ № 826/2757/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Скочок Т.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомгромадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (відповідач-1) Державної казначейської служби України (відповідач-2) про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Державної казначейської служби України, в якому просить (з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 21.01.2019):

- скасувати рішення (наказ) Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві від 12.06.2015 №383 про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 в оформленні документів для вирішення питання у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Управління Державної міграційної служби у Київській області розглянути заяву ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 200 000,00 грн. моральної шкоди.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що під час прийняття оскаржуваного рішення органом міграційної служби не враховано того, що у матеріалах вказаного кримінального провадження відсутні будь-які докази винуватості ОСОБА_1 , а у разі екстрадиції останнього до Республіки Білорусь такі докази винуватості можуть бути сфальсифіковані шляхом застосування до його тортур, залякування чи інших різновидів фізичного або психологічного впливу. Крім того, у позовній заяві наголошено на тому, що під час співбесіди із представником міграційного органу позивачем зазначено про його участь у подіях Революції Гідності 2013-2014 років із зазначенням того, що докази такої участі у цих подіях надані не були, оскільки на той час вже існувала постанова Генеральної прокуратури України від 11.02.2015 про екстрадицію позивача, що у разі потрапляння до органів досудового слідства Республіки Білорусь може бути кваліфіковано за ст. 126 КК Республіки Білорусь. Вказані дії, за твердженням позивача, завдали останньому моральної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2018 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Під час підготовчого провадження судом вжито заходи, передбачені положеннями ст. 180 Кодексу адміністративного судочинства України, з огляду на що, судом ухвалено про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

У призначене судове засідання 12.12.2019 сторони не з`явились та явку своїх представників не забезпечили, з огляду на що, суд, відповідно до п.1 ч.3 ст.204 Кодексу адміністративного судочинства України дійшов про можливість розгляду справи за їх відсутності та на підставі ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалив про подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

Разом з тим, у матеріалах справи міститься відзив відповідачів, в яких останні заперечували проти задоволення позовних вимог, виходячи з наступного. Так, представником відповідача-1 у відзиві зазначено, що ОСОБА_1 звернувся за захистом до територіального органу ДМС, перебуваючи у ДУ «Київський слідчий ізолятор», до якого був поміщений у зв`язку із розшуком на території країни громадянської належності та запитом Генеральної Прокуратури Республіки Білорусь щодо видачі позивача за вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 209 Кримінального Кодексу Республіки Білорусь (надалі - ККРБ). Крім того, міграційним органом встановлено, що позивач прибув на територію України 01.10.2007, проживав нелегально на території України протягом тривалого періоду (з початку 2008 - до моменту звернення за захистом в Україні). 08.12.2014 позивач затриманий правоохоронними органами України, після чого із заявою звернувся лише у березні 2015 року, тобто після прийняття рішення про його видачу компетентним органам Республіки Білорусь. Також, у контексті викладеного представником відповідача-1 звернуто увагу на твердження позивача про те, що у разі повернення на Батьківщину йому будуть загрожувати тортури через участь у подіях на Майдані Незалежності (м. Київ) в 2013-2014 роках. Однак, позивач не надав жодних підтверджень щодо участі у даних подіях. Проте, навіть після участі у подіях на ОСОБА_2 , про яку зазначає позивач, із заявою про отримання міжнародного захисту також не звертався. Разом з тим, відповідно до запиту Генеральної прокуратури Республіки Білорусь, позивач обвинувачується за ч. 4 ст. 209 ККРБ, яка передбачає призначення покарання у вигляді позбавлення волі строком від 3 до 10 років із конфіскацією майна, що відповідає ч. 4 ст. 190 Кримінального Кодексу України (надалі - КК України), якою передбачено покарання у виді позбавлення волі строком від 5 до 12 років з конфіскацією майна. Відповідно до листа Генеральної прокуратури України, вказаний злочин не має політичного характеру, відноситься до загально кримінальних та, відповідно до КК України, є тяжким (особливо тяжким). При цьому, за твердженням представника відповідача-1, позивач у своїй заяві та під час співбесіди не вказував про свої політичні погляди, через які він міг зазнавати переслідувань у країні походження. У заяві-анкеті від 12.06.2015 позивач вказав, що він не був членом політичних, військових, релігійних або громадських організацій, посилаючись на побоювання за своє життя у зв`язку з прийнятою постановою про екстрадицію. Представником відповідача-1 також зазначено, що відповідно до постанов слідчого про притягнення в якості обвинувачуваного, факти незаконного заволодіння чужим майном шляхом обману та зловживання довірою позивачем, відбувались у серпні та вересні 2007 року, а його виїзд відбувся у кінці 2007 року (майже одразу після вчинення вищезазначених злочинів), а вже 28.02.2008 була прийнята постанова про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно позивача. На підставі викладеного, міграційним органом відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У свою чергу, представником відповідача-2 у відзиві вказано, що у межах спірних правовідносин відсутній один із обов`язкових елементів складу цивільного правопорушення - факт наявності рішення про незаконність дій чи бездіяльності відповідачів, а тому посилання позивача на норми ст. 1167 Цивільного кодексу України є безпідставними. Також, представником відповідача-2 наголошено, що позивачем не зазначено у чому конкретно полягали страждання, не вказано характеру немайнових витрат, необґрунтовано пред`явлені вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у сумі 200 000,00 грн., а саме: не зазначено з яких міркувань виходив позивач, оцінюючи шкоду у заявленому розмірі.

У відповіді на відзив, поданої представником позивача, додатково наголошено на обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Розглянувши наявні у матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, відзив та відповідь на відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про наступне.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, громадянин Республіки Білорусь ОСОБА_1 звернувся до Державної міграційної служби України із заявою від 19.03.2015, в якій просив надати йому статус особи, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вказаної заяви останнім зазначено, що у грудні 2014 року заявнику стало відомо, що 30.12.2007 у Республіці Білорусь стосовно ОСОБА_1 порушено кримінальну справу за ч. 4 ст. 209 ККРБ, що відповідає ч. 4 ст. 190 КК України. За твердженням заявника, про вказані обставини раніше останньому відомо не було, оскільки він покинув територію Республіки Білорусь ще у вересні 2007 року. Також, у даній заяві вказано, що у випадку видачі заявника правоохоронним органам Республіки Білорусь до останнього будуть застосовані тортури та нелюдське відношення з метою отримання обвинувальних свідчень; у Республіці Білорусь заявник побоюється за своє життя та здоров`я, оскільки членам його сім`ї вже погрожували незнайомі люди.

За результатами розгляду справи громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 , на підставі висновку начальника управління у справах біженців від 12.06.2015, Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві винесено наказ від 12.06.2015 №383, яким відмовлено в оформленні документів громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи вказаний наказ безпідставним та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернувся з позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі - Закон №3671-VI у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно із визначенням, наведеним в п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Так, у силу ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника (ч. 1 ст. 7 Закону №3671-VI).

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI).

Приписами ст. 8 Закону №3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Так, зі змісту оскаржуваного наказу від 12.06.2015 №383 вбачається, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначений наказ прийнятий на підставі висновку начальника управління у справах біженців щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 12.06.2015.

У мотивувальній частині вказаного висновку зазначено, що звернення заявника за захистом лише після арешту в Україні з можливістю подальшої екстрадиції до країни громадянської належності можна розцінювати лише як спробу уникнення екстрадиції до Республіки Білорусь. Так, прибувши в України на початку жовтня 2007 року за захистом до компетентних органів іноземець звернувся лише 03.06.2015, тобто майже через 7 років свого перебування в Україні, чим грубо порушив вимоги ч. 1 ст. 5 Закону №3671-VI, враховуючи те, що легально на території України позивач мав право перебувати лише 90 днів на підставі угоди між Україною та республікою Білорусь. При цьому, у даному висновку наголошено на тому, що заявник обвинувачується правоохоронними органами Республіки Білорусь за вчинення злочину, передбаченого ч. 4 ст. 209 ККРБ «шахрайство», що відповідає положенням ч. 4 ст. 190 КК України, санкція якої передбачає позбавлення волі на термін від 5 до 12 років, що, відповідно, є тяжким або особливо тяжким злочином та носить неполітичний характер. У той же час, задокументовані докази наявності переслідувань у країні громадянської належності у заявника з підстав, зазначених у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI, відсутні, а отримана Управлінням інформація ґрунтується винятково на заяві пошукача. На підставі викладеного, зроблено висновок про те, що заявник не довів жодного конкретного факту про можливі утиски щодо нього у країні громадської належності. При цьому, інформація, надана заявником, не дає підстав стверджувати про можливу загрозу його переслідування у Республіці Білорусь за політичними, етнічними, національними, релігійними або іншими конвенційними ознаками. З урахуванням викладеного, у висновку зазначено, що з огляду на ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI, заява громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою, відсутні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також у зв`язку з відсутністю обставин, які загрожують її життю, безпеці чи свободі, визначених у п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідає, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Крім того, суд звертає увагу, що позивачем порушено строки звернення за захистом, визначені ч. 1 ст. 5 Закону №3671-VI, оскільки, прибувши в Україну на початку жовтня 2007 року за захистом до компетентних органів іноземець звернувся лише у березні 2015 року, тобто майже через 7 років свого перебування в Україні, враховуючи те, що легально на території України позивач мав право перебувати лише 90 днів на підставі угоди між Україною та республікою Білорусь. Належних обґрунтувань щодо такого порушення строку звернення позивачем під час судового розгляду справи не надано, що також не підтверджено належними та достатніми доказами.

На додаток, суд звертає увагу, що, згідно з наявною у матеріалах справи копією листа Генеральної прокуратури Республіки Білорусь від 08.01.2015 №25/1094-2014, під час розслідування кримінальної справи встановлено факт вчинення позивачем злочину неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну, яке відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів (у даному разі - шахрайство). При цьому, встановлення винуватості позивача у скоєному злочині належить до компетенції відповідних судових органів Республіки Білорусь та сама по собі не є предметом дослідження у межах даної адміністративної справи.

Вказані обставини у своїй сукупності свідчать про те, що заява позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою, тобто у позивача відсутні умови, зазначені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI. Відтак, оскаржуваний наказ винесено міграційним органом правомірно та у межах наданих йому повноважень.

Як наслідок, суд вказує, що позовні вимоги зобов`язального характеру та про стягнення моральної шкоди, як похідні від розглянутої вище та на підставі п. 23 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, також задоволенню не підлягають.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову в їх задоволенні у повному обсязі.

Керуючись статтями 77, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598, адреса: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А), Державної казначейської служби України (код ЄДРПОУ 37567646, адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6) відмовити у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок